Постанова 4856 № 120/3770/20-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/3770/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції-Дмитришена Р.М. Суддя-доповідач - Шидловський В.Б. 08 квітня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Шидловського В.Б. суддів: Матохнюка Д.Б. Боровицького О. А. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Вінницької міської ради на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вінницької міської ради, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - державне підприємство "Вінницьке лісове господарство" про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Вінницької міської ради (далі - відповідач) про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити дії. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано п.31 рішення 49 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 31.01.2020 за №2148 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам, відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, встановлення земельного сервітуту". Зобов`язано Вінницьку міську раду надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1 га, яка розташована в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Вінницької міської ради, сплачений при зверненні до суду судовий збір в розмірі 630,60 грн (шістсот тридцять гривень 60 коп.). Відповідач, не погодившись із вказаним рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позову. Колегія суддів, перевіривши рішення суду першої інстанції, в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, 05.06.2018 ОСОБА_1 звернувся до Вінницької міської ради з заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 10 соток, яка розташована на початку АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку. Рішенням 32 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 23.08.2018 №1306 відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в АДРЕСА_1 у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у зв`язку з тим, що земельна ділянка перебуває у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство" (пункт 7 додатку 2 до рішення міської ради від 23.08.2018 №1306). Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач оскаржив його до суду. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 20.02.2019 у справі №120/4211/18-а, яке залишено без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2019, адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним рішення Вінницької міської ради №1306 від 23.08.2018 року в частині пункту 7 щодо відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою та зобов`язано Вінницьку міську раду повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 05.06.2018 про надання дозволу на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в районі пров.Зеленого для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 31.01.2020 на 49 сесії 7 скликання Вінницькою міською радою прийнято рішення за №2148 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам, відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, встановлення земельного сервітуту", 31 пунктом якого ОСОБА_1 , відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в районі пров. Зеленого у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), у зв`язку з відсутністю згоди землекористувача (земельна ділянка перебуває у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство") При цьому, відповідач посилається на лист Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства від 22.12.2015 за №02-19/2258, положення ст.123 ЗК України та Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності". Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено підставності власної відмови, згідно норм ЗК України, викладеної у оскаржуваному рішенні №2148 від 31.01.2020 (пункті 31) не надано доказів перебування земельної ділянки у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство", відтак останнє підлягає скасуванню у судовому порядку в частині пункту 31, який стосується безпосередньо позивача. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Згідно з частиною другою статті 4 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Положеннями частини третьої статті 22 Земельного кодексу України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування: а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва; б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства; г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об`єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства; ґ) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції - для розміщення власної інфраструктури. Відповідно до статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). За змістом частин першої-третьої, п`ятої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Повноваження відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 Земельного кодексу України. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами встановлений ст. 118 Земельного кодексу України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Згідно з частиною першою статті 118 Земельного кодексу України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Частиною шостою наведеної норми передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина сьома статті 118 Земельного кодексу України). Таким чином, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови. При цьому ч.7 ст.118 Земельного кодексу України визначений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме: - невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів; - невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів; - невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Колегія суддів зазначає, що чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень ст.118 ЗК України. Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого "земельного" питання. У світлі вимог ч.2 ст.19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов`язковим. Судом першої інстанції встановлено, що розглянувши, серед іншого, заяву позивача та враховуючи Генеральний план міста та план зонування території, керуючись п.34 ч.1 ст.26, ч.1 ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", рішенням 49 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 31.01.2020 №2148 відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в АДРЕСА_1 у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у зв`язку з тим, що земельна ділянка перебуває у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство" (пункт 31 вказаного рішення). Колегією суддів досліджено лист-відповідь Управління Держгеокадастру у м.Вінниці Вінницької області від 23.11.2016 С-309/0-304/6-16 на звернення ОСОБА_1 від 22.11.2016, згідно якого вказано, що в Управлінні відсутня інформація з приводу запитуваної земельної ділянки, так як вказана земельна ділянка не проходила державну реєстрацію земельної ділянки і не вносилась до Державного земельного кадастру. Щодо земельних ділянок, які незареєстровані або/та ненадані у власність/користування, вказали, що відповідно до ст. 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм. У відповідності до листа Департаменту земельних ресурсів за №37-00-010-62253 від 22.10.2020, в останнього відсутня інформація щодо передачі земельної ділянки в користування ДП "Вінницьке лісове господарство" за адресою: АДРЕСА_1 , в зв`язку із приєднанням території відповідно до Постанови ВРУ "Про зміну і встановлення меж міста Вінниця і Вінницького району Вінницької області" від 13.05.2015 за №401-VIII. Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 17.11.2016 щодо земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 інформація відсутня. Водночас в матеріалах справи міститься лист-відповідь Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства від 22.12.2015 №02-19/2258, згідно якого повідомлено гр. ОСОБА_1 , що земельна ділянка, яку він бажає отримати у власність відноситься до земель лісогосподарського призначення, що перебувають у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство" у кварталі 80 виділ 5 Вінницького лісництва, землі державної власності. Колегія суддів, оцінюючи оскаржуване рішення відповідача на предмет його правомірності та обґрунтованості, вказує, що під час розгляду даної адміністративної справи, досліджено витяг з плану зонування міста Вінниці з зазначенням планувальних обмежень на використання території М 1:2000, згідно якого визначена межа міста діюча (встановлені Постановою Верховної Ради України від 13.05.2015 №401-VІІІ). Відповідно до п.29 ч.1 ст.85 Конституції України, п."г" ст.6, ч.1 ст.174 Земельного Кодексу України, визначення меж районів і міст віднесено до компетенції ВРУ. Встановлення і зміна меж здійснюється за поданням Верховної Ради АРК, обласних, Київської чи Севастопольської міської рад (ч.1 ст.174 ЗК). В контексті даної спірної ситуації, оцінюючи позицію суб`єкта владних повноважень, слід наголосити, що, відповідно згаданого плану, бажана позивачем земельна ділянка знаходиться в межах зони "Ж-1" зони садибно-житлової забудови. Вказані обставини встановлено в постанові Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2019 у справі №120/4211/18-а, яка набрала законної сили, а тому такі не доказуються при розгляді даної справи, відповідно до п.4 ст.78 КАС України. Крім того, відповідно до витягу із плану зонування м.Вінниці (а.с. 42), який затверджений рішенням міської ради від 28.02.2020 №2199 - план зонування міста, земельна ділянка, яку бажає отримати позивач відноситься до зони Ж-1 - зона індивідуальної садибної житлової забудови, що спростовує доводи відповідача, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення. З урахуванням наведеного, відповідачем не доведено підставності власної відмови, згідно норм ЗК України, викладеної у оскаржуваному рішенні №2148 від 31.01.2020 (пункті 31) не надано доказів перебування земельної ділянки у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство", відтак останнє підлягає скасуванню у судовому порядку в частині пункту 31, який стосується безпосередньо позивача. Отже, суд першої інстанції правомірно визнав протиправним та скасував п. 31 рішення 49 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 31.01.2020 за №2148 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам, відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, встановлення земельного сервітуту". Щодо зобов`язання Вінницької міської ради надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1 га, яка розташована в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, судова колегія вказує. Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. У даній справі, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивовано відмови у його наданні, регламентовано частиною шостою статті 118 ЗК України. Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 11.09.2019 у справі №819/570/18. При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату. Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. В даному випадку необхідним та ефективним способом захисту позивача у спірних відносинах є зобов`язання Вінницької міської ради надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Згідно ч.ч.1-4 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ч.ч.1-4 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог відповідача у справі. Відповідно до ст.316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року суд дійшов правильних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Вінницької міської ради залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий Шидловський В.Б. Судді Матохнюк Д.Б. Боровицький О. А.