Постанова 4818 № 639/5072/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А іменем України 01 квітня 2021 року м. Харків справа № 639/5072/19 провадження № 22-ц/818/501/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Котелевець А.В., суддів Бурлака І.В., Хорошевського О.М., за участю секретаря Огар І.В., ім`я (найменування) сторін: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , представники ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 22 травня 2020 року в складі судді Рубіжного С.О., у с т а н о в и в: У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору дарування, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями у порядку спадкування за законом, витребування майна. Позов мотивовано тим, що його батькам ОСОБА_5 та ОСОБА_6 належав будинок АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 09 листопада 2004 року. Право власності на вказаний будинок було зареєстровано за ОСОБА_5 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла. Її спадкоємцями за законом були ОСОБА_5 , він та його брат ОСОБА_7 . Він та його батько прийняли спадщину, оскільки на час відкриття спадщини вони були зареєстровані та постійно проживали разом зі спадкодавцем. ОСОБА_7 на момент смерті матері проживав окремо та протягом встановленого законом строку до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини не звертався. У літку 2015 року йому стало відомо, що 21 липня 2009 року ОСОБА_5 подарував будинок онуку ОСОБА_2 . Зазначає, він з ОСОБА_5 продовжував проживати у спірному будинку, особисті рахунки зі сплати комунальних платежів залишились оформлені на ОСОБА_5 , а сам відповідач не користувався спірним будинком. У серпні 2015 року він звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 та ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору дарування, визнання права власності на 1/4 частину вказаного будинку у порядку спадкування за законом. Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 04 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 02 травня 2019 року, його позов був задоволений частково. Встановлено, що частка померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 в праві спільної сумісної власності на спірний будинок становила 1/2 частину спільного майна подружжя. Він є єдиним спадкоємцем, який фактично прийняв спадщину після смерті матері, оскільки ОСОБА_5 за життя право на спадкування після смерті дружини не реалізував, свідоцтво про право власності на спадкове майно не отримав. Проте постановою державного нотаріуса № 1725/02-31 від 24 травня 2019 року йому відмовлено у вчиненні нотаріальної дії у зв`язку з відсутністю спадкового майна. Зазначав, що ОСОБА_2 набув право власності на будинок неправомірно, оскільки на час укладання договору дарування ОСОБА_7 не мав повноважень відчужувати будинок в цілому. Посилаючись на вказані обставини, просив визнати недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 , посвідчений 21 липня 2009 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу (далі - Харківського МНО) Федоненко Н.О., зареєстрований в реєстрі за № 2026, в частині дарування 1/2 частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаного будинку в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 та витребувати з володіння ОСОБА_2 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 . Оскільки судове провадження за його позовом про визнання права власності на спірне майно тривало з серпня 2015 року по травень 2019 року, рішенням суду першої інстанції від 04 травня 2018 року, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції від 02 травня 2019 року, йому було відмовлено з підстав обрання неналежного способу захисту, просив поновити пропущений строк позовної давності. 14 лютого 2020 року ОСОБА_4 представник ОСОБА_2 подала відзив на позовну заяву, в якому просила закрити провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним договору дарування та визнання за позивачем права власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 на 1/2 частину спірного будинку, а в іншій частині позовні вимоги ОСОБА_6 залишити без задоволення. Відзив мотивовано тим, що після смерті ОСОБА_6 з заявами про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину до нотаріальної контори спадкоємці не зверталися, частка помелої в спірному будинку не визначалась. Оскаржуваний договір дарування відповідав волі та правоздатності дарувальника, на час укладання договору з заявами про порушене право ніхто із заінтересованих осіб не звертався. Оскільки позивач не був титульним власником спірного майна, то підстави для витребування Ѕ частини будинку АДРЕСА_1 відсутні. Зазначає, що позивачем не наведено поважних причин для поновлення строку позовної давності. Оскільки про оскаржуваний договір йому було відомо ще у 2015 році та він звертався до суду з аналогічними позовними вимогами, просила застосувати строк позовної давності. Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 22 травня 2020 року, уточненим ухвалою цього суду від 03 червня 2020 року про виправлення описки, позов ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано договір дарування, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Федоненко Н.О. 21 липня 2009 року, зареєстрований в реєстрі за № 2026, недійсним в частині дарування 1/4 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 2178490. Визнано за ОСОБА_6 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/4 частину вказаного житлового будинку. Витребувано з володіння ОСОБА_2 1/4 частину житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 та передано її ОСОБА_6 . В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний будинок був спільною власністю подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а тому в порядку спадкування за законом позивач після смерті матері успадкував 1/4 цього будинку. Оскільки на час укладання договору дарування ОСОБА_5 фактично був власником лише 3/4 частин будинку, то не мав права розпоряджатись усім будинком в цілому, а тому зазначений договір підлягає визнанню недійсним в 1/4 частині. Оскільки 1/4 частина спірного житлового будинку належить позивачу, відповідач не визнає вцілому право позивача на спірний будинок, то підлягають і задоволенню вимоги щодо витребування 1/4 частини майна з чужого незаконного володіння. Поновлюючи строк позовної давності, суд першої інстанції виходив з того, що про порушення свого права позивач дізнався у серпні 2015 року, внаслідок чого він звернувся до суду з позовом, розгляд якого тривав до 02 квітня 2019 року, що є поважною причиною. 15 вересня 2020 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову, якою позов залишити без задоволення. Апеляційна скарга мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що спірний будинок є спільним майном подружжя за відсутності реєстрації права власності за ОСОБА_6 є помилковими та суперечать правовим позиціям Верховного Суду. Позовні вимоги ОСОБА_6 про визнання за ним права власності в порядку спадкування після смерті матері були предметом судового розгляду. Обставини, встановлені під час розгляду справи № 639/6949/15-ц є преюдиціальними, а тому провадження щодо цих вимог підлягає закриттю. Також зазначала, що наведені позивачем причини для поновлення строку позовної давності не є поважними. 17 грудня 2020 року ОСОБА_6 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права. Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту другого частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України - в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 липня 1965 року (т. 1, а. с. 11). Під час перебування в зареєстрованому шлюбі 09 листопада 2004 року подружжя придбало житловий будинок, право власності на який оформлено на ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 18-19). У цьому будинку були зареєстровані та проживали ОСОБА_5 , його син ОСОБА_6 та дружина ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 14). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла (т. 1, а. с. 12). Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_6 є її чоловік ОСОБА_5 , та діти ОСОБА_6 та ОСОБА_2 21 липня 2009 року ОСОБА_5 подарував спірний житловий будинок ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 17). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер (т. 1, а. с. 13). Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_5 є ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . Постановою державного нотаріуса Першої державної нотаріальної контори від 24 травня 2019 року ОСОБА_6 відмолено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частку у житловому будинку АДРЕСА_1 . 06 серпня 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору дарування від 21 липня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського МНО Федоненко Н.О., зареєстрованого в реєстрі за № 2026, та визнання права власності в порядку спадкування на 1/4 частину будинку. В уточнених вимогах ОСОБА_6 просив встановити, що частка ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , у праві спільної сумісної власності на будинок становила 1/2 частину спільного майна подружжя; визнати недійсним договір дарування спірного житлового будинку від 21 липня 2009 року; визнати у порядку спадкування за законом після смерті матері право власності на 1/4 частину спірного житлового будинку та у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5 право власності на 3/8 частини житлового будинку АДРЕСА_1 . Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 04 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року, позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано, що частка ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , у праві спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 становила 1/2 частину спільного майна подружжя. В іншій частині позовних вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено (т. 1 а. с. 46 - 54, 55-62). Постановою Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 травня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування від 21 липня 2009 року, визнання за ОСОБА_6 права власності на 1/4 частину спірного будинку у порядку спадкування за законом після смерті матері та права власності на 3/8 частини будинку у порядку спадкування після смерті батька змінено, мотивувальну частину судового рішення викладено в редакції цієї постанови. Відповідно до статті 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відповідно до статті 1226, частин першої, другої статті 1269 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), частиною третьою статті 368 ЦК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не лише фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відсутність згоди одного із співвласників або відчуження одним з подружжя всього об`єкту спільної сумісної власності подружжя є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Укладення такого договору свідчить про невідповідність змісту правочину вимогам статті 369 ЦК України, статті 60, 65 СК України, тобто не відповідає частині першій статті 203 ЦК України. Стаття 215 ЦК України надає спадкоємцю право оскаржити договір з підстав його недійсності. Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього кодексу. Встановивши, що будинок АДРЕСА_1 був набутий подружжям ОСОБА_5 та ОСОБА_6 під час перебування у шлюбі, то відповідно до частини першої статті 60 СК України, статті 368 ЦК України спірний будинок належав подружжю на праві спільної сумісної власності по 1/2 частині кожному, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що право на спадкування 1/4 частини спірного будинку після смерті матері ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , є порушеним, а тому права власника ОСОБА_6 підлягають захисту, в тому числі шляхом визнання договору дарування недійсним в цій частині. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач має також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Таким чином, пропущення позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. У цивільному процесі діє правило, за яким обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) вказано, що «преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акту». Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що постанова Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 639/6949/15-ц за позовом ОСОБА_6 , до ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову приватний нотаріус Харківського МНО Федоненко Н.О., про визначення частки спільним майном подружжя, визнання договору дарування недійсним, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позову ОСОБА_2 , Перша Харківська державна нотаріальна контора, про усунення від права на спадкування оприлюднена 04 листопада 2020 року. Відповідно до зазначеної постанови судом встановлено, що ОСОБА_6 шляхом дарування розпорядився майном, що йому не належить, що відповідно до статей 203, 215 ЦК України є підставою для визнання недійсним оспорюваного правочину. Проте, оскільки позивач проживав за місцем відкриття спадщини і прийняв її, то він мав бути обізнаним про стан належного йому майна. Таким чином, з моменту укладення правочину позивач мав змогу довідатись про перехід права власності, тобто про порушення його прав. Враховуючи, що доказів необізнаності про існування оскаржуваного договору дарування від 21 липня 2009 року ОСОБА_6 не надано, позов задоволенню не підлягає з підстав пропуску строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем. Отже, зазначене судове рішення має преюдиціальне значення для даної справи, оскільки позивач оскаржує той самий правочин, але з інших підстав, та просить визнати право власності на 1/2 частину спірного майна в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . З огляду на це, судова колегія відхиляє доводи апеляційної скарги про закриття провадження у справі. Оскільки судом касаційної інстанції не встановлено поважних причин пропуску строку звернення до суду ОСОБА_6 у 2015 році щодо оскарження договору дарування та визнання права власності на спадкове майно, укладеного 21 липня 2009 року, судова колегія не вбачає підстав для поновлення строку позовної давності у даній справі, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають у зв`язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якої завлено відповідачем. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (пункти перший, четвертий частини першої статті 376 ЦПК України). З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нової постанови про залишення позову ОСОБА_6 без задоволення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України). Судові витрати, понесені відповідачем, документально підтверджено, а саме за подачу апеляційної скарги - в розмірі 1729,00 грн ( т. 2 а. с. 9). Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. Матеріали справи містять підтвердження, що з 01 жовтня 2006 року ОСОБА_6 має інвалідність ІІ групи, яка встановлено безстроково, про що свідчить копія довідки МСЕК від 09 листопада 2006 року (т. 1, а. с. 25). Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню, ОСОБА_6 є інвалідом ІІ групи, ОСОБА_2 за рахунок держави має бути компенсовано 1729,00 грн судового збору. Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 2, 376, 382, 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 22 травня 2020 року скасувати та ухвалити нову постанову. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору дарування, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями в порядку спадкування за законом, витребування майна залишити без задоволення. Компенсувати ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 1729 (одна тисяча сімсот двадцять дев`ять) грн судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повне судове рішення складно 06 квітня 2021 року. Головуючий А.В. Котелевець Судді І.В. Бурлака О.М. Хорошевський