Постанова КЦС ВС № 635/3414/16-ц

Постанова Іменем України 17 березня 2021 року м. Київ справа № 635/3414/16-ц провадження № 61-6837св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., учасники справи: позивач- ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , представник відповідача - ОСОБА_3 , третя особа - комунальне підприємство «Пісочинське виробниче управління житлово-комунального господарства», розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 , діючої в інтересах ОСОБА_2 , на заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 липня 2016 року, у складі судді Сітбаталової Н. І., та на постанову Харківського апеляційного суду від 05 березня 2020 року, в складі колегії суддів: Яцини В. Б., Кіся П. В., Хорошевського О. М.,у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - комунальне підприємство «Пісочинське виробниче управління житлово-комунального господарства», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог 13 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом до ОСОБА_2 , в обґрунтування якого посилалась на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були військовими та отримали у користування житлову квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з ордером № 28 від 19 січня 2003 року. На цей час квартира вже знаходиться на балансі КП «Пісочинське виробниче управління житлово-комунального господарства». З початку 2005 року ОСОБА_2 припинив проживати у спірній квартирі, проте з реєстрації не знявся. У 2006 році їх шлюб розірвано. Відповідач без поважних причин відсутній за вказаною адресою більше шести місяців. На підставі вищевикладеного, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 . Короткий зміст судових рішень Справа розглядалася судами неодноразово. Заочним рішенням Харківського районного суду Харківської області від 12 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 ( а. с. 36 ). Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 15 липня 2019 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 липня 2016 року залишено без задоволення ( а. с. 108). Постановою Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 липня 2016 року залишено без змін ( а. с.152-155). Постановою Верховного Суду від 29 січня 2020 рокупостанову Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції ( а. с.191). Підставою скасування рішення суду апеляційної інстанції стало неналежне повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду в суді першої інстанції, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. Постановою Харківського апеляційного суду від 05 березня 2020 року заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 липня 2016 року залишено без змін ( а. с. 215-221). Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився з висновком про те, що відповідач не користується житловим приміщенням понад встановлені законом строки без поважних причин, втратив інтерес до спірного житла, тому є таким, що втратив право користування спірною квартирою. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та рух справи у суді касаційної інстанції 10 квітня 2020 року представник ОСОБА_3 діюча в інтересах ОСОБА_2 , подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 липня 2016 року та на постанову Харківського апеляційного суду від 05 березня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2020 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та витребувано з Харківського районного суду Харківської області матеріали цивільної справи № 635/3414/16-ц. У липні 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів. Короткий зміст вимог касаційної скарги Скаржник просив суд оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 21 травня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені пунктом 4 частиною другою статті 389 ЦПК України : а саме допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права, зокрема, розгляд справи без належного повідомлення відповідача про дату, час та місце слухання справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України) та судом апеляційної інстанції невмотивовано відхилено клопотання відповідача про долучення до матеріалів справи письмових доказів, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Окрім того, касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги практику Верховного Суду у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 11 липня 2018 року у справі № 705/4697/15-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 30 жовтня 2016 року у справі № 296/6485/15-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц. Суд апеляційної інстанції проігнорував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29 січня 2020 року, щодо неналежного повідомлення судом першої інстанції про розгляд справи відповідача. Судом апеляційної інстанції необґрунтовано відхилено клопотання представника відповідача про долучення письмових доказів, які мають значення для правильного вирішення справи. Судами не була надана оцінка поважності причин не проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі понад шість місяців. Оскільки ОСОБА_2 видавався ордер на три кімнати у квартирі АДРЕСА_1 , як основному наймачу, тому після розірвання шлюбу у 2006 році ОСОБА_1 перестала бути членом сім`ї наймача. За таких обставин у ОСОБА_1 було відсутнє право на звернення до суду з відповідним позовом, оскільки вона не є ні власником, ні наймачем, ні членом сім`ї наймача спірного житлового приміщення. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу. Фактичні обставини справи Судами було встановлено, що будинок 5/3, в якому знаходиться квартира АДРЕСА_1 перебуває на балансі комунального підприємства «Пісочинське ВУЖКГ» (а. с. 8). 29 січня 2003 року ОСОБА_2 , як військовослужбовець, отримав від Харківського КЕВ району Київського військового округу ордер на три кімнати площею 43,5/74,63 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 на сім`ю із чотирьох осіб: ОСОБА_2 - основий наймач, ОСОБА_1 - дружина, ОСОБА_5 - син, ОСОБА_5 - син (а. с. 7). Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (а. с. 10). Згідно з довідкою КП «Пісочинське ВУЖКГ» від 14 березня 2016 року за № 468 про склад сім`ї та прописки за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , 1968 року народження, ОСОБА_5 ,1988 року народження, ОСОБА_5 , 1997 року народження, ОСОБА_2 , 1966 року народження (а. с. 9). З актів від 03 вересня 2008 року, 17 вересня 2012 року, 14 березня 2016 року, комісії депутатів Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області та мешканців смт Пісочин Харківського району Харківської області, вбачається, що ОСОБА_2 , 1966 року народження, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , але з 2005 року за вказаною адресою не проживає (а. с.11, 12, 13). Факт не проживання відповідача за вказаною адресою понад встановлені законом строки визнається самим ОСОБА_2 , який визнав, що після припинення шлюбних відносин у 2005 році він пішов з дому, оскільки подальше проживання з колишньою дружиною та двома дорослими синами внаслідок напружених стосунків було неможливим. З позовом та іншим способом до компетентних органів про усунення перешкод у користуванні квартирою ОСОБА_2 не звертався.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідач не користується житловим приміщенням понад встановлені законом строки, втратив інтерес до спірного житлового приміщення, тому є таким, що втратив право користування спірною квартирою. Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду першої та апеляційної інстанцій з огляду на наступне. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до частини першої статті 163 ЖК УРСР у разі тимчасової відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається займане жиле приміщення у випадках і в межах строків, установлених частиною першою, пунктами 1 і 5 частини третьої і частиною четвертою статті 71 цього Кодексу. Частиною першою статті 71 цього Кодексу передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Згідно зі статтею 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Результат аналізу статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями, за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені законом строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, посилався на те, що він зареєстрований у спірній квартирі, має намір у ній проживати, оскільки іншого житла не має, тому визнання його таким, що втратив право користування житлом, яке він отримував у 2003 році, як основний наймач, призведе до порушення його права на житло, яке гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Під час розгляду справи судами було встановлено, що правовою підставою вселення у житлове приміщення у кількості трьох кімнат площею 43,5/74,63 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 став ордер від 29 січня 2003 року № 28, який було видано Харківським КЕВ району Київського військового округу на ім`я військовослужбовця ОСОБА_2 на сім`ю із чотирьох осіб: ОСОБА_2 - основний наймач, ОСОБА_1 - дружина, ОСОБА_5 - син, ОСОБА_5 - син. Судами не було встановлено факту переукладення договору найму спірної житлової квартири. За таких обставин, ОСОБА_2 є основним наймачем спірної квартири. Відповідач визнав свою відсутність у спірній квартирі з 2005 року, зазначаючи, що причиною не проживання його у спірному житловому приміщенні стали неприязні стосунки з колишньою дружиною, а також те, що ОСОБА_1 змінила замки у дверях спірної квартири. Посилання судів на те, що відповідач не довів факту зміни позивачем замків дверей у спірній квартирі, спростовуються письмовими поясненнями, наданими позивачем суду першої інстанції, з яких вбачається, що позивач визнає той факт, що у 2012-2013 році у зв`язку з проведенням ремонту вона змінила замки у спірній квартири ( а. с. 91-97). Судами не було встановлено, що позивач надавала відповідачу нові ключі від дверей спірного житлового приміщення. Вказане свідчить про те, що відповідач із поважних причин не проживав у спірній квартирі. Також посилання судів на те, що відповідач не вживав дій, направлених на усунення перешкод, що полягали у вигляді зміни замків у дверях спірного житлового приміщення, є необґрунтованими, оскільки захищати своє право на житло є правом відповідача, а не обов`язком, тому невжиття вказаних дій не свідчить про те, що відповідач втратив інтерес до спірного житлового приміщення. Під час розгляду справи, судами не було встановлено, що ОСОБА_2 на праві власності має інше житло. Посилання суду апеляційної інстанції на те, що відповідач має інше житло, що підтверджується його тривалою відсутністю у спірній квартирі та відсутністю з його боку активних дій щодо вселення в цю квартиру, є необґрунтованими. За таких обставин, у разі визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірним житлом, останній понесе непропорційний та надмірний тягар, що не відповідатиме самій цілі втраті права користування спірним житлом. Таким чином, судами попередніх інстанцій помилково не було прийнято до уваги те, що позивач чинить перешкоди ОСОБА_2 у користуванні спірним житловим приміщенням та між сторонами існують неприязні стосунки. Отже, факту свідомої поведінки відповідача, який би свідчив про втрату його інтересу до житлового приміщення, судами на підставі достатніх на належних доказів встановлено не було. За таких обставин, у судів були відсутні підстави для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірним житлом. Вказані висновки судів свідчать про порушення співмірності втраті права користування спірним житлом відповідній меті, що призведе до порушення статті 8 Конвенції при розгляді цієї справи. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої, третьої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 липня 2016 року та постанова Харківського апеляційного суду від 05 березня 2020 року ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, тому підлягають скасуванню. Враховуючи те, що судами достатньо та повно встановлено обставини справи, необхідні для ухвалення судового рішення по справі, однак при цьому було неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування заочного рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 липня 2016 року на постанови Харківського апеляційного суду від 05 березня 2020 року з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог через їх безпідставність. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За звернення до суду з апеляційною скаргою у 2019 році та касаційними скаргами у 2019 році та у 2020 році на оскаржувані судові рішення ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 1153,60 грн+1536,80 грн+1681,60 грн=4371,00 грн. Проте вказаний розмір судових витрат є надмірно сплаченим. Відповідно до частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою) за подання апеляційної скарги на рішення суду підлягає сплаті 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. Відповідно до частині 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на час звернення з касаційної скаргою) за подання касаційної скарги на рішення суду підлягає сплаті 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. Позивач звернулася до суду з цим позовом у 2016 році. Предметом позову є немайнова вимога. За подання позовної заяви немайнового характеру справляється судовий збір 0,4 розміру мінімальної заробітної плати. Відповідно до Закону України «Про державний бюджет на 2016 рік» станом на 01 січня 2016 року заробітна плата становила 1 378,00 грн. Судовий збір, який підлягав сплаті при поданні позовної заяви у 2016 році, становив 551,20 грн. За подання апеляційної скарги на заочне рішення у 2019 році ОСОБА_2 мав сплатити судовий збір у розмірі ( 551,20*150 %) 826,80 грн. За подання касаційної скарги у 2019 році ОСОБА_2 мав сплатити судовий збір ( 551,20 грн*200 %) 1 102,40 грн. За подання касаційної скарги у 2020 році ОСОБА_2 мав сплатити судовий збір (551,20 грн*200 %) 1 102,40 грн. Враховуючи викладене, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню понесені ним судові витрати, а саме за подання апеляційної скарги у 2019 році (551,20 грн*150%) 826,80 грн, за подання касаційної скарги у 2019 році (551,20 грн*200%) 1 102,40 грн, за подання касаційної скарги у 2020 році (551,20 грн*200%) 1 102,40 грн, а всього 3 031,60 грн. ОСОБА_2 не позбавлений можливості звернутись до суду з заявою про повернення надмірно сплаченого судового збору відповідно до статті 7 Закону України «Про судовий збір». Керуючись статтями 141,400, 409,412,416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 , діючої в інтересах ОСОБА_2 , задовольнити. Заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 липня 2016 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 березня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - комунальне підприємство «Пісочинське виробниче управління житлово-комунального господарства», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 031,60 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров