Постанова Дніпровський апеляційний суд № 187/1090/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/9488/25 Справа № 187/1090/23 Суддя у 1-й інстанції - Іщенко І. М. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 грудня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючої - Городничої В.С., суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П., за участю секретаря судового засідання Шаповалової О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м.Дніпрі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Петренко Ірини Феліксівни на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 липня 2025 року у складі судді Іщенко І.М. по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 правонаступником якого є ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_4 про визнання права власності в порядку спадкування за законом, ВСТАНОВИЛА: У червні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5 , про визнання права власності в порядку спадкування за законом (т. 1 а.с. 2-8). Ухвалою суду першої інстанції від 21.09.2023 року залучено до участі у справі третю особу, яка не пред`являє самостійних вимог до предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 117). У лютому 2025 року ОСОБА_2 звернулась до суду з уточненим позовом до ОСОБА_5 , третя особа ОСОБА_4 про визнання права власності в порядку спадкування за законом (т. 1 а.с. 223-230), в обґрунтування якого посилалась на те, що її дошлюбне прізвище ОСОБА_6 . ЇЇ батьками є: батько ОСОБА_5 та мати ОСОБА_7 . Шлюб між батьками було зареєстровано 12.07.1968 року. Згідно виписки з рішення №194 від 23.05.1984 року виданої виконкомом Царичанської ради народних депутатів, її батьку ОСОБА_5 було надано дозвіл на будівництво житлового будинку АДРЕСА_1 на земельній ділянці наданої за рішенням загальних зборів членів колгоспу ім. Суворова №3 від 20.10.1980 року, цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Перебуваючи у зареєстрованому шлюбі батьки за спільні кошти збудували житловий будинок АДРЕСА_1 та приватизували земельну ділянку під ним, право власності на будинок та земельну ділянку було зареєстровано за батьком ОСОБА_5 . Право власності на будинок зареєстроване за відповідачем, батьком позивача ОСОБА_5 на підставі рішення органу місцевого самоврядування №04, виданого 17.02.2017 року Петриківською селищною радою Петриківського району Дніпропетровської області. Батько позивача ОСОБА_5 приватизував земельну ділянку під будинком, кадастровий номер 1223755100:03:028:0068 площею 0,15 га. Підставою виникнення права власності на земельну ділянку є рішення органу місцевого самоврядування №477-22/VII, виданого 31,05.2017 року Петриківською селищною радою Петриківського району Дніпропетровської області, дата держаної реєстрації права власності є 07.06.2017 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_7 . Після смерті матері залишилось спадкове майно, яке складається з 1/2 частини житлового будинку під АДРЕСА_1 загальною площею 84,2 кв.м., в тому числі житловою площею 49,3 кв.м. з надвірними спорудами та 1/2 частина земельної ділянки під будинком. 23.11.2021 року позивач звернулась із заявою про прийняття спадщини до державного нотаріуса Петриківської державної нотаріальної контори, як спадкоємиця першої черги. Також спадкоємцем першої черги є її батько ОСОБА_5 . За життя мати позивача заповіту не складала. Інші спадкоємці відсутні. Постановою нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 29.05.2023 року позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на майно після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 матері ОСОБА_7 , оскільки існує спір між позивачем та її батьком щодо спадкового майна, батько вважає вище перелічене майно особистою власністю. Позивачем не надано документи на спадковий будинок та земельну ділянку, що підтверджує право спільної часткової власності померлої у спільному майні подружжя, а тому неможливо визначити і частку земельної ділянки, що повинна належати спадкоємцям, який розмір повинен перейти до спадкоємців з урахуванням вимог Земельного кодексу про одночасність переходу житлового будинку та земельної ділянки на якій він розташований, у зв`язку з чим позивач змушена звернутись до суду з вказаним позовом. Батько позивача помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , його правонаступником є ОСОБА_1 . Посилаючись на вказані обставини, позивач просила суд визнати за нею право власності на частину житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 84,2 кв.м., в тому числі житловою площею 49,3 кв.м., який позначений в технічній документації як А-1, з надвірними спорудами: Б-1 літня кухня, В-1 господарський блок, Г-1 - сарай, Д-1 - вбиральня, Є-1 - підвал зі входом, №1-5 огорожі, №6 свердловина, в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_7 померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 та на частину земельної ділянки площею 0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, розташованої АДРЕСА_1 , кадастровий номер №1223755100:03:028:0068. Ухвалою суду першої інстанції від 06.03.2025 року залучено ОСОБА_1 в якості правонаступника відповідача ОСОБА_5 до участі у справі за вищевказаним позовом (т. 2 а.с. 26). Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 липня 2025 року (з урахуванням ухвали суду від 23.09.2025 року, т. 2 а.с. 111) позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третьої особи ОСОБА_4 про визнання права власності в порядку спадкування за законом задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на частину житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 84,2 м.кв, в тому числі житловою площею 49 кв.м. з надвірними спорудами: Б-1 літня кухня, В-1 господарський блок Г-1, сарай, Д-1, вбиральня Є-1, підвал зі входом, №1-5 огорожі, №6 свердловина в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_7 померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на частину земельної ділянки загальною площею 0,15 га, кадастровий номер:1223755100:03:028:0068 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, розташованої АДРЕСА_1 . Стягнуто із ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 1 728,20 грн на користь ОСОБА_2 (т. 2 а.с. 77-79). В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Петренко І.Ф. посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду в частині скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних вимог (т. 2 а.с. 95-99). Позивач скористалась своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін (т. 2 а.с. 126-130). Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з наступних підстав. Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , дошлюбне прізвище ОСОБА_6 , є дочкою ОСОБА_5 (батько) та ОСОБА_7 (мати), які з 12.07.1968 року перебували в шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про народження та про шлюб. Згідно виписки з рішення №194 від 23 травня 1984 року виданої виконкомом Царичанської ради народних депутатів, батьку позивача ОСОБА_5 було надано дозвіл на будівництво житлового будинку АДРЕСА_1 на земельній ділянці наданої за рішенням загальних зборів членів колгоспу ім. «Суворова» №3 від 20 жовтня 1980 року, цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, батьки позивачки за спільні кошти збудували житловий будинок АДРЕСА_1 та приватизували земельну ділянку під ним, кадастровий номер 1223755100:03:028:0068 площею 0,15 га. Право власності на будинок та земельну ділянку було зареєстровано за батьком позивача ОСОБА_5 , що підтверджується копією технічного паспорту на будинок та витягом із державного реєстру речових прав на майно. Мати позивача ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть. 23 листопада 2021 року позивачка звернулася із заявою про прийняття спадщини до державного нотаріуса Петриківської державної нотаріальної контори, але їй було відмовлено, оскільки існує спір між спадкоємцями щодо права на спадкування та визначення частки померлої у спільному майні подружжя. Батько позивача ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, за життя 21.08.2023 року склав заповіт згідно якого заповідав все своє майно ОСОБА_1 . Відповідач ОСОБА_1 який належним чином прийняв спадщину не заперечував проти позовних вимог ОСОБА_2 , однак в подальшому подав заяву в якій заперечував право позивача стосовно визнання за нею права власності у порядку спадкування за законом на 1/4 частини земельної ділянки. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості та доведеності. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що рішення суду оскаржується лише в частині визнання за позивачем права власності на частину земельної ділянки площею 0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, розташованої АДРЕСА_1 , кадастровий номер №1223755100:03:028:0068, а тому рішення суду першої інстанції в іншій частині колегією суддів не переглядається. Апеляційна скарга мотивована тим, що приватизована ОСОБА_5 земельна ділянка не належать до об`єкту права спільної сумісної власності подружжя, а є його особистою власністю, яку він за життя заповів апелянту ОСОБА_1 . Наведені доводи не можуть бути підставою для скасування оскарженого рішення, з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 28 Кодексу про шлюб та сім`ю України). Подібні положення містить стаття 60 Сімейного кодексу України (далі СК України) та частина третя статті 368 ЦК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18) підтверджено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. За змістом частини першої статті 356, частин першої, другої статті 358 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. У частині третій статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Відповідно до пункту «в» частини другої статті 89 Земельного кодексу України в спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки співвласників жилого будинку. Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди у судовому порядку. Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України (у редакції станом на 07 червня 2017 року) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Положення статті 120 ЗК України закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції станом на 07 червня 2017 року) передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Згідно із частиною четвертою статті 120 ЗК України (у редакції станом на 07 червня 2017 року) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Отже, за загальним правилом, закріпленим у статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості. Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2018 року в справі №750/11106/15-ц зробив висновок про те, що якщо на земельній ділянці, яка є особистою приватною власністю одного із подружжя знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Такі висновки у подальшому підтримані практикою Верховного Суду, зокрема в постанові від 14 травня 2025 року в справі №359/5478/16-ц. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Ураховуючи те, що на отриманій ОСОБА_5 внаслідок безоплатної приватизації земельній ділянці розташований будинок, що є спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що до померлої ОСОБА_7 як дружини перейшло право на цю земельну ділянку в розмірі частки права власності у спільному майні будинку відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Такі висновки суду відповідають правовій позиції викладеній Верховним судом у своїй постанові від 29.07.2025 року по справі №753/19295/23. Враховуючи викладене колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що спірна земельна ділянка була особистою власністю ОСОБА_5 . У постановах Верховного Суду від 10.01.2023 року по справі №753/17628/19; від 20.06.2018 року по справі №1311/832/12, від 12.11.2018 року по справі №753/6139/14-ц, від 12.06.2019 року по справі №409/1959/15-ц, від 12.08.2020 року по справі №626/4/17-ц, на які посилається апелянт, зазначено, що приватизовані одним із подружжя земельні ділянки не належать до об`єктів права спільної сумісної власності. Однак, наведені висновки Верховного Суду не стосуються земельних ділянок, на яких знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, тому є нерелевантними до спірних правовідносин. Доводи скарги про те, що ОСОБА_7 за життя не вирішувала питання про поділ будинку та виділу належної їй частки колегією суддів відхиляються як безпідставні, оскільки такі не спростовують підтверджену оскарженим рішенням презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що апелянт визнав позовні вимоги позивача про визнання за нею 1/4 частини будинку після померлої ОСОБА_7 та рішення суду в цій частині ним не оскаржується. Апелянт в апеляційній скарзі посилається також на те, що відповідно до заповіту ОСОБА_5 все своє майно, яке належить йому на день смерті, де б воно не знаходилося та з чого не складалось, зокрема й належну на праві приватної власності спірну земельну ділянку, заповів йому. Заповіт є чинним, ніким не оскаржувався та під сумнів не ставився. Суд здійснив незаконний перерозподіл спадщини, чим порушив право заповідача і змінив заповіт. Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За частинами першою-другою статті 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Однак ця свобода має обмеження, адже чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини (частина четверта статті 1236 ЦК України). ОСОБА_5 належала лише 1/2 частина земельної ділянки й будинку як частка у спільному майні подружжя, тому лише в таких межах відкрилася спадщина після його смерті. Визнання за позивачем у порядку поділу спільного майна подружжя, набутого ОСОБА_5 та ОСОБА_7 за час шлюбу, права власності на 1/4 частку земельної ділянки не є зміною заповіту, адже це майно ОСОБА_5 на момент відкриття спадщини не належало. Посилання апелянта на правову позицію викладену в постанові Великої палати Верховного суду від 16.06.2020 року по справі №689/26/17 є безпідставними оскільки висновки зроблені в цій постанові за обставин, які є відмінними від обставин встановлених у даній справі. Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Петренко Ірини Феліксівни залишити без задоволення. Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 липня 2025 року в оскарженій частині залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Вступна та резолютивна частини постанови проголошені 10 грудня 2025 року. Повний текст постанови складено 22 грудня 2025 року. Головуючий: В.С. Городнича Судді: М.Ю. Петешенкова Т.П. Красвітна