Постанова Чернівецький апеляційний суд № 727/7485/20

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 квітня 2021 року м. Чернівці справа № 727/7485/20 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Владичан А. І. суддів: Височанської Н.К., Литвинюк І.М.. секретар Скрипка С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Чернівецького ліцею №1 математичного та економічного профілів Чернівецької міської ради в особі директора Кінащук Наталії Леонідівни про визнання дій неправомірними, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 від імені якого діє адвокат Ноцький Олександр Вікторович на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 січня 2021 року та додаткового рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 05 лютого 2021 року (головуючий у 1-й інстанції Ярема Л.В.),- ВСТАНОВИВ: В вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання дій Чернівецького ліцею №1 математичного та економічного профілів Чернівецької міської ради, в особі директора Кінащук Наталії Леонідівни, неправомірними. Свої вимоги обґрунтовував тим, що з 05 вересня 1991 року він працює на посаді викладача фізики та астрономії у Чернівецькому міському ліцеї № 1 математичного і економічного профілів. До липня 2020 року він працював на умовах безстрокового трудового договору, однак у травні 2020 року на його адресу надійшов лист від 28 квітня 2020 року, яким відповідач повідомив його про необхідність укладання строкового договору у зв`язку із тим, що 18 березня 2020 року набрав чинності Закон України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року. Як правове обґрунтування такої необхідності, відповідач послався на положення підпункту 2 пункту 3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» даного Закону, у відповідності до яких «набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, яким виплачується пенсія за віком». _______________________________________________________________________ Провадження 22ц/822/357/21 Вважав, що посилання відповідача на вказаний закон, а також його використання по відношенню до нього, як людини пенсійного віку, є неправомірним через неприкриту дискримінаційність вказаної норми закону, а також заборону дискримінації в Україні на конституційному рівні. Так, згідно з нормами статті 22 вказаного закону, педагогічні працівники закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від 1 до 3 років. Підпунктом 1 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень закону встановлено, що набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з керівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. Підпунктом 2 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень закону передбачено, що набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, яким виплачується пенсія за віком, згідно з пунктом 9 частини першої ст. 36 Кодексу законів про працю України. До 01 липня 2020 року керівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов`язано припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками передбачено можливість укладення строкових трудових договорів відповідно до частини другої статті 22 цього Закону. Такого ж припинення безстрокових трудових договорів вимагається підпунктом 1 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень закону стосовно керівників закладів освіти, які отримують пенсію за віком та укладення з ними строкового трудового договору терміном на один рік. Посилався на те, що застосування відповідачем зазначених положень є неправомірним, так як вони не відповідають нормам статей 24 і 43 Конституції України, оскільки мають дискримінаційний характер стосовно осіб, які досягли пенсійного віку та обмежують їх право на працю. Наголошував та тому, що вчителі та викладачі закладів загальної середньої освіти не відносяться до тих категорій працівників вікове обмеження для перебування на посаді яких визнається суспільством як виправдане та об`єктивне. Позиції Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16.01.2020 року не дають змоги визначити мету встановлення обмеження, що і стало підставою для подання даного позову і в будь-якому випадку не можуть бути визнаними виправданими, обґрунтованими та справедливими. Просив визнати дії відповідача, направлені на примушування його змінити форму трудових відносин із безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір неправомірними. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 січня 2021 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 05 лютого 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 8467 гривень 20 копійок. Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Ноцький Олександр Вікторович, подав апеляційну скаргу, в якій вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, порушенням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги мотивує тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги ту обставину, що сам по собі факт написання та подання ним заяви про надання згоди на зміну істотних умов договору та переведення його на строкову форму трудового договору, не можна вважати його добровільною згодою на запропонований йому варіант реалізації права на працю. Суд першої інстанції не правильно обрав норму матеріального права для вирішення спору, так як позивач не зазначав в правовому обґрунтуванні свого позову, факт визнання чи невизнання Конституційним судом України закону, яким керувався відповідач на час вчинення ним дій, які він вважає неправомірними та такими, що не відповідають Конституції України. Суд першої інстанції не надав жодної правової оцінки доводам позивача про те, що дискримінація громадян похилого віку в галузі праці забороняється. Право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації. Також судом проігноровано ту обставину, що метою встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності, що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими. У противному разі встановлення обмежень на зайняття посади означало б дискримінацію. В порушення вимог ст.265 ЦПК України суд першої інстанції не надав вмотивованої оцінки кожному аргументу, зокрема, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, та не навів норми, мотиви незастосування норм права, на які він посилався. Фактично, суд першої інстанції обґрунтував свою думку щодо позовних вимог виключно тим, що закон, яким керувався відповідач, не визнаний КСУ таким, що не відповідає Конституції України, хоча суд, який реально здійснює правосуддя, мав би проаналізувати зазначені в позові правові підстави і надати свою оцінку порушенню вказаним законом норм Конституції України, які забороняють дискримінацію громадян за ознакою віку. Щодо оскарження додаткового рішення суду то апелянтом зазначено, що суд першої інстанції стягнув витрати на правничу допомогу за договором, який укладався не для надання такої допомоги в даній справі. Крім цього, представником відповідача, в якості доказу оплати гонорару, суду надав документ про оплату готівкою спірної суми. В той же час, обіг готівки регулюється Положенням про ведення касових операцій у національній валюті. П.19 якого встановлює, що готівка видається під звіт лише на лімітований період підзвітним особам. В той же час, відповідач та його представник не надали суду доказів того, що дана касова операція проводилася відповідно до вимог вищезазначеного Положення, що ставить під сумнів як її законність так і її реальність. У зв`язку з тим, що дії відповідача по відношенню до нього, навіть за умови існування закону, на який посилається суд першої інстанції, є антиконституційними, так як суперечать Основному закону і породжують дискримінаційну практику в житті суспільства, а судове рішення постановлене із зазначеними вище дефектами, просив скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Заслухавши доповідача про суть оскаржуваного рішення, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, враховуючи наступне. Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо. Рішення суду першої інстанції зазначеним нормам відповідає. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено та не надано жодних доказів, щодо неправомірних дій директора Чернівецького ліцею №1 Кінащук Н.Л. направлених на примушування ОСОБА_1 змінити форму трудових відносин із безстрокового трудового договору та строковий. Крім того, судом зазначено, що Закон України «Про повну загальну середню освіту» від 16.01.2020 року, на підставі якого діяла відповідач, є чинним і підстави для його невиконання, відсутні. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції. Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. Отже, указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 16 ЦК України, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Згідно з статтею 49 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Як вбачається із матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 з 05 вересня 1991 року працював на посаді заступника директора з науково-методичної роботи ліцею № 1, а з 10 січня 1997 року на посаді вчителя фізики у Чернівецькому міському ліцеї № 1 математичного і економічного профілю, що підтверджується відміткою у трудовій книжці, виданої на його ім`я та копією наказу від 04.01.97 р. (а.с.13-14, 62). На умовах безстрокового трудового договору позивач працював до липня 2020 року. 28 квітня 2020 року директором Чернівецького ліцею №1 математичного та економічного профілів ОСОБА_2 направлено позивачу лист, у зв`язку з набранням чинності 18 березня 2020 року Закону України «Про повну загальну середню освіту» яким, запропоновано укласти трудовий договір з 01 липня 2020 року строком на один рік на посаді вчителя фізики та астрономії Чернівецького ліцею №

1. У разі ненадання позивачем до 01 липня 2020 року відповідної письмової згоди на продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору керівник закладу освіти (директор ліцею) має звільнити його на підставі пункту 9 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України. (а.с.9). Лист попередження про зміну умов праці, підписаний директором ліцею, позивач отримав 28 квітня 2020 року (а.с.32). Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року №463-ІХ - педагогічні працівники мають права, визначені Законом України "Про освіту", цим Законом, законодавством, колективним договором, трудовим договором та/або установчими документами закладу освіти. Педагогічні працівники закладів освіти приймаються на роботу за трудовими договорами відповідно до вимог цього Закону та законодавства про працю. Педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років. Підпунктом 2 пункту 3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачено, що набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, яким виплачується пенсія за віком, згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. До 1 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов`язані припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками таких закладів освіти, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 цього Закону. Згода педагогічного працівника на подальшу роботу за строковим трудовим договором - обов`язкова. Її педагог висловлює одним із трьох способів: подає відповідну заяву; ознайомлюється з наказом про укладання строкового трудового договору; пише, що згоден на примірнику повідомлення, яке залишилося у директора. Враховуючи вищенаведене колегія суддів зазначає, що на підставі вимог Закону, відповідача було зобов`язано припинити безстроковий трудовий договір з позивачем із одночасним укладенням трудового договору строком на один рік, оскільки він являється пенсіонером за віком, отримує пенсію, а отже підпадає під дію закону №463, а тому він мав до 01 липня 2020 року, видати наказ про припинення із позивачем безстрокового трудового договору та укладення з ним трудового договору строком на один рік, і підставою для цього є імперативна норма п.2 ч.3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту». Наявні у справі дані також вказують на те, що позивач надав свою згоду на зміну істотних умов праці, шляхом подачі заяви згоди від 22.06.2020 року. Згідно з наказом директора Чернівецького ліцею №1 математичного та економічного профілів Кінащук Н.Л. від 26 червня 2020 року № 19-к, вчителем фізики та астрономії ОСОБА_1 укладено строковий договір з 01 липня 2020 року строком на 1 рік до 30 червня 2021 року (а.с.15). Вищенаведеними обставинами спростовуються доводи апеляційної скарги, що сам по собі факт написання заяви про надання згоди на зміну істотних умов договору, не вказує про погодження з його умовами, оскільки написання та подання відповідної заяви, свідчить про наявність добровільної згоди на запропонований позивачу варіант реалізації права на працю. Тому, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що позивачем не доведено факту щодо наявності неправомірних дій з боку відповідача, направлених на примушування позивача змінити форму трудових відносин. Посилання в апеляційній скарзі на те, що ним не обґрунтовувались позовні вимоги щодо факту визнання чи невизнання Конституційним Судом України, неконституційним, закону, яким керувався відповідач, тому суд неправомірно у своєму рішенні посилається на відсутність такого рішення, не заслуговують на увагу, враховуючи наступне. Відповідно до п.1 ч.1 ст.7 Закону України «Про Конституційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Згідно положень ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти визнаються неконституційними з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Оскільки на час розгляду даного спору, рішення Конституційного Суду України про визнання неконституційним повністю чи в окремій частині Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16.01.2020 року відсутнє, тому визначені даним Законом вимоги є обов`язковими для виконання. Є також неприйнятними і посилання в апеляційній скарзі на дискримінацію його за віком, з огляду на наступне. У відповідності до ст. 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. За ст. 5 вказаного Закону формами дискримінації є: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск. Позивачем не підтверджено будь-якими доказами, а зі змісту позовних та апеляційних вимог не вбачається, що його обмежено у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, що відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» можна вважати дискримінацією, а також не надано суду належних та допустимих доказів про те, що з боку відповідача вчинено стосовно нього дії, які мають ознаки прямої дискримінації чи утиску, оскільки, уклавши строковий трудовий договір, ОСОБА_1 виразив свою волю на припинення безстрокового трудового договору, який з ним раніше був укладений. Отже, оцінивши належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності наявних у справі доказів в розумінні ст.76 - 81 ЦПК України, обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд першої інстанції, з яким погоджується і колегія суддів, дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в зв`язку із його необґрунтованістю. Щодо обґрунтувань апеляційної скарги про скасування додаткового рішення суду від 05 лютого 2021 року, то колегія суддів зазначає, що вказане рішення є законним, обґрунтованим і підстав для його скасування не має. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Дослідивши матеріали справи колегією суддів встановлено, що 26 січня 2021 року, до спливу п`яти днів після ухвалення рішення, представником відповідача - адвокатом Міцнеєм В.Ф. подано клопотання на підтвердження понесених відповідачем Чернівецьким ліцеєм №1 витрат на правову допомогу було надано копію договору про надання правової допомоги №23-Ю/20 від 17.11.2020 року, звіт (акт) про надані послуги у зв`язку із розглядом справи від 22.01.2021 року, оригінал фіскального чеку №574002 від 25.01.2021 року на суму 8467,20 гривень. Задовольняючи дані вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що представником відповідача адвокатом Міцнеєм В.Ф. надані всі належні докази на підтвердження витрат на правничу допомогу, а позивачем не доведено неспівмірності витрат, не надано доказів та не заявлено клопотань про зменшення розміру заявлених до стягнення витрат, тому стягнув заявлену суму. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги, що представником відповідача в якості доказу оплати гонорару, надано документ про оплату готівкою спірної суми, без надання доказів, що дана касова операція проводилася відповідно до вимог п.19 Положення про ведення касових операцій у національній валюті, яким встановлено, що готівка видається під звіт лише на лімітований період підзвітним особам, та ставить під сумнів як її законність так і її реальність. В матеріалах справи міститься копія договору про надання правової допомоги №23-Ю/20 від 17.11.2020 року (а.с.79-80), звіт (акт) про надані послуги у зв`язку із розглядом справи від 22.01.2021 року (а.с.81-82), оригінал фіскального чеку №574002 від 25.01.2021 року на суму 8467,20 гривень(а.с.76). Представником відповідача адвокатом Міцнеєм В.Ф. надано всі необхідні документи, які підтверджують розмір витрат на правничу допомогу. Відповідачем відповідно до вказаного договору сплатив адвокату грошові кошти в розмірі 8467,20 гривень за надання правничої допомоги, що підтверджується фіскальним чеком № 574002 від 25 січня 2021 року (а.с.76). Надані документи відповідно до положень ст. ст. 12, 81 ЦПК України є належними доказами на підтвердження витрат за надання професійної правничої допомоги в справі. З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду першої інстанції, без змін. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Рішення суду постановлене відповідно до норм матеріального і процесуального права і підстав для його скасування немає. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Керуючись ст. ст. 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Ноцький Олександр Вікторович, залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 січня 2021 та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 05 лютого2021 року, залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з складення повного тексту судового рішення. Дата складання повного тексту постанови 23 квітня 2021 року. Головуючий А.І. Владичан Судді: Н.К. Височанська І.М. Литвинюк