Постанова 4822 № 724/136/20

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 березня 2021 року м. Чернівці справа № 724/136/20 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю. секретар Конецька Д.Г. позивач за первісним позовом Акціонерне товариство «Альфа-Банк» відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 відповідач за зустрічним позовом Акціонерне товариство «Альфа-Банк» апеляційна скарга Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 5 листопада 2020 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Гураль Л.Л. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В січні 2020 року Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі АТ «Альфа-Банк») звернулося до суду з позовом. Позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на будинковолодіння з належними до нього будівлями та спорудами, яке розташоване по АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №1934 від 17 липня 2007 року в сумі 661 602 гривень 38 копійок, яка складається з заборгованості по відсотках за неправомірне користування кредитними коштами в сумі 288 076 гривень 39 копійок, заборгованості по інфляційних втратах в сумі 372 438 гривень 10 копійок, заборгованості по трьом процентам річним в сумі 1087 гривень 89 копійок, на користь АТ «Альфа-Банк», шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України «Про виконавче провадження», за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб`єктом оціночної діяльності. Позивач посилався на те, що рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 20 травня 2015 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 916 040 гривень 18 копійок, яка складається з боргу за кредитом в сумі 855 244 гривень 25 копійок, боргу по відсотках в сумі 50 272 гривень 40 копійок, боргу по комісії в сумі 7126 гривень 92 копійки, боргу по пені в сумі 3396 гривень 61 копійка. Вказане рушення суду було виконано частково, а саме в частині стягнення заборгованості в гривневому еквіваленті протягом 2015-2016 року кількома платежами. З метою забезпечення належного виконання зобов`язання за кредитним договором від 17 липня 2007 року між кредитором ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір. Відповідно до умов вказаного договору відповідачка передала в іпотеку будинковолодіння з належними до нього будівлями та спорудами, яке розташоване по АДРЕСА_1 . Умовами кредитного договору передбачена сплата відсотків окремо за правомірне користування кредитними коштами, та окремо за неправомірне користування кредитними коштами понад встановлені договором строки в порядку частини 2 статті 625 ЦК України. Також позивач стверджує, що він має право нарахувати проценти за користування кредитними коштами після направлення вимоги про дострокове погашення заборгованості та постановлення рішення суду про її стягнення, на підставі пункту 6.5 кредитного договору та статті 625 ЦК України, та інфляційні, на суму заборгованості, визначеної згідно рішення суду. ОСОБА_1 звернулася до суду з зустрічним позовом. Просила: - визнати припиненим зобов`язання за договором іпотеки ВЕР №905634-905637 від 17 липня 2007 року, який укладений між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним Промислово-Інвестиційним Банком; - зняти заборону відчуження будинковолодіння з належними до нього будівлями та спорудами, яке розташоване по АДРЕСА_1 , припинити обтяження та вилучити запис з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, з Державного реєстру Іпотек та з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Посилалася на те, що зобов`язання за іпотечним договором припинилися з моменту фактичного виконання боржником ОСОБА_2 рішення суду про стягнення кредитної заборгованості. АТ «Альфа-Банк» не виконав вимогу ОСОБА_1 про вчинення дій щодо припинення обтяження майнових прав ОСОБА_1 на будинковолодіння з належними до нього будівлями та спорудами. Банк після фактичного виконання судового рішення про дострокове стягнення заборгованості в повному обсязі, вчиняє дії, що направлені на стягнення безпідставно нарахованого боргу за кредитом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області від 5 листопада 2020 року в позові АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» про визнання договору іпотеки припиненим та зобов`язання зняти обтяження з майна задоволено. Визнано припиненим договір іпотеки ВЕР №905634-905637 від 17 липня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним промислово-Інвестиційним Банком, правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк». Знято заборону відчуження нерухомого майна ОСОБА_1 , а саме будинковолодіння з належними до нього будівлями та спорудами, яке розташоване по АДРЕСА_1 , шляхом вилучення запису з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за реєстраційним номером обтяження 5318565, з Державного реєстру Іпотек за реєстраційним номером обтяження 5318578, з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за номером запису про іпотеку 3247728 (спеціальний розділ). Суд виходив з того, щобанк скористався своїм правом та достроково стягнув в судовому порядку кредитну заборгованість, у зв`язку з чим змінив строк виконання зобов`язання, оскільки в 2015 році звернувся до суду з відповідним позовом. Забезпечені іпотекою зобов`язання за кредитним договором виконано в повному обсязі, а тому зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від кредитного договору, є припиненими. У зв`язку із відсутністю заборгованості за основним зобов`язанням, яке забезпечене іпотекою, іпотекодержатель повинен був вчинити дії щодо зняття іпотеки, однак таких дій не вчинив, чим порушив вимоги чинного законодавства і права позивача за зустрічним позовом, як власника цього майна. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі АТ «Альфа-Банк» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмову у зустрічному позові. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що судом першої інстанції не враховано те, що за договором іпотеки забезпечуються вимоги щодо повернення заборгованості за кредитним договором, відсотків за користування коштами, відсотків за неправомірне користування коштами, неустойки та відшкодування всіх збитків понесених іпотекодержателем внаслідок невиконання умов кредитного договору. Вказаний договір діє до повного виконання позичальником або іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором. Умовами кредитного договору передбачено сплату відсотків окремо за правомірне користування кредитними коштами та окремо за неправомірне користування кредитними коштами понад встановлені договором строки в порядку частини 2 статті 625 ЦК України. АТ «Альфа-Банк» вправі нараховувати проценти за користування кредитними коштами після направлення вимоги про дострокове погашення заборгованості та постановлення рішення про її стягнення. Позичальник сплатив суму більшу аніж було визначено рішенням суду від 20 травня 2015 року, однак розміру такої переплати було недостатньо для повного погашення заборгованості за кредитним договором, яке включає відсотки за неправомірне користування кредитними коштами та інфляційні втрати. Законом не може бути задоволена позовна вимога про визнання договору іпотеки припиненим, оскільки такий спосіб захисту не передбачений законом. Також незаконним є вилучення записів про іпотеку та заборону відчуження майна. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу. Просить апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Посилалася на те, що положеннями закону та умовами іпотечного договору не передбачено забезпечення за рахунок предмета іпотеки сплати інфляційних втрат за кредитом та нарахованих відсотків згідно статті 625 ЦК України. Строк користування кредитом сплив 31 жовтня 2014 року та після вказаної дати нарахування відкотів на тіло кредиту договором не передбачено та іпотекою не забезпечувалось. Борг за рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 20 травня 2015 року було погашено у повному обсязі. Грошові кошти, які просить стягнути позивач за первісним позовом відповідно до статті 625 ЦК України не є неустойкою, яка передбачена кредитним договором. Зобов`язання за договором іпотеки припинилися у зв`язку з припиненням основного зобов`язання за кредитним договором з 15 грудня 2016 року внаслідок виконання судового рішення про стягнення заборгованості. Доводи апелянта про те, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту своїх прав спростовується змістом зустрічного позову. Визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором, про що просила позивачка, є належним способом захисту її порушених прав. У банку відсутні підстави для нарахування та стягнення з боржника відсотків в сумі 24 процента річних на підставі частини 2 статті 625 ЦК України. Заявою від 8 травня 2020 року АТ «Альфа-Банк» змінив предмет та підставу позову, а тому суд першої інстанції прийняв таку заяву з порушенням вимог процесуального закону. Вказані порушення не вплинули на правильність висновків суду в частині задоволення зустрічного позову.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 17 липня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний Промислово-Інвестиційний банк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №1934. Відповідно до умов вказаного договору банк надав позичальнику кредит в сумі 85000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 16 липня 2027 року (а.с.17-22 т.1). 17 липня 2007 між Закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний Промислово-Інвестиційний банк» та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки. Згідно умов вказаного договору було забезпечено вимоги за кредитним договором №1934 від 17 липня 2007 року. ОСОБА_1 передала в іпотеку будинковолодіння з належними до нього будівлями та спорудами, яке розташоване по АДРЕСА_1 (а.с.23-25 т.1). Приватним нотаріусом накладено заборону відчуження зазначеного в договорі нерухомого майна, яке належить ОСОБА_1 , до припинення чи розірвання договору. Дані відомості внесені до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, Державного реєстру іпотек, Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.85-86 т.1). 17 грудня 2012 між ПАТ «Альфа-Банк» та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» був укладений договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відступило ПАТ «Альфа-Банк» права вимоги до договорів, укладених між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та фізичними особами. Зокрема, відбулося відступлення права вимоги за договором про іпотечний кредит №1934 від 17 липня 2007 року (а.с.5-15 т.1). Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 20 травня 2015 року у справі №№727/1855/15-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» борг станом на 19 січня 2015 року за кредитним договором від 17 липня 2007 року №1934 в розмірі 916 040 гривень 25 копійок, який складається з боргу за кредитом в сумі 855 244 гривень 25 копійок, боргу по відсотках в сумі 50 272 гривень 40 копійок, боргу по комісії в сумі 7126 гривень 92 копійки, боргу по пені в сумі 3396 гривень 61 копійка (а.с.61-62 т.1). Постановою державного виконавця від 3 травня 2017 року закінчено виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №727/1855/15-ц від 25 березня 2016 року, у зв`язку з фактичним повним виконанням зобов`язань згідно виконавчого документа (а.с.63 т.1). 27 лютого 2020 ОСОБА_1 звернулася до АТ «Альфа-Банк» з вимогою про звернення до державного реєстратора та вчинення всіх необхідних та передбачених законом дій для припинення обтяження майнових прав ОСОБА_1 на будинковолодіння з належними до нього будівлями та спорудами, яке розташоване по АДРЕСА_1 (а.с.94-95 т.1). Листом від 15 липня 2020 року №51376 Перший відділ державної виконавчої служби в міста Чернівці повідомив, що згідно інформації, яка міститься в АСВП, кошти в розмірі 916 040 гривень були сплачені стягувачу 5 червня 2016 року, а тому виконавче провадження було закінчено у зв`язку з повним фактичним виконанням рішення суду (а.с.236-239 т.1). З наявного в матеріалах справи розрахунку погашення боргу за рішенням суду від 20 травня 2015 року вбачається, що боржником здійснено шість платежів на загальну суму 1 164 024 гривень 23 копійки (а.с.64). Боржником на виконання рішення суду було сплачено 1 164 249 гривень 58 копійок, тоді як сума боргу становила 916 040 гривень 18 копійок, отже різниця становить 248 209 гривень 40 копійок. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. Так, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Щодо первісного позову АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки Апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки слід відмовити з тих підстав, що забезпечені іпотекою зобов`язання за кредитним договором виконано в повному обсязі, а тому зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від кредитного договору, є припиненими. Разом з тим суд не врахував наступні обставини. Суд правильно встановив, що позивач скористався своїм правом та достроково стягнув в судовому порядку заборгованість за кредитним договором, у зв`язку з чим змінив строк виконання зобов`язання. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням суду заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні сплачена у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яку Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 4 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц У постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання. Згідно пункту 6.5 кредитного договору вбачається, що сторони погодили сплату процентів в розмірі 24 відсотка річних від простроченої суми у випадку порушення позичальником строку погашення кредиту. Апеляційний суд вважає, що вказаним пунктом договору сторони встановили відповідальність позичальника відповідно до правил частини 2 статті 625 ЦК України. Отже, після ухвалення судового рішення позивач самостійно від основного зобов`язання здійснив нарахування заборгованості відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат. Водночас інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання. Тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимогою. Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного суду у постанові від 7 квітня 2020 року у справі №910/4590/19. Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року, N 898-IV за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Апеляційний суд приходить до висновку про те, що зобов`язання щодо оплати нарахованих позивачем відсотків за неправомірне користування коштами, інфляційних втрат не входять до основного зобов`язання за кредитним договором та є акцесорним, додатковим до основного, та не охоплено зобов`язаннями за договором іпотеки, а тому з вказаних підстав в позові слід відмовити. Також позивачем безпідставно нараховано три проценти річних в сумі 1087 гривень 89 копійок, оскільки як встановлено вище, сторони погодили суму відсотків відповідно до правил частини 2 статті 625 ЦК України в розмірі 24 проценти. Щодо зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» про визнання зобов`язань за договором іпотеки припиненими Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (ст. 546 ЦК України). Згідно зі ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекою є вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 3 Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент укладення договорів іпотеки) визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання. Підстави припинення іпотеки визначено ст. 17 Закону України "Про іпотеку", зокрема, іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання. У ч. 1 ст. 598 ЦК України зазначено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України). Оскільки забезпечені іпотекою зобов`язання за кредитним договором виконано в повному обсязі, то зобов`язання за договорами іпотеки, які є похідними від кредитного договору, припиняються. Такий висновок Верховний Суд виклав у постанові від 14 лютого 2018 року у справі №910/16461/16. Судом першої інстанції правильно встановлено, що зобов`язання за кредитним договором виконані в повному обсязі, а тому зобов`язання за договорами іпотеки, які є похідними від кредитного договору, є припиненими. Суд правильно в мотивувальній частині судового рішення зазначає про те, що позивачка за зустрічним позовом просила визнати припиненим зобов`язання за договором іпотеки та робить висновок про задоволення такої вимоги. Однак в резолютивній частині помилково зазначив про припинення договору іпотеки, а не припинення зобов`язань за цим договором. З вказаних підстав резолютивна частина судового рішення підлягає зміні. Щодо зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» про зняття заборони відчуження будинковолодіння та вилучення записів з державних реєстрів З зустрічного позову вбачається, що позивачкою було заявлено вимогу про зняття заборони відчуження житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами, які розташовані по АДРЕСА_1 та вилучення записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, з Державного реєстру Іпотек та з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що зняття заборони відчуження будинковолодіння та вилучення записів з державного реєстру є різними способами захисту та помилково прийшов до висновку про зняття заборони відчуження нерухомого майна шляхом вилучення записів з державного реєстру. Суд апеляційної інстанції вважає, що такий спосіб захисту, як зняття заборони відчуження нерухомого майна, є належним способом захисту та з урахування обставин справи підлягає задоволенню. Такий висновок узгоджується правовою позицією, яку Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 27 березня 2019 року у справі №711/4556/16-ц Щодо вимоги про вилучення записів з державного реєстру слід зазначити наступне. Відповідно до правил статей 2, 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). У §145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом. У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права. На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі. Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Такі правові позиції Верховний Суд виклав в постановах від 22 травня 2019 року у справі №310/7353/13-ц та від 17 березня 2020 року у справі 274/4841/17. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18). Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Велика Палата Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у постанові по справі № 915/127/18 зазначила, що рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права. Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача. Разом із тим Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року (тобто після формулювання Великою Палатою Верховного Суду висновків у справі № 915/127/18), статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Таким чином, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції правомірними способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є зокрема скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав. До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19 та від 25 листопада 2020 року у справі № 761/15741/17. Отже, вимоги позивача про вилучення записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, з Державного реєстру іпотек та з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є неефективним способом захисту та не підлягає задоволенню. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід в частині відмови в первісному позові АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 5 листопада 2020 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» про визнання зобов`язань за договором іпотеки припиненими слід змінити, зокрема слід визнати припиненими зобов`язання за договором іпотеки від 17 липня 2007 року, який укладений між ОСОБА_1 та ЗАТ «Акціонерний комерційний Промислово-Інвестиційний банк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк». Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 5 листопада 2020 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» про зняття заборони відчуження нерухомого майна шляхом вилучення записів з Державного реєстру прав слід скасувати. Зустрічний позов ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» про зняття заборони відчуження житлового будинку та господарських споруд та вилучення записів з Державного реєстру прав задовольнити частково. Зняти заборону відчуження житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами, які розташовані по АДРЕСА_1 , які належать ОСОБА_1 . В позові ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» про вилучення записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, з Державного реєстру іпотек та з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно слід відмовити. В решті рішення слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» задовольнити частково. Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 5 листопада 2020 року в частині відмови в первісному позові Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 5 листопада 2020 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання зобов`язань за договором іпотеки припиненими змінити, виклавши резолютивну частину в наступній редакції: Визнати припиненими зобов`язання за договором іпотеки від 17 липня 2007 року, який укладений між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний Промислово-Інвестиційний банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк». Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 5 листопада 2020 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про зняття заборони відчуження нерухомого майна шляхом вилучення записів з Державного реєстру прав скасувати. Зустрічний позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про зняття заборони відчуження будинковолодіння та вилучення записів з Державного реєстру прав задовольнити частково. Зняти заборону відчуження житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами, які розташовані по АДРЕСА_1 , які належать ОСОБА_1 . В позові ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про вилучення записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, з Державного реєстру іпотек та з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відмовити. В решті рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 19 березня 2021 року. Головуючий О.О. Одинак Судді: М.І. Кулянда Н.Ю. Половінкіна