Постанова 4824 № 761/36934/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД _______________________________________ Справа №761/36934/17 Апеляційне провадження № 22-ц/824/1819/2021 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Рейнарт І.М. суддів Немировської О.В., Семенюк Т.А. при секретарі Коліснику В.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Ясинецького Олега Анатолійовича на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 27 червня 2019 року (суддя Осаулов А.А.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним та визнання права власності у порядку спадкування за законом, встановив: у жовтні 2017р. позивач звернулася до суду з позовом та просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 19 грудня 2014р.; визнати за нею право власності на 1/4 частину вказаної квартири у порядку спадкування. Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати - ОСОБА_4 , яка у період з 1986р. по 2012р. перебувала в шлюбі з ОСОБА_2 , тому за відсутності заповіту спадкоємцями першої черги на момент її смерті були вона та чоловік померлої. Позивач стверджувала, що під час шлюбу подружжя набуло у власність квартиру АДРЕСА_2 , однак вона не була включена до спадкової маси, так як ОСОБА_2 умисно не надавав нотаріусу інформацію про дану квартиру, тому заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року визнано за нею право власності на 1/4 частину вказаної квартири у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 . Позивач зазначала, що під час неодноразових спроб вселитися у квартиру їй стало відомо, що матір`ю та вітчимом під час перебування у шлюбі було набуто право власності також на квартиру АДРЕСА_1 в даному будинку, що ОСОБА_2 приховав, вона має право на ј частину квартири у порядку спадкування за законом після матері. Однак, 14 серпня 2017р. з інформаційної довідки з реєстру речових прав на нерухоме майно їй стало відомо, що власником даної квартири на підставі договору дарування від 19 грудня 2014р. є ОСОБА_1 , що є підставою для визнання такого договору недійсним. Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 27 червня 2019 року позов задоволено, визнано недійсним укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договір дарування від 19 грудня 2014р. квартири АДРЕСА_1 , що посвідче- ний приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Доценко І.П. Визнано за ОСОБА_3 право власності на ј частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 128,8 м2, житловою 61,1 м2 , в порядку спадкування за законом після смерті її матері - ОСОБА_4 , що померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 12 лютого 2020 року заяву представника відповідачів - адвоката Ясинецького О.А. про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. У поданій апеляційній скарзі представник відповідачів - адвокат Ясинецький О.А. просить скасувати заочне рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Представник відповідачів посилається на неповне з`ясування судом обставин, які мають значення для справи, оскільки у спірній квартирі проживає малолітня ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , і дана квартира є її єдиною власністю, тому до участі у справі необхідно було залучити орган опіки та піклування. Крім того, представник відповідачів зазначає, що судом порушені норми процесуального права, оскільки відповідачі не були належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, так як конверти повернулися на адресу суду у зв`язку із закінченням терміну зберігання; він як адвокат взагалі не повідомлявся судом, чим порушено право відповідачів на захист; також судом безпідставно не враховано його клопотання про відкладення розгляду справи, яке подано з поважних причин. Також представник відповідачів звертає увагу, що предметом спору є визнання договору дарування недійсним, однак даний договір в матеріалах справи відсутній, що свідчить про неповноту розгляду справи та дослідження доказів. Також судом не досліджено спадкову справу, згідно якої видано свідоцтво про право на спадщину. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - адвокат Комлєв С.В. зазначає, що матеріали справи не містять інформації про власника спірної квартири малолітньої ОСОБА_5 , а також даних, що вона проживає у спірній квартирі, так як стороною спірного договору був малолітній ОСОБА_1 . Крім того, представник позивача зазначає, що ст. 19 СК України не передбачає обов`язкової участі органу опіки та піклування при розгляді справи про визнання недійсним договору, стороною у якому є малолітня особа. Також представник позивача посилається на безпідставність посилання представника відповідачів на неналежне повідомлення відповідачів та їх представника про розгляд справи, так як відповідачі були обізнані про судовий розгляд, їх представник адвокат Ясинецький О.А. неодноразово подавав клопотання про відкладення розгляду справи, що призвело до тривалого розгляду справи. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 та його представника - адвоката Величка М.М., які підтримали апеляційну скаргу, пояснення представника позивача - адвоката Комлєва С.В. який просив залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_3 є дочкою ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_4 з 27 серпня 1986 року по день смерті перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Квартира АДРЕСА_1 була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 2 лютого 2000 року Головним управлінням житлового забезпечення КМДА. 7 червня 2013 року ОСОБА_3 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Красновською Т.В. видано свідоцтво про право на спадщину за законом, як спадкоємцю ОСОБА_4 , на 1/6 частину квартири АДРЕСА_4 . 19 грудня 2014 року ОСОБА_2 уклав договір дарування квартири, згідно якого подарував малолітньому сину ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Доценко І.П. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира була спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , тому Ѕ частина квартири, яка належала ОСОБА_4 , є її спадковим майном, позивач у встановленому законом порядку прийняла спадщину матері, а тому ј частина спірної квартири належить їй з дня відкриття спадщини. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, так як він відповідає обставинам справи, наданим доказам та ґрунтується на нормах матеріального права. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу. Статтею 1261 ЦК України передбачено, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини ( ч. 1 ст. 1269 ЦК України). Матеріалами справи підтверджено, що позивач є спадкоємцем ОСОБА_4 за законом першої черги, так як є дочкою спадкодавця, 7 червня 2013 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після ОСОБА_4 , а відтак є спадкоємцем, який прийняв у встановленому законом порядку спадщину своєї матері. Твердження відповідача ОСОБА_2 та його адвоката Величка М.М. під час апеляційного розгляду, що позивач не прийняла спадщину ОСОБА_4 у вигляді спірної квартири, так як не подала відповідну заяву до нотаріуса, не ґрунтуються на нормах матеріального права, так як за змістом ст. 1269 ЦК України заява про прийняття спадщини подається один раз, а не на кожний предмет нерухомого майна, який входить до спадщини. Згідно із частиною першою Прикінцеві положення Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 1 січня 2004 року. Відповідно до ст. 22 КпШС України, який діяв на момент придбання спірного майна, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Виходячи з того, що спірна квартира придбана у 2000 році, тобто у період перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, вона є спільним майном подружжя і ОСОБА_4 належала Ѕ частина квартири. Твердження ОСОБА_2 під час апеляційного розгляду, що їх шлюб з ОСОБА_4 був фіктивним і спірна квартира є його особистою власністю, належними доказами не підтверджені, і доводи апеляційної скарги таких посилань не містять. За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку, що Ѕ частина спірної квартири є спадщиною ОСОБА_4 і підлягає поділу між її спадкоємцями у рівних частинах. На підставі ч. 5 ст. 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини. Отже, позивачу, як спадкоємцю ОСОБА_4 за законом, належить ј частина спірної квартири з часу відкриття спадщини. Судом встановлено, що ОСОБА_2 розпорядився спірною квартирою, як своєю особистою власністю, уклавши договір дарування з малолітнім сином ОСОБА_1 . За загальним правилом на здійснення права спільної часткової власності (володіння, користування та розпорядження спільним майном) необхідно одержати згоду інших співвласників (частина перша статті 358 ЦК України). З огляду на це жоден зі співвласників не має права укладати правочини щодо спільного майна без згоди інших співвласників (за винятком правочину з відчуження належної йому частки у праві власності - стаття 361 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За положеннями частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Таким чином, оскільки спірна квартира була відчужена ОСОБА_2 без врахування тієї обставини, що ј частина квартири належить ОСОБА_3 , тобто ОСОБА_2 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності розпоряджатися всією квартирою, суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про наявність підстав для визнання договору дарування недійсним. За змістом статей 1296, 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо в складі спадщини є нерухоме майно спадкоємець, який прийняв спадщину зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Згідно з пунктом 4.15 глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, проводиться нотаріусом після подання правовстановлюючих документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно. Враховуючи, що ОСОБА_2 розпорядився спірною квартирою, подарувавши її сину ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , як спадкоємець ОСОБА_4 , позбавлена можливості подати нотаріусу правовстановлюючий документ на спірну квартиру, а відтак і отримати свідоцтво про право на спадщину за законом на ј частину квартири, суд першої інстанції правомірно задовольнив позовну вимогу про визнання за позивачем права власності на ј частину спірної квартири, що є належним способом захисту порушеного права позивача. Доводи апеляційної скарги, що спірна квартира належить малолітній ОСОБА_5 і є її єдиним житлом, належними доказами не підтверджені. Посилання у апеляційній скарзі на те, що суд повинен був залучити до участі у справі орган опіки та піклування, так як даним позовом зачіпаються інтереси малолітньої дитини, колегія суддів вважає безпідставними. Відповідно до ч. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Предметом даного позову не є виселення дитини із квартири, або визнання її такою, що втратила право користування квартирою, або зняття дитини з реєстрації місця проживання, чи управління батьками майном дитини, а відтак правових підстав для обов`язкового залучення до участі у справі органу опіки та піклування не встановлено. Крім того, права та інтереси малолітньої дитини представляють її законні представники, а відтак ОСОБА_2 , як законний представник ОСОБА_1 , мав право представляти інтереси малолітнього під час судового розгляду. Також з матеріалів справи вбачається, що законні представники малолітнього ОСОБА_1 уповноважили адвоката Ясинецького О.А. представляти інтереси малолітнього під час судового розгляду. Твердження у апеляційній скарзі про те, що суд розглянув справу без належного повідомлення про день та час розгляду справи відповідачів та їх представника - адвоката Ясинецького О.А., чим порушив права відповідачів на судовий захист, колегія суддів вважає безпідставними. У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною правової системи України, кожна особа має право на справедливий судовий розгляд цивільної справи. Колегія суддів враховує, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується із обов`язком цієї особи добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати передбачені процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (§ 35 рішення ЄСПЛ від 07 липня 1989 року у справі «Alimentaria Sanders S. A. v. Spain», заява № 11681/85). Неможливість суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України»; рішення ЄСПЛ від 27 квітня 2000 року у справі «Фрідлендер проти Франції). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення ЄСПЛ від 30 листопада 2006 року у справі «Красношапка проти України»). Також, ЄСПЛ вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Слід звернути увагу і на те, що ЄСПЛ у своїх рішеннях наголошує, що кожна сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у справі за його участю, добросовісно користуватися належними йому процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Дана справа перебувала у провадженні суду з 13 жовтня 2017 року, ОСОБА_2 був обізнаний про відкриття провадження у справі, так як 20 грудня 2017 року отримав копію ухвали про відкриття провадження та копію позовної заяви, однак у судові засідання не з`являвся, подаючи клопотання про їх відкладення (с.с.33, 58, 72, 137 т.1). Аналогічні клопотання подавалися адвокатом Ясинецьким О.А., який представляв інтереси відповідачів (с.с.100, 138, 153 т.1) З матеріалів справи вбачається, що представник відповідачів - адвокат Ясинецький О.А. був обізнаний про судовий розгляд справи, призначений на 27 червня 2019 року, однак подав чергове клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із його зайнятістю у іншому судовому процесі (с.с.153 т.1). Отже, за положеннями ст. 130 ЦПК України відповідачі також були обізнані про судовий розгляд справи 27 червня 2019 року, хоча ухилилися від отримання судових повісток, однак не виявили бажання взяти у ньому участь. Колегія суддів зазначає, що розгляд справи у суді першої інстанції тривав 1,5 роки, однак ні відповідач ОСОБА_2 , ні представник відповідачів - адвокат Ясинецький О.А. не подали відзив на позовну заяву, а також не надали свої пояснення або заперечення по суті пред`явленого позову, тобто не продемонстрували готовність брати участь у розгляді даної справи. За таких обставин, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для висновку, що відповідач ОСОБА_2 був позбавлений можливості довести до відома суду першої інстанції про свої заперечення проти позову та подати необхідні докази у підтвердження своїх заперечень. Доводи апеляційної скарги про те, що в матеріалах справи відсутній договір дарування, який оспорюється позивачем, є правомірними, однак, вказаний недолік був усунений апеляційним судом і не призвів до неправильного вирішення спору. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Апеляційна скарга не містить інших доводів незаконності рішення суду першої інстанції, наведені у апеляційній скарзі доводи висновків суду першої інстанції не спростовують, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, тому колегія суддів не вбачає правових підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги з підстав, зазначених у апеляційній скарзі. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд постановив: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Ясинецького Олега Анатолійовича залишити без задоволення, заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 27 червня 2019 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 26 березня 2021 року. Суддя-доповідач І.М. Рейнарт Судді О.В. Немировська Т.А. Семенюк