Постанова 4854 № 420/1514/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 березня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/1514/20 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Кравець О.О. судді Домусчі С.Д. судді Коваля М.П. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу приватного виконавця Виконавчого округу Одеської області Колечка Дмитра Миколайовича на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року по справі №420/1415/20, прийнятого суддею Завальнюком І.В., в порядку письмового провадження, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця Виконавчого округу Одеської області Колечка Дмитра Миколайовича, третя особа Приватний виконавець Виконавчого округу Одеської області Притуляк Валерій Миколайович про визнання протиправною та скасування постанови,- В С Т А Н О В И В: I. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ: 24 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного виконавця Виконавчого округу Одеської області Колечка Дмитра Миколайовича, третя особа Приватний виконавець Виконавчого округу Одеської області Притуляк Валерій Миколайович, в якому просив: визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Дмитра Миколайовича від 25.06.2019 про стягнення з ОСОБА_1 основної суми винагороди приватного виконавця в сумі 280 897,36 грн у виконавчому провадженні № 59415658 в частині розміру суми основної суми винагороди приватного виконавця, яка перевищує 45 грн. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року позов був задоволений. Визнано протиправною та скасовано постанову приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. від 25.06.2019 про стягнення з ОСОБА_1 основної суми винагороди приватного виконавця в сумі 280897,36 грн у виконавчому провадженні №59415658, в частині розміру суми основної суми винагороди приватного виконавця, яка перевищує 45 грн. II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Не погоджуючись з вказаним рішенням, приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. подало апеляційну скаргу, у якій вважає вказане рішення прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Вимоги апеляційної скарги апелянт обґрунтовує тим, що Законом України № 2475-УІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання», який був прийнятий 03.07.2018 року, було внесено зміни до статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», а саме: у частині 2 слова "фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувану за виконавчим документом" замінено словами "підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувану за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів". Тому, відповідно до частини 2 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувану за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Основна винагорода приватного виконавця, як і виконавчий збір є специфічним аналогом юридичної відповідальності (фінансової санкції), яка застосовується до осіб ігноруючих принцип обов`язковості судових рішень. Апелянт вказує на те, що при примусовому виконанні виконавчого листа по справі №2/1522/8280/11, виданого Приморським районним судом міста Одеси 17.08.2017 року, в тому числі щодо прийнятій рішення про винесення постанови про стягнення з боржника основної винагороди та подальшим її пред`явленням до примусового виконання, приватний виконавець діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, жодного порушення вимог чинного законодавства - не допущено. Апелянт наголошує, що у постанові від 28.04.2020 року по справі № 520/9144/18, Верховний Суд зазначив, що виконавчий збір є обов`язковим до стати за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Розмір якого становить 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню за виконавчим документом, а не з фактично стягнутої суми, як вважає позивач. Відтак, визначення державним виконавцем виконавчого збору з суми, що підлягала до примусового стягнення, є законним, таким, що узгоджується з положеннями норм Закону № 1404- VI11. В постанові від 06.08.2020 по справі № 910/126/20 Верховний Суд зазначив, що законодавцем визначено правовий статус постанови приватного виконавця про стягнення основної винагороди як виконавчого документа, яким визначено грошове зобов`язання боржника перед приватним виконавцем за наслідком прийняття такої постанови. Стягнення за такою постановою є триваючою у часі процедурою, що здійснюється паралельно з виконанням приватним виконавцем судового рішення про стягнення грошової суми на користь стягувана, яка допускає поетапне виконання судового рішення та пропорційне задоволення вимог приватного виконавця щодо основної винагороди; завершується процедура виконання судового рішення стягненням залишку основної винагороди на користь приватного виконавця, загальна сума якої була визначена приватним виконавцем на момент винесення постанови про порушення виконавчого провадження та визначення розміру основної винагороди приватного виконавця. III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2020 року призначено справу до розгляду у порядку письмового провадження. Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав: IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ : Судом першої інстанції встановлено, що з 25.06.2019 по 11.12.2019 на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Дмитра Миколайовича перебував виконавчий лист № 2/1522/8280/11, виданий Приморським районним судом міста Одеси 17.08.2017, про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ Райффайзен Банк Аваль заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 808 964,90 грн та судові витрати у розмірі 865 грн. 25.06.2019 приватним виконавцем виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. винесено постанову про відкриття ВП № 59415658 з примусового виконання зазначеного виконавчого листа, в п. 3 якої визначено стягнути з боржника виконавчий збір / основну винагороду приватного виконавця у розмірі 280 897,36 грн. Також 25.06.2019 приватним виконавцем виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди в сумі 280 897,36 грн, в якій було здійснено відповідний розрахунок та зазначено про порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (а/с 23). В результаті вжитих приватним виконавцем заходів примусового виконання рішення, з арештованих рахунків боржника було списано 450 грн, які 13.09.2019 були перераховані на рахунок АТ Райффайзен Банк Аваль, як повернення авансового внеску. 02 жовтня 2019 року стягувач звернувся до приватного виконавця Колечка Д.М. з заявою про повернення виконавчого документа за заявою стягувачу (а/с 152 зб). 11.12.2019 року виконавче провадження № 59415658 завершено із посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 37, ч. 3 ст. 37, ч. ч. 1, 2 ст. 40 Закону України Про виконавче провадження, а виконавчий лист та невикористаний авансовий внесок повернуто стягувачу, припинено чинність арештів майна боржника, скасовано інші заходи примусового виконання (а/с 153зб-154). На підставі постанови від 25.06.2019 у ВП № 59415658 приватним виконавцем виконавчого округу Одеської області Притуляк В.М. 12.12.2019 відкрито виконавче провадження № 60870708 про стягнення з ОСОБА_1 суми основної винагороди, визначеної п. 3 постанови від 25.06.2019 про відкриття ВП № 59415658 (а/с 52-56). Під час ознайомлення за ВП № 60870708 у приватного виконавця Притуляка В.М. 14.02.2020 позивачу та його представнику стало відмово про існування постанови приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. від 25.06.2019 про стягнення з ОСОБА_1 основної суми винагороди приватного виконавця в сумі 280 897,36 грн у виконавчому провадженні № 59415658. V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ ТА ОЦІНКА СУДУ : Згідно вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ст. 1 Закону України від 02.06.2016, № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (надалі Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Законом України "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Законів України. Частина перша статті 5 Закону №1404-VIII передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Згідно зі статтею 10 Закону № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. Відповідно до частини першої статті 18 Закону №1404-VІІІ виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Приписами статті 26 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. Відповідно до п. 1,2,4,6,9 ст. 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). За виконавчими документами про стягнення аліментів за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців, державний виконавець нараховує виконавчий збір із заборгованості зі сплати аліментів. У подальшому державний виконавець зобов`язаний нараховувати виконавчий збір щомісяця у розмірі, визначеному частиною другою цієї статті, залежно від розміру простроченого щомісячного аліментного платежу. Постанова про стягнення виконавчого збору за виконавчими документами про стягнення аліментів виноситься державним виконавцем після погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі або у разі повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження на підставі розрахунку про його нарахування. Стягнутий виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України протягом трьох робочих днів з дня надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. У разі наступних пред`явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання. Виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону(фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом), якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Статтею 28 Закону № 1404-VIII визначено, що копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур`єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1 - 4 частини дев`ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження. Документи виконавчого провадження доводяться до відома або надсилаються адресатам не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення. Відповідно до п.1,3 ч.1 ст. 37 Закону №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення. Частиною першою статті 42 Закону №1404-VIII передбачено, що кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст.42 Закону №1404-VIII витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті. Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів. Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України. Відповідно до частини третьої статті 45 Закону №1404-VIII основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору. Згідно ст.6 Закону України, від 02.06.2016, № 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", систему органів примусового виконання рішень становлять: 1) Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку. Згідно з частиною першою статті 31 Закону України від 02.06.2016 №1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено, що за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Відповідно до частин другої, третьої та четвертої статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Частина п`ята статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачає, що якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення (частина шоста статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»). Відповідно до частини сьомої статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). На виконання статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2016 року № 643 затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця (далі - Порядок № 643). Відповідно до пункту 19 Порядку № 643 приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Згідно ч.1-2 ст.74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Згідно п.21 Розділу ІІІ «Інструкції з організації примусового виконання рішень» затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року № 512/5 у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону № 1404-VІІІ, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 вказаного Закону. При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця. Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Колишній ОСОБА_1 та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII). Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ). Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskalv. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Право на виконання рішень, винесених судом, є невід`ємною частиною «права на суд» (Hornsby v. Greece (Горнсбі проти Греції), § 40; Scordino v. Italy (Скордіно проти Італії) (no. 1) [ВП], § 196). У іншому випадку, положення статті 6 § 1 будуть позбавлені ефекту корисної дії (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 34 і 37). Ефективний захист сторони у справі, а отже і відновлення справедливості, передбачає зобов`язання адміністративних органів виконувати рішення (Hornsby v. Greece (Горнсбі проти Греції), § 41; Kyrtatos v. Greece (Кіртатос проти Греції), §§ 31-32). Хоча, за деяких обставин виконання рішення може бути відкладено, відкладання рішення не повинно порушувати право сторони на виконання рішення (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 35-37). У цьому розумінні виконання рішення повинно бути повним та вичерпним, а не частковим (Matheus v. France (Матецс проти Франції), § 58; Sabin Popescu v. Romania (Sabin Popescu проти Франції), §§ 68-76), і рішення не може не виконуватись, бути позбавлено юридичної сили, або незаконно відкладено (Immobiliare Saffi v. Italy (Іммобільяре Саффі проти Італії) [ВП], § 74). (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.1-2 ст.308 КАС України, в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії). Імперативною нормою частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного чи приватного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. Зазначений правовий висновок був неодноразово викладений Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 29.05.2019 у справі №758/8095/15-ц, від 27.03.2019 у справі №639/6868/17, від 15.01.2020 у справі №1.380.2019.001073 та від 19.02.2020 у справі №382/389/17. Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду і розгляду справи), встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Дійсно, згідно правової позиції, що була викладена Верховним Судом у постанові від 04 серпня 2020 року у справі № 200/13920/19-а , початком примусового виконання відповідного виконавчого документу є подання стягувачем відповідної заяви про примусове виконання рішення, що є наслідком відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення шляхом винесення постанови, в тому числі про стягнення основної винагороди із зазначенням відсотка суми, що підлягає стягненню. Крім цього, законодавець пов`язав можливість отримання виконавцем виконавчого збору (основної винагороди) не виключно з вчиненням виконавцем певних виконавчих дій протягом усього часу тривання виконавчого провадження яке призвело до фізичного стягнення коштів на користь стягувача з боржника. Сума основної винагороди у розмірі 10 відсотків визначається та стягується виходячи з сум коштів, що підлягають примусовому стягненню за виконавчим документом, і це не залежить від вчинених виконавчих дій після відкриття виконавчого провадження. Визначення розміру винагороди пов`язане з фактом початку примусового виконання за виконавчим документом. Але, за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в пропорційному до фактично стягнутої суми розмірі. Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 260/801/19, у постанові ВС/КАС від 28.10.2020 по справі № 640/13697/19. З матеріалів справи вбачається, що в результаті вжитих приватним виконавцем заходів примусового виконання рішення, з арештованих рахунків боржника було списано 450 грн, які 13.09.2019 були перераховані на рахунок АТ "Райффайзен Банк Аваль", як повернення авансового внеску, та 11.12.2019 виконавче провадження № 59415658 завершено із посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 37, ч. 3 ст. 37, ч. ч. 1, 2 ст. 40 Закону України "Про виконавче провадження", а виконавчий лист та невикористаний авансовий внесок повернуто стягувачу, припинено чинність арештів майна боржника, скасовано інші заходи примусового виконання. При цьому на адресу приватного виконавця надійшла заява представника стягувача з проханням завершити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/8280/11, виданого Приморським районним судом м. Одеси, та повернути виконавчий документ без виконання стягувачу відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (зворотній бік а/с 152). Тобто, сума 2 808 964,90 гривень не була стягнута з боржника безпосередньо приватним виконавцем у виконавчому провадженні, не була зараховані на рахунок приватного виконавця та в подальшому перерахована ним у встановленому порядку на визначені стягувачем рахунки, як це передбачено частиною першою та третьою статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до яких грошові суми, стягнуті з боржника (у тому числі одержані від реалізації майна боржника), зараховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця та перераховуються виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем рахунки. З аналізу приписів статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та пункту 19 Порядку № 643 вбачається, що підставою для стягнення основної винагороди у межах виконавчого провадження є здійснення приватним виконавцем дій по фактичному стягненню з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум та основна винагорода обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум. Разом з тим, Закон № 1404-VIII є спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, натомість детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією, розробленою відповідно до законів № 1403-VIII і № 1404-VIII, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону № 1404-VIII підлягають примусовому виконанню. Отже, положення цієї Інструкції слід розглядати як такі, що прийняті відповідно до вимог вказаних законів, та такі, що не можуть їм суперечити, у тому числі встановлювати нові вимоги, які прямо не передбачені законами, на виконання яких ця Інструкція затверджена. Так, пунктом 20 розділу ІІІ Інструкції визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статті 37 Закону № 1404-VIII. У постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов`язково роз`яснюється порядок повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання. Так, обов`язковими умовами стягнення винагороди приватного виконавця були: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом винагорода виконавця є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення. Апеляційний суд також зауважує, що у разі стягнення виконавчого збору без реального стягнення суми боргу з боржника, будуть створюватись умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення сулу. Вказані положення Закону є логічно-послідовними з огляду на те, що до повернення виконавчого документа при його примусовому виконанні могло відбутися стягнення частини коштів за виконавчим документів, а тому повинно відбутися прийняття постанови про стягнення виконавчого збору з розмірі встановленому законом від стягнутої суми. Стягнення іншої частини виконавчого збору буде відбуватися при наступному поданні виконавчого документа для примусового виконання. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року в справі № 2540/3203/18. Враховуючи те, що приватним виконавцем було забезпечено лише часткове виконання виконавчого документа майнового характеру, а саме стягнуто 450,00 грн, що підтверджується відповіддю останнього № 482 від 17.02.2020 на адвокатський запит адвоката Шепітка Г.І (а/с 50). Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що розмір основної винагороди приватного виконавця складає 10% від стягнутої суми та дорівнює 45 грн (10% від 450,00 грн.), у зв`язку із чим у приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. були відсутні підстави для стягнення з позивача оскаржуваною постановою суми основної винагороди приватного виконавця у розмірі 280 897,36 грн, що складає 10% від суми, що визначена у виконавчому документі. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю. (2) Висновки апеляційного суду: Судом 1-ої інстанції повно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, правильно застосовані та додержані норми матеріального та процесуального права, справу розглянуто повноважним складом суду, суд не приймав рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі, судове рішення прийнятне та підписано суддею, який зазначений у судовому рішенні. Апеляційний суд доходить до висновку, щодо наявності підстав для задоволення позову, відсутності підстав для задоволення апеляційної скарги , зміни чи скасування рішення суду 1-ої інстанції, та також вважає, що відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат. Керуючись ст.8,19,55 Конституції України, ст. 6 та ст. 1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3, 6, 7, 242, 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу приватного виконавця Виконавчого округу Одеської області Колечка Дмитра Миколайовича залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її підписання, та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів Повне рішення складене та підписане 19.03.2021 року Головуючий суддя Кравець О.О. Судді Домусчі С.Д. Коваль М.П.