Окрема думка Велика Палата ВС № 9901/192/20

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.,Британчука В. В., Єленіної Ж. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2021 року № 9901/192/20 року (провадження № 11-354заі20) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання протиправним та нечинним рішення Короткий виклад історії справи У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ВРП, у якому просив визнати протиправним та нечинним рішення відповідача від 23 червня 2020 року № 1951/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України». На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 6 грудня 2010 року Вища рада юстиції (далі - ВРЮ) прийняла рішення про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області за порушення присяги. Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2011 року № 3288-VI звільнила позивача з посади судді. За результатами судового оскарження цих рішень позивачеві було відмовлено в задоволенні позову про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 21 квітня 2011 року № 3288-VІ, а позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 залишено без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду. 19 січня 2017 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема і за заявою ОСОБА_1 № 5678/12, у якому констатував порушення Україною стосовно позивача пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Зазначене рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року. У зв`язку із цим відбувся новий судовий розгляд справи, предметом якої було оскарження ОСОБА_1 . Постанови Верховної Ради України від 21 квітня 2011 року № 3288-VІ у частині звільнення позивача з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області за порушення присяги судді. За результатами цього розгляду Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 19 лютого 2018 року у справі № 800/342/17 позов ОСОБА_1 задовольнив - визнав протиправною та скасував зазначену Постанову парламенту. Крім цього, суд зобов`язав Верховну Раду України передати матеріали та подання ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 у частині внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області за порушення присяги до ВРП для розгляду. Розглянувши зазначені матеріали, ВРП ухвалила оспорюване рішення, яким звільнила позивача з посади судді. На переконання ОСОБА_1 , зазначене рішення суперечить статті 6 Конвенції, його прийнято з порушенням вимог законів України «Про статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», оскільки відповідач розмежував поняття «притягнення судді до відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку» та «звільнення судді за порушення присяги на підставі подання Вищої ради юстиції». Позивач також стверджував, що «відновлення провадження» відповідачем могло відбутися виключно з дотриманням процедури, визначеної статтею 49 та частиною третьою статті 52 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VІІІ «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VІІІ). Крім цього, ОСОБА_1 вважав, що відповідач порушив строки, визначені частиною одинадцятою статті 109 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ), у межах яких до судді може бути застосовано дисциплінарне стягнення, та залишив поза увагою те, що з 4 травня 2018 року позивач працював на посаді судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області, характеризувався позитивно, розглянув надмірну кількість справ, незважаючи на те що був особою з ІІ групою інвалідності, мав на утриманні дружину та дочку - інваліда дитинства. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 23 вересня 2020 року відмовив у задоволенні позову. Свої висновки суд першої інстанції мотивував тим, що оскаржуване рішення містить конкретну підставу звільнення позивача, визначену Конституцією України, та є вмотивованим, кожен з фактів, зазначених у поданні ВРЮ на обґрунтування порушення ОСОБА_1 присяги судді, був досліджений відповідачем. За висновком суду, саме з прийняттям рішення від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10, яке судом не переглядалося, ВРЮ встановила обставини, які свідчать про порушення суддею ОСОБА_1 присяги, та притягнула суддю до відповідальності. Указане рішення ВРЮ є чинним та потребувало реалізації, отже, відповідач правомірно ухвалив оскаржуване рішення в порядку, визначеному пунктом 14 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VІІІ). Під час судового перегляду не встановлено визначених частиною другою статті 57 Закону № 1798-VІІІ) правових підстав для визнання протиправним та скасування спірного рішення ВРП. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 рокуй ухвалити нове, яким позов задовольнити. Обґрунтовуючи свої вимоги, скаржник зазначав, що суд першої інстанції, ухвалюючи своє рішення, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. ОСОБА_1 не погоджувався з висновком суду першої інстанції про те, що ВРП, приймаючи оскаржуване рішення, фактично реалізувала накладене на ОСОБА_1 рішенням ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 дисциплінарне стягнення, а тому за своєю суттю не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а лише приймається на його підставі. На думку скаржника, такі висновки не відповідають основоположним принципам міжнародно-правової відповідальності, вимогам про відновлення порушеного права ОСОБА_1 на справедливий суд та актам законодавства України, які встановлюють процедуру дисциплінарного провадження щодо судді та притягнення його до дисциплінарної відповідальності впродовж трьох років з моменту вчинення відповідного проступку. Також ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначав про те, що рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 про внесення подання про звільнення його з посади судді за порушення присяги судді було розглянуто Верховною Радою України. Прийнята нею за результатами цього розгляду Постанова від 21 квітня 2011 року № 3288-VI про звільнення позивача з посади судді була скасована судом лише 19 лютого 2018 року. Отже, станом на час набрання 30 вересня 2016 року чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» зазначена Постанова парламенту була чинною, а процес звільнення судді ОСОБА_1 завершеним. З огляду на це ВРП не могла розглядати подання ВРЮ в порядку, передбаченому пунктом 14 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VІІІ). Позивач вважав помилковим висновок суду першої інстанції про те, що скасування судом Постанови Верховної Ради України від 21 квітня 2011 року № 3288-VI означає, що рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 фактично залишилося без реалізації. На його переконання, у такому випадку має бути застосована процедура, визначена частиною третьою статті 52 Закону № 1798-VІІІ), за якою у разі скасування рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її дисциплінарної палати, ВРП розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно. Натомість положення пункту 14 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону№ 1798-VІІІ) до спірних правовідносин не застосовуються. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року- без змін. Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскаржуване рішення ВРП ухвалила за результатами розгляду матеріалів подання ВРЮ про звільнення судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_1 . На час прийняття цього рішення наявність передбачених законом підстав звільнення позивача з посади судді було встановлено у визначеному законом порядку, а саме рішенням ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 про внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги. У зазначеному рішенні ВРЮ констатувала порушення ОСОБА_1 присяги судді з підстав, зокрема: неврахування цим суддею положень Земельного кодексу України (далі - ЗК) щодо заборони на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийняття ухвали про зміну способу і порядку виконання постанов місцевого суду одразу щодо семи адміністративних справ, недотримання вимог статей 35, 223 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), статті 41 Кодексу адміністративного судочинству України (далі - КАС), що, за висновком ВРЮ, свідчить про відсутність у діях судді ОСОБА_1 під час розгляду справ об`єктивності, неупередженості та незалежності, а також про несумлінне виконання суддею службових обов`язків. Зазначене рішення ВРЮ за наслідками судового розгляду не скасоване і є чинним. Оскільки характер наслідків, передбачених законом для подібних порушень, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» не змінився, ВРП, ухвалюючи оскаржуване рішення, обґрунтовано послалася на пункт 3 частини шостої статті 126 Конституції України, статтю 115 Закону № 1402-VІІІ як визначену законом підставу звільнення позивача з посади судді. Велика Палата Верховного Суду вказала, що з 30 вересня 2016 року єдиним органом, наділеним повноваженнями вирішувати питання про звільнення судді, є ВРП, відповідач правомірно розглянув подання ВРЮ на підставі пункту 14 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VІІІ і ухвалив рішення про звільнення позивача з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Надаючи оцінку доводам скаржника щодо порушення відповідачем строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а також неврахування при прийнятті оскаржуваного рішення позитивної характеристики позивача та інших обставин, які його характеризують, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскаржуване рішення ВРП про звільнення судді з посади не є рішенням про притягнення до дисциплінарної відповідальності, а лише приймається на його підставі, адже саме з прийняттям рішення від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 ВРЮ встановила факти, які свідчать про порушення суддею ОСОБА_1 присяги, та притягнула суддю до відповідальності, вирішивши звернутися до уповноваженого органу з поданням про звільнення судді з посади на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі № 9901/192/20 немає підстав установлювати порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо позивача з боку ВРП. Ця стаття Конвенції не гарантує можливості у справі про оскарження рішення ВРП щодо звільнення позивача з посади доводити незаконність рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 про внесення подання про звільнення з посади судді. Велика Палата Верховного Суду не може виправляти допущені позивачем процесуальні помилки та підміняти той суд, до якого позивач звертався з позовом про оскарження рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 і судові рішення якого на підставі рішення ЄСПЛ у справі «Куликов та інші проти України» не були переглянуті. З урахуванням викладеного більшість суддів Великої Палати Верховного Суду вважають неможливим під час розгляду цієї справи надати окрему оцінку законності рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10. До того ж, як зазначено вище, за результатами розгляду подання ВРЮ відповідач як колегіальний, незалежний конституційний орган державної влади та суддівського врядування перевірив доводи ОСОБА_1 щодо фактів, які лягли в основу висновку про порушення ним присяги судді, та підсумував, що ці доводи не спростовують правильності установлених ВРЮ фактичних обставин. Оцінюючи в межах наведених в апеляційній скарзі доводів та вимог висновки суду першої інстанції та установлені під час вирішення спору обставини, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду погодилася з висновками суду про відсутність правових підстав для визнання протиправним та скасування спірного рішення відповідача. Підстави та мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Суди встановили такі обставини. Указом Президента України від 27 червня 1996 року № 482/96 ОСОБА_1 призначений на посаду судді Бориспільського міського суду Київської області. Постановою Верховної Ради України від 7 лютого 2002 року № 3060-ІІІ позивач обраний суддею цього ж суду безстроково, а після реорганізації суду працював на посаді судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області. 6 грудня 2010 року ВРЮ прийняла рішення № 1344/0/15-10 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги. Постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2011 року № 3288-VІ, зокрема, ОСОБА_1 звільнено з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області за порушення присяги судді. Позивач оскаржив ці рішення ВРЮ та Верховної Ради України до суду. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2011 року адміністративний позов у частині позовних вимог про визнання незаконним рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 залишено без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду. Постановою Вищого адміністративного суду України від 21 липня 2011 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 21 квітня 2011 року № 3288-VI у частині звільнення його з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області за порушення присяги судді. Не погодившись із таким рішенням Вищого адміністративного суду України, ОСОБА_1 подав до ЄСПЛ заяву проти України. 19 січня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», в тому числі й за заявою ОСОБА_1 № 5678/12, у якому констатував порушення Україною, зокрема і стосовно позивача, пункту 1 статті 6, статті 8 Конвенції. Зазначене рішення набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року. У зв`язку із цим позивач у квітні 2017 року звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 липня 2011 року на підставі пункту 3 частини першої статті 237 КАС. Верховний Суд України постановою від 7 серпня 2017 року частково задовольнив заяву ОСОБА_1 - скасував постанову Вищого адміністративного суду України від 21 липня 2011 року, а справу передав на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України. У зв`язку з набранням 15 грудня 2017 року чинності Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» зазначену справу передано на розгляд Верховного Суду. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2018 року у справі № 800/342/17 позов ОСОБА_1 задоволено. Наказом голови Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 4 травня 2018 року ОСОБА_1 поновлено на посаді судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області. 23 червня 2020 року ВРП ухвалила рішення № 1951/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України». Приймаючи це рішення, ВРП урахувала обставини, встановлені ВРЮ у рішенні від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10. У справі встановлено, що оскаржуване рішення ВРП ухвалила за результатами розгляду матеріалів подання ВРЮ про звільнення судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_1 . На час прийняття цього рішення наявність передбачених законом підстав звільнення позивача з посади судді було встановлено у визначеному законом порядку, а саме рішенням ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 про внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги. У зазначеному рішенні ВРЮ констатувала порушення ОСОБА_1 присяги судді з підстав, зокрема: неврахування цим суддею положень ЗК щодо заборони на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийняття ухвали про зміну способу і порядку виконання постанов місцевого суду одразу щодо семи адміністративних справ, недотримання вимог статей 35, 223 ЦПК, статті 41 КАС, що, за висновком ВРЮ, свідчить про відсутність у діях судді ОСОБА_1 під час розгляду справ об`єктивності, неупередженості та незалежності, а також про несумлінне виконання суддею службових обов`язків. Зазначене рішення ВРЮ за наслідками судового розгляду не скасоване і є чинним. Жодних власних висновків та мотивів звільнення судді з посади у зв`язку з вчиненням істотного дисциплінарного проступку, грубим чи систематичним нехтуванням обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявленням його невідповідності займаній посаді,зазначене рішення ВРП не містить. Разом з тим частина шоста статті 56 глави 6 розділу ІІ Закону № 1798-VIII покладає на ВРП обов`язок ухвалити вмотивоване рішення за результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України. Частиною другою статті 115 Закону № 1402-VIIIтакож установлено, що факти, які свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП (її відповідним органом). За таких обставин ВРП як повноважний орган для розгляду питання щодо звільнення судді з посади мала самостійно встановити всі факти, які свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку ОСОБА_1 та у своєму рішенні від 23 червня 2020 року № 1951/0/15-20 відобразити власні висновки щодо того, які саме дії судді свідчать про вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, навести мотиви та аргументи притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності. Відповідно до частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII рішення ВРП про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 3 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків. Таким чином, на ВРП покладається обов`язок навести мотиви, з яких вона дійшла певних висновків, та відповідні їм підстави при вирішенні питання про звільнення судді. Наявність вимоги про здійснення перевірки мотивів і підстав на цій стадії обумовлена необхідністю забезпечити таку процедуру, яка гарантує об`єктивний та ретельний розгляд питання про притягнення судді до найбільш суворого дисциплінарного стягнення - звільнення з посади, та запобігти можливим зловживанням дисциплінарними провадженнями. Проте в оскаржуваному рішенні від 23 червня 2020 року № 1951/0/15-20 ВРП не встановлено фактів, які свідчать про вчинення ОСОБА_1 істотного дисциплінарного проступку, та не висвітлено мотивів, з яких цей орган дійшов висновку про звільнення судді з посади. Зазначене рішення має формальний характер, у ньому не надано жодної самостійної оцінки діям судді, які б свідчили про вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, обвинувачення судді у вчиненні проступку не конкретизовано, що позбавило його права захищатися від цього обвинувачення та мало наслідком порушення права позивача на безсторонній та неупереджений розгляд. Натомість ВРП в оскаржуваному позивачем рішенні обмежилася посиланням на чинність рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 та встановлені в ньому обставини. Відповідно до пункту 14 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIII матеріали та подання ВРЮ про звільнення суддів, за якими до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» не прийнято рішення Президентом України чи ВРУ, передаються до ВРП для ухвалення рішення про звільнення суддів з посад з підстав, зазначених у поданнях.Суддя, щодо якого до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» ВРЮ внесено подання про його звільнення з посади за порушення ним присяги і рішення щодо якого не було прийнято Президентом України чи ВРУ, звільняється з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами, подання ВРЮ про звільнення ОСОБА_1 з посади судді № 44/0/12-10направлено 13січня 2010 року до Верховної Ради України, за наслідками розгляду якого 21 квітня 2011 року прийнято Постанову № 3288-VІ, зокрема, про звільнення позивача з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області. У судовому порядку цю Постанову було скасовано. За таких обставин ВРП не мала визначених законом підстав та повноважень для розгляду зазначеного подання та вирішення питання про звільнення позивача з посади судді, оскільки за наслідками його розгляду Верховна Рада України вже приймала відповідне рішення. Статтею 52 Закону № 1402-VIIIвизначено статус судді та встановлено, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Суди встановили, що рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2018 року у справі № 800/342/17 визнано протиправною та скасовано Постанову Верховної Ради України від 21 квітня 2011 року № 3288-VI у частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області за порушення присяги судді та зобов`язано Верховну Раду України передати матеріали та подання ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1344/0/15-10 у частині внесення подання про звільнення позивача з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області за порушення присяги до ВРП для розгляду. Наказом голови Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 4 травня 2018 року ОСОБА_1 поновлено на посаді. Визнаючи протиправною Постанову Верховної Ради України від 21 квітня 2011 року № 3288-VІ про звільнення позивача з посади судді, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у рішенні від 19 лютого 2018 року виходив з того, що організація роботи ВРЮ виключала можливість прийняття щодо ОСОБА_1 законного та обґрунтованого рішення з огляду на наявні у ній системні та загальні недоліки, встановлені міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, що є достатнім для висновку, що рішення ВРЮ про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області за порушення присяги судді, яке стало підставою для прийняття Верховною Радою України оскаржуваної Постанови від 21 квітня 2011 року № 3288-VI, прийнято з порушенням норм чинного на той час законодавства й не відповідає принципам незалежності та неупередженості. Ураховуючи висновки ЄСПЛ, викладені у рішенні «Куликов та інші проти України» від 19 січня 2017 року, зокрема, щодо ОСОБА_1 про порушення органами, які приймали рішення про звільнення позивача з посади судді, принципів незалежності та неупередженості, що саме по собі унеможливлювало прийняття щодо нього законного та обґрунтованого рішення, колегія суддів зазначила, що цей факт беззаперечно вказує на наявність достатніх підстав для задоволення його позовних вимог у частині визнання незаконною оскаржуваної постанови Верховної Ради України від 21 квітня 2011 року № 3288-VI. При цьому ЄСПЛ у справі «Куликов та інші проти України», відхиляючи скарги заявників щодо необхідності вжиття заходів загального характеру для реформування системи дисциплінарної відповідальності суддів в Україні, зазначив, що відповідно до його вказівки на вжиття заходів загального характеру у справі «Олександр Волков проти України» немає необхідності робити аналогічну вказівку у цій справі. Тобто, ЄСПЛ указав на те, що ця справа свідчить про серйозні системні проблеми функціонування судової влади в Україні. Зокрема, встановлені у справі порушення наводять на думку, що система судової дисципліни в Україні не є організованою належним чином і вона не забезпечує достатнє відділення судової гілки влади від інших гілок державної влади. Більш того, вона не надає достатніх гарантій проти зловживань та неправильного застосування дисциплінарних заходів, що шкодить незалежності судової влади, тоді як остання є однією з найважливіших цінностей, які підтримують ефективність демократій. Тому Суд вважає необхідним наголосити, що Україна повинна негайно запровадити у своїй правовій системі загальні реформи, на які було вказано вище. При цьому органи влади України повинні належним чином враховувати це рішення, відповідну практику Суду і відповідні рекомендації, резолюції та рішення Комітету міністрів (пункти 199, 201 рішення у справі «Олександр Волков проти України»). Уряд зазначив, що з метою реформування системи дисциплінарної відповідальності суддів в Україні було вжито значних законодавчих заходів. Уряд стверджував, що після подій, які відбулися у лютому 2014 року і призвели до надзвичайної зміни в державній владі в Україні, відбулась позитивна тенденція у напрямку захисту прав людини, зокрема, прав суддів. Для прикладу уряд навів справу п. Ковзеля (заява № 35336/11), якого було поновлено на посаді. Таким чином, уряд стверджував, що може самостійно вирішити питання вжиття заходів індивідуального характеру. Щодо вжиття заходів індивідуального характеру, а саме поновлення заявників на посадах, у великій кількості справ, у яких було встановлено, що національні провадження суперечили Конвенції, Суд постановляв, що найбільш прийнятною формою компенсації було б відновлення національного провадження. У справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що відновлення національного провадження не було належним заходом. Беручи до уваги обставини, що призвели до порушень, а також необхідність проведення масштабної реформи системи дисциплінарної відповідальності суддів, Суд у тій справі дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що справу заявника у найближчому майбутньому буде переглянуто відповідно до принципів Конвенції, і надав уряду вказівку забезпечити поновлення заявника на посаді. Суд зазначає, що станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни. У зв`язку із цим Суд не в змозі на даний час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Таким чином, Суд не дотримується підходу, обраного у справі «Олександр Волков проти України» щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру, та відхиляє відповідне прохання. Тобто з огляду на триваючу повномасштабну судову реформу та доводи уряду про позитивні тенденції у напрямку захисту прав людини, зокрема прав суддів, та про здатність самостійно вирішити питання вжиття заходів індивідуального характеру, зокрема, шляхом поновлення суддів на посадах, ЄСПЛ вирішивне дотримуватись підходу, обраного у справі «Олександр Волков проти України», щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру та відхилив відповідне прохання. Таким чином, оскільки оцінити ефективність відновлення національного провадженняна час розгляду справи Судом неможливо, але принаймні на перший погляд немає підстав вважати, що відновлення національних проваджень буде даремним і безрезультатним, ЄСПЛ не застосував заходи індивідуального характеру, на відміну від справи «Олександр Волков проти України», де чинна на той час ситуація не залишала реального вибору щодо індивідуальних заходів, яких слід ужити, щоб виправити порушення конвенційних прав заявника, та в якій Суд безпосередньо зобов`язав державу забезпечити якнайшвидше поновлення заявника на посаді судді. Натомість після набуття статусу остаточного рішенням ЄСПЛ, яке було постановлено за заявами, в яких стверджувалось про порушення прав позивачів, гарантованих статтями 6 та 8 Конвенції, внаслідок їх звільнень з посади суддів та про безрезультатність оскарження таких звільнень у судах (що й було констатовано ЄСПЛ), ОСОБА_1 повторно піддано дисциплінарному провадженню у виді звільнення, незважаючи на встановлені Судом порушення, з тих самих підстав та за аналогічних обставин, що підриває довіру до ефективності такого способу поновлення порушених прав, як відновлення національного провадження, та піддає сумніву твердження уряду про можливість самостійно вирішити питання вжиття заходів індивідуального характеру. Суди встановили, що підставою для застосування щодо позивача дисциплінарного стягнення та прийняття рішення про його звільнення з посади судді стали дії, вчинені протягом 2007 - 2009 років. Тобто дії, з якими відповідач пов`язував підстави звільнення позивача з посади судді, були вчинені ним у 2007 - 2009 роках, а рішення про застосування щодо нього дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення ухвалено ВРП у червні 2020 року. Норми Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній на час вчинення суддею ОСОБА_1 дисциплінарного проступку, не передбачали жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги. Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» викладено Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» у новій редакції, що набрала чинності з 28 березня 2015 року. За приписами частини четвертої статті 96 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» у зазначеній редакції дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці. У частині одинадцятій статті 109 Закону № 1402-VIII у редакції, чинній на час прийняття ВРП оскаржуваного рішення від 23 червня 2020 року № 1951/0/15-20, закріплено аналогічну норму, згідно з якою дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. Тобто на час повторного застосування ВРП дисциплінарного стягнення до позивача на підставі цього оскаржуваного рішення діяв присічний трирічний строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності з дня вчинення проступку. Відповідач у силу положень статті 58 Конституції України повинен був застосувати трирічний строк давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, оскільки його застосування є заходом, який покращує становище судді порівняно з нормою, яка діяла на час вчинення суддею ОСОБА_1 дій, з якими відповідач пов`язував підстави звільнення його з посади судді, і не встановлювала строку для вирішення питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги. Така правова позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 28 березня 2018 року у справі № П/800/310/17 (провадження № 11-2сап18), від 1 листопада 2018 року у справі № 800/493/15 (провадження № 11-635сапс18), від 24 січня 2019 року у справі № 800/156/16 (провадження № 11-627сапс18). Строк, протягом якого до судді може бути застосовано дисциплінарне стягнення, відноситься до процедурних гарантій, стосується усієї процедури притягнення судді до відповідальності та в силу вимог закону підлягає обов`язковому застосуванню саме під час вирішення питання застосування такого стягнення. Зі змісту оскаржуваного рішення ВРП від 23 червня 2020 року № 1951/0/15-20 вбачається, що дисциплінарне стягнення щодо позивача застосовано після спливу передбаченого законом строку за проступки, вчинені ним у 2007 - 2009 роках, однак рішення відповідача не містить відповідних мотивів. Варто звернути увагу й на те, що як зазначалося раніше, наказом голови Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 4 травня 2018 року ОСОБА_1 було поновлено на посаді, а рішенням відповідача від 23 червня 2020 року - звільнено. Як убачається із копії свідоцтва про смерть, яка міститься у матеріалах справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач помер. З урахуванням зазначеного вважаємо рішення ВРП від 23 червня 2020 року № 1951/0/15-20 необґрунтованим та протиправним, тому Велика Палата Верховного Суду, керуючись статтями 315 та 317 КАС, мала б скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким оскаржуване рішення ВРП визнати протиправним та скасувати. Висновки З огляду на викладене вважаємо, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року необхідно було скасувати й ухвалити нове, яким вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Судді Великої ПалатиВерховного Суду: О. Б. Прокопенко В. В. Британчук Ж. М. Єленіна