Постанова 4855 № 580/2332/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 580/2332/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Рідзель О.А., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 березня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (далі по тексту - відповідач, ГУ ДФС у Черкаській області) в якому просила: - стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнення в сумі 9 556,40 грн.; - стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу адвоката в розмірі 4 000,00 грн. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року значений позов задоволено повністю. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні. В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова. З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу. Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку. Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов`язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про продовження строку розгляду апеляційної скарги Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року на розумний строк. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 було двічі збільшено розмір позовних вимог, проте, ухвалами від 22.09.2020 року та 21.10.2020 року суд повернув позивачу вказані заяви. Таким чином, суд надає оцінку спірним правовідносинам в часині стягнення з податкового органу на користь позивачки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення в сумі 9 556,40 грн. та правову допомоги адвоката. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходила державну службу в ГУ ДФС у Черкаській області, та була переведена до ГУ ДПС у Черкаській області, у зв`язку із реорганізацію податкового органу. Зазначені обставини не заперечуються сторонами. Наказом ГУ ДФС у Черкаській області від 19.08.2019 року №316-о ОСОБА_1 звільнено в порядку переведення до ГУ ДПС у Черкаській області з посади заступника начальника відділу супроводження судових спорів. Доручено провести розрахунок при звільненні. Згідно з довідкою ГУ ДФС у Черкаській області № 2742/23-00-05-041 від 21.04.2020 року, платіжним дорученням від 29.08.2019 року №4592 з позивачем проведено остаточний розрахунок при звільненні (а.с.8). Як вбачається з виписки банківського рахунку ОСОБА_1 , 30.08.2019 року на рахунок позивачки зараховано 29 348,88 грн., як працівнику ГУ ДФС у Черкаській області (а.с.11-12). Вважаючи порушеними свої права, позивачка звернулася з даним позовом до суду за захистом своїх прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що наведений позивачкою розрахунок середнього заробітку проведено відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. №100, а підстави для висновку про порушення принципу співмірності та зменшення заявленого до стягнення відшкодування відсутні. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Спірні правовідносини регулюються нормами Конституції України, Кодексом законів про працю України (далі по тексту - КЗпП України), Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами, якими регулюється питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідно до абз. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. У свою чергу, ані Законом України «Про державну службу», ані іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у даному випадку ГУ ДФС у Черкаській області) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з державної служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 року у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 року у справі № 805/2948/17-а 08.11.2018 року у справі №821/1333/16, від 16.04.2020 року у справі № 822/3307/17, від 30.04.2020 року у справі №817/1517/17. Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з державної служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписи Кодексу законів про працю України. Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. При цьому згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15. При цьому, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 року у справі № 826/9793/18, від 23.04.2020 року у справі № 810/3573/18, від 30.04.2020 року у справі №140/2006/19. Так, у даному випадку вина ГУ ДФС у Черкаській області полягає саме у затримці здійснення остаточного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні останньої, відповідно до п. 2.1 наказу ГУ ДФС у Черкаській області від 19.08.2019 року №316-о. У свою чергу, доводи апелянта про те, що перебування позивачки на державній службі фактично не припинялося, у зв`язку зі звільненням останньої у порядку переведення за її згодою, не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції з огляду на наступне. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду. Отже, припинення з ОСОБА_1 трудового договору з підстав її переведення на службу до ГУ ДПС у Черкаській області не звільняє відповідача - ГУ ДФС у Черкаській області від обов`язку провести виплати всіх сум, що належать працівнику у день її звільнення. Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з ОСОБА_1 було проведено ГУ ДФС у Черкаській області лише 30.08.2019 року, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що період, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачці, як звільненому працівникові, сум, є період з 19.08.2019 року по 30.08.2019 року (10 днів). Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що розрахунок належної до стягнення на користь позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні здійснюється за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18. Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України. Відповідно до довідки ГУ ДФС у Черкаській області, яка міститься в матеріалах справи, середньоденна заробітна плата позивача за останні два місяці перед звільненням становить 955,64 грн. (а.с.9). Оскільки кількість днів затримки розрахунку при звільненні становить 10 днів, з урахуванням середнього заробітку позивача сума середнього заробітку за час затримки розрахунку становить 9556,40 грн. (955,64 грн.*10 днів). Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі. Надаючи оцінку доводам апелянта щодо неспівмірності стягнутої на користь позивача суми втрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Так, приписи ч. 1 ст. 139 КАС України визначають, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Приписи ч. 3 ст. 134 КАС України визначають для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. При цьому в силу положень ч. 5 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати у тому числі розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором. Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо. Аналогічна позиція підтримується Верховним Судом у постанові від 01.10.2018 року у справі № 569/17904/17. Судова колегія вважає за необхідне зауважити, що обов`язковою умовою для врахування судом таких доказів є їх подання до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. З матеріалів справи вбачається, що розрахунком судових витрат на правничу допомогу від 29.05.2020, ордером №000539, договором від 08.04.2020 №08/04/2020 підтверджується залучення позивачем для вирішення її спору судом професійної правничої допомоги адвоката Попова А.В., який має свідоцтво адвоката від 01.02.2019 серії ЧК №001068. Відповідно до вимог п.3 ч.1 ст.132 КАС України такі витрати належать до витрат, пов`язаних з розглядом справи. Судова колегія, з урахуванням правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постанові від 19.09.2019 року у справі № 810/2760/17, вважає за необхідне звернути увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо. Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. Як встановлено судом першої інстанції, розмір понесених ОСОБА_1 витрат в сумі 2000 грн. підтверджується належними та допустимими в розумінні КАС України доказами. Крім того, такий розмір є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг, а також ціною позову та (або) значенням справи для сторони. У контексті наведеного судова колегія вважає за необхідне зазначити, що приписи КАС України покладають обов`язок доведення неспівмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Таким чином, відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами. Водночас доводи суб`єкта повноважень щодо неспівмірності витрат на професійну правничу допомогу зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг і часом на виконання робіт (надання послуг) не містять належних обґрунтувань. При цьому, апелянтом не надано доказів, як і не зазначено обставин, які б спростували відповідний розмір судових витрат. Саме по собі зазначення в апеляційній скарзі думки апелянта про те, що витрати на професійну правничу допомогу є завищеними та документально не обґрунтованими, на переконання колегії суддів, не може бути переконливим свідченням неспівмірності стягнутих з ГУ ДФС у Черкаській області витрат на професійну правничу допомогу. За таких обставин, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що зі змісту поданих документів вбачається, що ОСОБА_1 надавалася правнича допомога у передбаченому договором обсязі, понесені витрати є пропорційними предмету спору та обсягу проведеної роботи, а також підтверджують їх безпосередній зв`язок саме з даною справою. Крім того, судом першої інстанції зменшено розмір понесених позивачкою витрат на отримання професійної правничої допомоги з 4 000,00 грн. до 2 000 грн. У зазначеній частині рішення суду першої інстанції позивачкою не оскаржується, а тому колегія суддів апеляційної інстанції не надає оцінку вказаним обставинам в правовому полі. Отже, викладене свідчить про наявність правових підстав для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Черкаській області на користь ОСОБА_1 витрат, понесених на отримання професійної правничої допомоги, в сумі 2 000,00 грн., про що вірно зазначив суд першої інстанції. Крім того, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку,відповідно до норм чинного законодавства, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України). Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України. Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду. Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі. Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності. Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області - залишити без задоволення. Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст виготовлено 24.03.2021 року