Постанова 4857 № 380/10377/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/10377/20 пров. № А/857/6886/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: головуючого судді Ніколіна В.В. суддів Гінди О.М., Пліша М.А. за участі секретаря судового засідання Кітраль Х.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року (суддя Гулик А.Г., м. Львів, повний текст ухвали складено 01 березня 2021 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області, у якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ від 16.03.2020 №73о/с в частині його звільнення зі служби з органів Національної поліції; поновити його з 16.03.2020 на роботі на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Дрогобицького ВП ГУНП у Львівській області; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 17.03.2020 по день ухвалення рішення судом. Разом з позовною заявою ОСОБА_1 подав заяву про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду від 10.11.2020, яка обґрунтована тим, що позивач не зміг звернутися до суду впродовж березня-жовтня 2020 року у зв`язку з запровадженням карантину. Крім того, позивач вживав заходи щодо оскарження наказу про його звільнення в досудовому порядку, тому вважає, що строк звернення до суду пропущений ним з поважних причин. Відповідачем подано до суду клопотання від 16.12.2020 вх. №11450 про залишення позовної заяви без розгляду, в якому зазначено, що позивач оскаржує наказ про своє звільнення від 16.03.2020 №73о/с, з яким він ознайомлений у встановленому законом порядку. Покликання позивача на запровадження карантину, як на перешкоду зверненню до суду, на переконання відповідача, є безпідставними, оскільки карантинні обмеження закінчилися 07.08.2020, а позивач звернувся до суду з позовом лише 17.11.2020. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року у справі №380/10377/20 у задоволенні заяви позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду відмовлено. Заяву відповідача про залишення позовної заяви без розгляду задоволено. Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишено без розгляду. Не погоджуючись з прийнятою ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що позивач не був ознайомлений з оскаржуваним наказом про свої звільнення у встановленому порядку. Крім того, звертає увагу, що такий наказ на момент його винесення фактично був відсутній. Про обставини порушення своїх прав щодо незаконного звільнення з органів Національної поліції позивач фактично дізнався 5-6 жовтня 2020 року, й після зібрання необхідних документів, які підтверджують факт незаконного звільнення, невідкладно оформив позовну заяву, яку 14 жовтня 2020 року направив поштовим зв`язком до Львівського окружного адміністративного суду. Суд першої інстанції наведені вище обставини не врахував та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для поновлення строку звернення до суду й залишення позовної заяви без розгляду. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому покликається на правильність висновків суду першої інстанції щодо залишення позову без розгляду, тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Залишаючи без розгляду позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не навів суду поважних причин пропуску строку звернення до суду з позовом, які б унеможливлювали і не залежали б від його волі своєчасно звернутись за судовим захистом, тому дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень ст. 123, п.8 ч.1 ст. 240 КАС України. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції та відхиляє доводи апелянта, з огляду на наступне. Відповідно до положень статей 2, 5 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Отже, право звернення до суду є невід`ємним особистим правом, яке реалізовується особою в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду. У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов`язаних з вирішенням спору по суті. Разом з тим, законодавець встановлює певні обмеження такого права, зокрема, шляхом встановлення строку звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав. Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Згідно з частиною п`ятою статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. За загальним правилом обчислення строків звернення до суду здійснюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Так, день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо воно приймалося за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії. Якщо цей день встановити точно не можливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому повинна слід тлумачити, як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Вказаний висновок суду відповідає правовій позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 23.04.2020 у справі № 813/3756/17 та від 23.10.2020 у справі № 340/1225/20. При цьому, для цілей застосування правил статті 122 КАС України «повинна була дізнатися» слід розуміти, зокрема у випадках, коли особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, що б дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали представник, працівники, партнери, близькі особи. Також необхідно зазначити, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження спрямовані на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин. Законодавче обмеження строку звернення до суду з позовом, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Згідно зі статтею 17 Закону країни «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права. Право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі, гарантує й стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною відповідним Законом від 17.07.1997 №475/97-ВР. Ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд. У пункті 36 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Європейський суд) від 04.12.1995 у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 §1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. В той же час, у своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду, хоча остаточне рішення про те, чи було дотримано вимог Конвенції, має виносити Суд. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі Вайт і Кеннеді проти Німеччини [GC], №26083/94, ECHR 1999-I, пункт 59; рішення у справі Т. Р. та К. М. проти Сполученого Королівства [GC], №28945/95, пункт 98, ECHR 2001; рішення у справі Z. та інші проти Сполученого Королівства [GC], №29392/95, пункт 93, ECHR 2001, рішення від 12.07.2001 у справі за заявою №42527/98 Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини (CASE OF PRINCE HANS-ADAM II OF LIECHTENSTEIN v. GERMANY), пункт 44). Право на доступ до правосуддя не є абсолютним і обмежене передусім встановленим строком звернення до суду. Такий підхід обумовлений необхідністю дотримання іншого, не менш важливого принципу верховенства права, а точніше, одного з його елементів принципу правової визначеності. Разом з тим, ЄСПЛ звертав увагу на те, що застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати, як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірною гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі Волчлі проти Франції (Walchli v. France), заява №35787/03, п. 29, від 26.07.2007). Поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду. Колегія суддів зауважує, що норми КАС України не містять виключень або підстав для звільнення учасників процесу від обов`язку надавати докази до суду та доводити ті обставини, які є підставами для поновлення пропущеного строку звернення до суду. Особа, яка заявляє клопотання, згідно з частиною першою статті 77 КАС України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що пропуск такого строку дійсно пов`язаний з об`єктивно непереборними обставинами чи істотними перешкодами. Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову у цій справі є визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Національної поліції у Львівській області від 16.03.2020 №73о/с в частині звільнення старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 зі служби з органів Національної поліції. З вказаним наказом позивач ознайомився 16.03.2020, що підтверджується його підписом на вказаному наказі та позивачем визнається . Таким чином, 16.03.2020 позивач дізнався про спірний наказ від 16.03.2020 №73о/с. Разом з тим, позивач згідно із відбитком поштового штемпеля надіслав позовну заяву до суду лише 13.11.2020. З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом. Щодо правової оцінки обставин пропуску строку звернення до суду, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Питання поважності причин пропуску строку звернення до суду є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються обставини та підстави такого пропуску. Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. Поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином. Тобто, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. Однак, як вбачається зі змісту заяви про поновлення строку звернення до суду з позовом та апеляційної скарги, позивач не надав суду достатніх і належних доказів, які б підтверджували, що у період з 16.03.2020 по 13.11.2020 існували об`єктивно непереборні, істотні обставини, перешкоди чи труднощі, що унеможливили своєчасне звернення до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та скасування спірного наказу та поновлення на роботі. Щодо покликань позивача на те, що у зв`язку із запровадженням на підставі постанови Кабінету Міністрів України Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 від 11.03.2020 №211 із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України №215 від 16.03.2020, №239 від 25.03.2020, №241 від 29.03.2020, №242 від 20.03.2020, №255 від 02.04.2020, №267 від 08.04.2020, №284 від 15.04.2020, №291 від 22.04.2020, №313 від 29.04.2020, №332 від 04.05.2020, №343 від 04.05.2020, №377 від 14.05.2020, та постанови Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 №392 Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та етапів послаблення протиепідемічних заходів в період з 12 березня до 31 липня 2020 року на усій території України карантину, пунктом 3 Розділу VI Прикінцеві положення КАС України зупинено перебіг усіх процесуальних строків, в тому числі строків на подання позову до адміністративного суду, то колегія суддів вважає такі доводи безпідставними та до уваги їх не приймає з огляду на наступне. Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 від 11.03.2020 № 211 з 12.03.2020 до 22.05.2020 на всій території України установлено карантин. Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 № 392 Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (зі змінами і доповненнями) карантинні обмеження були продовженні до 31.07.2020. 02.04.2020 набрав чинності Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічний гарантій з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) № 540-ІХ від 30 березня 2020 року, яким зокрема доповнено розділ VI Прикінцеві положення Кодексу адміністративного судочинства України пунктом 3 такого змісту: Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). Як зазначено вище, місячний строк на оскарження наказу Головного управління Національної поліції у Львівській обставі від 16.03.2020 №73о/с в частині звільнення позивача зі служби з органів Національної поліції завершився 16.04.2020. Вказаний строк підлягає продовженню, з огляду на встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19. Так, звільнення позивача відбулося 16.03.2020 (в період дії карантину). На підставі постанови Кабінету Міністрів України Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 від 11.03.2020 №211, перебіг вказаного строку зупинено та відновлено після завершення карантинних обмежень (31.07.2020). З урахуванням наведеного, строк для оскарження наказу Головного управління Національної поліції у Львівській обставі від 16.03.2020 №73о/с розпочав свій перебіг 31.07.2020 та завершився 31.08.2020. При цьому, колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на те, що позивач не надав достатніх та належних доказів, які б обґрунтовували неможливість подання ним позову в період з 01.09.2020 по 12.11.2020. Крім того, колегія суддів враховує, що позивач вперше звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу 22.10.2020. Вказана позовна заява була залишена без руху ухвалою судді Львівського окружного адміністративного суду Мричко Н.І. від 26.10.2020 у справі №380/9061/20, а згодом повернута позивачу відповідно до ухвали від 25.11.2020. Тобто, з жовтня 2020 року позивач розпочав вчиняти дії, спрямовані на оскарження наказу Головного управління Національної поліції у Львівській обставі від 16.03.2020 №73о/с. Однак, апеляційний суд наголошує, що такі дії вчинені позивачем після завершення строку на оскарження відповідного наказу (строк завершився 31.08.2020). Доводи позивача, що пропуск строку зумовлений його перебуванням на лікуванні у різних медичних закладах, а також на оглядах у лікарів апеляційний суд також до уваги не бере, оскільки періодичне перебування позивача на огляді у лікаря не передбачало постійного знаходження позивача у медичному закладі, а тому не позбавляло його можливості звернутися до суду за захистом свого порушеного права в установлений частиною 5 статті 122 КАС України строк. Крім того, звернення позивача до закладів охорони здоров`я 13.01.2020, 17.01.2020, 21.01.2020, 27.01.2020, 05.02.2020, а також проведення УЗД органів сечовидільної системи 11.10.2019, здача коагулограми 13.01.2020 мали місце ще до його звільнення з посади (16.03.2020), а тому не мають відношення до пропуску строку звернення до суду. Також колегія суддів вважає, що відсутність у позивача копії повного тексту наказу від 16.03.2020 №73о/с не було об`єктивною перешкодою для його звернення до суду з позовом, оскільки з таким наказом він був ознайомлений (а.с.27). Крім того, підстава звільнення позивача зі служби в Національній поліції була вказана й у трудовій книжці, яка була видана позивачу після звільнення (а.с.12). З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що поважних причин пропуску строку звернення до адміністративного суду, які б унеможливлювали і не залежали б від волі позивача своєчасно звернутись за судовим захистом, ОСОБА_1 не наведено. Таким чином, позивач пропустив строк звернення до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу без поважних причин. Колегія суддів при розгляді питання строку звернення до суду також враховує і те, що одним з визначальних критеріїв для прийняття рішення про недопуск особи до правосуддя та залишення позовної заяви без розгляду, зокрема, у зв`язку з пропуском строку звернення до суду, є досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, з обов`язковим врахуванням того, що одним з основних елементів принципу верховенства права є принцип правової визначеності. Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 29.08.2012 № 16-рп/2012, Конституція України гарантує здійснення судочинства судами на засадах, визначених у частині третій статті 129 Конституції, які забезпечують неупередженість здійснення правосуддя судом, законність та об`єктивність винесеного рішення тощо. Ці засади, є конституційними гарантіями права кожного на судовий захист, зокрема, шляхом забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядках, крім випадків, встановлених законом (рішення Конституційного Суду України від 02.11.2011 №13-рп/2011). Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України Про судоустрій і статус суддів встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. У пункті 48 рішення ЄСПЛ Пономарьов проти України (заява № 3236/03) зазначено, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте, навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У пункті 45 рішення ЄСПЛ Перез де Рада Каванілес проти Іспанії зазначено про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (Affaire prez de Rada Cavanilles c. Espagne, заява №116/1997/900/1112). У справі Дія 97 проти України (заява № 19164/04, пункт 47) суд також постановляв, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (рішення у справах: Каньєте де Хоньї проти Іспанії (Kanye de Honji v. Spain) заява № 55782/00, пункт 36; Гору проти Греції (№ 3) (Gorou v. Greece (no. 3)), заява №21845/03, пункт 27; Михолапа проти Латвії (Miholapa v. Latvia), заява № 61655/00, пункт 24 та Андрєєва проти Латвії (Andrejeva v. Latvia), заява № 55707/00, пункт 99). Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Ілхан проти Туреччини зазначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи (Ilhan v. Turkey, заява № 22277/93). Відтак, з метою забезпечення принципу правової визначеності та запобігання порушенню принципу верховенства права суди повинні досліджувати дотримання строку звернення до суду, причини його пропуску та послідовно застосовувати відповідні правові наслідки його спливу. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, вимагає дотримання норм, які регламентують строки подання скарг. У той же час, такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби правового захисту (рішення у справі Мельник проти України № 23436/03). У рішенні Стагно проти Бельгії ЄСПЛ дійшов висновку, що строки позовної давності мають декілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (Stagno v. Belgium, заява № 1062/07). Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Враховуючи вищевикладене та проаналізувавши всі доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду та відсутності поважних причин для його поновлення. На підставі цього, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для залишення адміністративного позову без розгляду. В підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржувану ухвалу суду і не виявив порушень норм процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове. Міркування і твердження позивача не спростовують правильності правових висновків цього судового рішення, у зв`язку з чим його апеляційна скарга на ухвалу суду не підлягає задоволенню. Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними. Керуючись ч.3 ст. 243, ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року про залишення позовної заяви без розгляду у справі № 380/10377/20 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя В. В. Ніколін судді О. М. Гінда М. А. Пліш Повне судове рішення складено 28 квітня 2021 року