Постанова 4824 № 755/4297/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа 755/4297/20 Апеляційне провадження № 22-ц/824/1327/2021 П О С Т А Н О В А Іменем України 17 березня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Богдан І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Гончарука В.П. в м. Київ 09 квітня 2020 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про видачу обмежувального припису, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, - в с т а н о в и в : В березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису. Заяву мотивувала тим, що 22 лютого 2017 року уклала шлюб із ОСОБА_2 , розірваний рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 06 лютого 2019 року, від шлюбу мають доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час перебування у шлюбу ОСОБА_2 постійно вчиняв психологічне та фізичне насильство по відношенню до неї, зокрема постійно словесно ображав її, принижував, висловлювався нецензурною лайкою, застосовував до неї ляпаси, штовхання, внаслідок чого вона зверталася до поліції 04 липня 2018 року. Постійне вчинення насильницьких дій з боку ОСОБА_2 стали основною підставою для припинення їх відносин, проте психологічне насильство не припинилося і після розірвання шлюбу. Колишній чоловік неодноразово погрожував їй, що забере доньку і вона її більше ніколи не побачить. З метою психологічного тиску ОСОБА_2 постійно звертається до поліції та служби у справах дітей з заявами, де зазначав відомості, що не відповідають дійсності. В результаті 09 січня 2020 року вона вимушена була звернутися до місцевої служби у справах дітей і сім`ї з заявою про запобігання та протидії домашньому насильству; 07 лютого 2020 року службою її повідомлено, що з ОСОБА_2 проведено профілактично-роз`яснювальну роботу щодо дотримання її прав і попереджено про відповідальність за вчинення домашнього насильства. Вказувала, що такі дії ОСОБА_2 впливають на її психічний, емоційний та фізичний стан, її почуття стали пригнічені, її постійно долають страх і тривога, почались проблеми зі сном, вона була змушена звернутись за допомогою психолога, через постійні погрози ОСОБА_2 , що він забере дитину, вона звернулася до суду з позовом про визначення місця проживання дитини. 26 лютого 2020 року органом опіки та піклування підготовлено висновок про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю ОСОБА_1 . Будучи обізнаним з даним висновком, 04 березня 2020 року ОСОБА_2 самовільно забрав (викрав) дитину, яка знаходилась вдома з дідом. 05 березня 2020 року за її заявою щодо викрадення дитини відносно ОСОБА_2 порушено кримінальне провадження, в якому її визнано потерпілою. На теперішній час її колишній чоловік на зв`язок не виходить, місце перебування дитини невідоме, після викрадення дитини вона відчула погіршення самопочуття і була вимушена проходити стаціонарне лікування з 07 березня по 11 березня 2020 року. Оскільки донька постійно проживала з нею, після розлучення батько проживав окремо, між нею і донькою існує тісний емоційний зв`язок, тому розлучення дитини з нею може спричинити великий нервовий зрив та розлад її здоров`я. Таким чином, ОСОБА_2 систематично здійснює домашнє насильство щодо неї та її дитини, єдиним та дієвим способом захисту від повторного вчинення домашнього насильства є застосування обмежувального припису. На підставі вищевикладеного просила видати обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 на строк до шести місяців, яким визначити наступні тимчасові обмеження його прав, а саме заборонити наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування ОСОБА_1 , заборонити вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою ОСОБА_1 , або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб; заборонити наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, інших місць частого відвідування дитини ОСОБА_3 . Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 07 квітня 2020 року заяву ОСОБА_3 залишено без задоволення. Заявник ОСОБА_3 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції від 09 квітня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким заяву задовольнити. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на положення ст. 350-2 ЦПК України, п.п. 3, 7, 9, 17 ч. 1 ст. 1, ч. 2 ст. 3 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Вказувала, що підставою її звернення до суду з вказаною заявою стало застосування ОСОБА_2 психічного насильства як відносно неї, так і відносно її малолітньої доньки. Повторно викладала доводи, викладені в заяві, і зазначала, що на підтвердження вчинення ОСОБА_2 психологічного та фізичного насильства нею надано копії документів, які підтверджують ці обставини, на які суд першої інстанції уваги не звернув. Таким чином, вважала, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні її заяви про видачу обмежувального припису, і рішення суперечить нормам матеріального та процесуального права. Вважала, що судом першої інстанції помилково зазначено, що підставою звернення до суду стала протиправна поведінка зі сторони ОСОБА_2 стосовно заявниці, яка викликана приховуванням місця знаходження їх спільної доньки ОСОБА_3 та ненадання змоги заявниці бачитися зі своєю донькою, та що вказаний спір між сторонами повинен бути вирішений шляхом подачі відповідного позову для захисту своїх інтересів. Вказувала, що такі висновки суду є помилковою, оскільки на даний час вона позбавлена можливості звернутися до суду для захисту порушеного права, зокрема, з підстав, передбачених ст. 162 СК України. На даний час справа щодо визначення місця проживання дитини перебуває у провадженні Васильківського міськрайонного суду Київської області і рішення в справі відсутнє. Від заінтересованої особи ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Посилався на те, що вимоги ОСОБА_1 в апеляційній скарзі є безпідставними та незаконними, зазначав, що в заяві про видачу обмежувального припису заявник просила заборонити наближатися заінтересованій особі до місця проживання/перебування, роботи тощо, заборонити вести листування, телефонні переговори з апелянтом, разом з тим, в апеляційній скарзі апелянт безпосередньо сама підтверджує відсутність підстав для задоволення її заяви про видачу обмежувального припису, оскільки вказує, що на теперішній час колишній чоловік на зв`язок не виходить, місця свого перебування не повідомляє. Крім того, ОСОБА_1 з заявою про видачу обмежувального припису звертається суто відносно себе, а не в інтересах дитини, тому вимога в прохальній частині цієї заяви, що стосується інтересів дитини, є безпідставною. Вказував, що до юридичної відповідальності за начебто викрадення дитини він не притягувався і не притягується, оскільки кримінальне провадження відносно нього закрито у зв`язку з відсутністю події кримінального правопорушення постановами від 01 червня 2020 року та 02 червня 2020 року. Не погоджувався, що надані заявником докази свідчать про вчинення ним домашнього насильства, оскільки зміст відповідних документів свідчить про протилежне. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису, суд першої інстанції виходив із її необґрунтованості, оскільки надані заявником докази свідчать про те, що дійсно між сторонами періодично виникали конфліктні ситуації, разом із тим доказів, що зі сторони ОСОБА_2 застосовувалося фізичне насильство по відношенню до заявниці чи їх малолітньої доньки, надано не було. Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону. Із матеріалів справи апеляційний суд вбачає, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 8 т. 1). Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 06 лютого 2019 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано і на утримання дитини на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти в розмірі 2500 грн. щомісячно, починаючи з 20 вересня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття (а. с. 9 - 14 т. 1). Розпорядженням Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 26 березня 2019 року № 226 визначено участь батька ОСОБА_2 у вихованні малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у формі спілкування з малолітньою донькою згідно встановленого графіку (а. с. 15 т. 1). На а. с. 16 - 17 т. 1 наявні копії заяв ОСОБА_1 на ім`я начальника Дніпровського УП ГУ НП в м. Києві від 04 липня 2018 року, в яких вона просила вжити заходів щодо її чоловіка ОСОБА_2 , який проживає разом з нею та спільною дитиною, неодноразово здійснює сімейне насильство щодо неї, а сам неодноразово застосовує фізичну силу, лається брудною лайкою та погрожує фізичною розправою, що продовжується протягом півтора років. На а. с. 18 т. 1 наявне пояснення, відібране у ОСОБА_2 за заявою ОСОБА_1 , в якому він заперечував застосування фізичної сили відносно дружини і її залякування, не заперечуючи наявності конфліктних ситуацій в цілому. Згідно висновку Дніпровського УП ГУ НП у м. Києві від 25 липня 2018 року, в процесі перевірки встановлено, що дійсно у ОСОБА_2 з дружиною виникають непорозуміння, але будь-яких грубощів до неї не застосовував, з даним громадянином було проведено профілактичну роботи щодо недопущення вчинення домашнього насильства; під час телефонної розмови з ОСОБА_1 вона повідомила, що викликала наряд поліції у зв`язку з тим, що в неї виник конфлікт з чоловіком, на даний час будь-яких конфліктів в сім`ї немає, допомоги поліції не потребує; перевірка по матеріалам вважається закінченою (а. с. 19 т. 1). 09 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Служби у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації з заявою про запобігання та протидію домашньому насильству, в якій повідомила, що після розірвання шлюбу колишній чоловік постійно вчиняє на неї психологічний тиск, погрожує, що забере доньку; просила попередити його про відповідальність за вчинення домашнього насильства (а. с. 20 - 21 т. 1). Листом від 07 лютого 2020 року Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації повідомила ОСОБА_1 , що спеціалістом проведено профілактично-роз`яснювальну роботу щодо дотримання ОСОБА_2 прав ОСОБА_1 і попереджено про відповідальність за вчинення домашнього насильства; роз`яснено заявнику право звернутися до суду з заявою про видачу обмежувального припису ОСОБА_2 (а. с. 22 - 23 т. 1). На а. с 195 - 196 т. 1 наявна копія висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини від 05 березня 2020 року, складеного за запитом Васильківського міськрайонного суду Київської області, згідно якого орган опіки та піклування вважає за можливе визначити місце проживання дитини з матір`ю ОСОБА_1 . На а. с. 29 т. 1 наявна копія витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, номер кримінального провадження 120201000400017771, із якого вбачається, що ОСОБА_6 04 березня 2020 року звернулася із заявою про те, що її колишній чоловік ОСОБА_2 забрав їх спільну малолітню дитину ОСОБА_3 , на зв`язок не виходить, до теперішнього часу їх місцезнаходження невідоме. 05 березня 2020 року ОСОБА_1 вручена пам`ятка про процесуальні права та обов`язки потерпілого (а. с. 30 т. 1). На а. с. 46 - 47 т. 1 наявні копії звернень ОСОБА_2 на ім`я Дніпровського УП ГУНП в м. Києві з приводу невиконання ОСОБА_1 розпорядження, яким визначено способи його участі у вихованні дитини, і ненадання побачень з дитиною згідно графіку. На а. с. 48 т. 1 наявна копія виписки центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва від 04 березня 2020 року щодо здійснення виїзду о 17:00 до ОСОБА_1 , пацієнту зроблено: краплі корвалол, зроблено ін`єкцію анальгіну, дротаверіну, димедролу. 20 березня 2020 року ОСОБА_2 звернувся з повідомленням про злочин до Дніпровського УП ГУНП в м. Києві, а саме що 04 березня 2020 року відбулись події, які мають ознаки складу злочину, передбаченого ст. 383 КК України «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину», оскільки він не викрадав дитину, а забрав доньку 04 березня 2020 року за попередньою домовленістю з її матір`ю і вони поїхали на відпочинок (а. с. 106 - 108 т. 1). На а. с. 191 - 192 т. 1 наявна копія висновку психолога ТОВ «Смарт Клінік» ОСОБА_7 без дати, наданого у відповідь на запит адвоката, згідно якого ситуація, що сталася в родині ОСОБА_1 , певним чином скажеться на психіці маленької дитини, що в подальшому виявиться як фізично, так і психічно; ОСОБА_1 вже півроку ходить на консультації психолога та з березня 2020 року для поліпшення стану приймає медикаментозну терапію, тобто страждання, спричинені їй, сказалися на фізичному стані; останнім часом в ОСОБА_1 посилилися депресія, з`явилися тривожність, безсоння, пацієнт фізично ослаблений та зневірений в себе, її емоційний стан лабільний; ці всі прояви формувались за часом довго через зовнішні чинники (насильницькі дії, жорстоке ставлення) та внутрішні (погрози, приниження) і тепер потребують психолого-медикаментозного супроводу; наслідком таких відносин між батьками негативно вплинуть на незрілу психіку дитини; діти з сімей, де практикується насильство, переживають відчуття страху і можуть проявитися в фізичному, соціальному розвитку дитини. Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. До відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 надано нові докази, а саме копія постанови про закриття кримінального провадження від 01 червня 2020 року, копія листа Дніпровського управління поліції від 18 грудня 2020 року, копія листа прокуратури, копія висновку фахівця за результатами психодіагностичного обстеження дитини ОСОБА_3 . Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Оскільки відзив ОСОБА_2 не містить клопотання про дослідження нових доказів із обґрунтуванням поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, в ньому не наведено об`єктивних причин, які перешкодили подати вказані докази у встановлений законом строк, це є підставою для відмови у долученні додаткових доказів при розгляді справи в апеляційній інстанції і їх оцінки судом. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства. Згідно з пунктами 3, 14 та 15 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи. Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника. Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи. Згідно з частиною третьою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності). Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні. Основними підставами видачі судом обмежувального припису є наявність тої чи іншої форми домашнього насильства якому піддавався заявник та наявність у майбутньому ризиків повторюваності у будь-якому прояві домашнього насильства. Легітимність заходу втручання у права та свободи особи у тлумаченні частин 1, 2 ст. 321 ЦК України, щодо непорушності права власності та оцінки пропорційності вручання у права і свободи особи, визначається з урахуванням того, що ці заходи пов`язані із протиправною поведінкою такої особи (постанова Верховного Суду від 21 листопада 2018 року, справа № 756/2072/18). Суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав відносно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків. Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві. Встановивши, що позивач не надала належних, допустимих переконливих доказів для оцінки ризиків вчинення насильства заінтересованою особою відносно неї або дитини, настання тяжких та особливо тяжких наслідків його вчинення, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви. Так, звертаючись до суду із заявою про видачу обмежувального припису, ОСОБА_1 посилалася на вчинення ОСОБА_2 психологічного (словесні образи, приниження, висловлювання нецензурною лайкою, погрози щодо відібрання дитини і фактичне її утримання заінтересованою особою на час звернення із заявою, звернення ним до поліції та служби у справах дітей з заявами, в яких зазначено відомості, які не відповідають дійсності) та фізичного (застосування ляпасів, штовхань) насильства щодо неї, а психологічним насильством відносно дитини вважала розлучення доньки з матір`ю. На підтвердження зазначених обставин ОСОБА_1 надано копію заяви до Дніпровського УП ГУ НП в м. Києві від 04 липня 2018 року та копію висновку від 25 липня 2018 року за результатами розгляду цієї заяви, копію заяви про запобігання та протидію домашньому насильству до служби у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 09 січня 2020 року та відповідь на неї від 07 лютого 2020 року; витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо порушення кримінального провадження за № 12020100040001771 за ч. 1 ст. 115 КК України, в якому її визнано потерпілою; копії медичної документації щодо звернення ОСОБА_1 за період часу з 04 березня 2020 року по 04 квітня 2020 року за медичною допомогою, копію витягу з розпорядження Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення способів участі батька у вихованні малолітньої дитини; копію висновку органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини з матір`ю. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. ст. 77 - 80 ЦПК України). Доводи апеляційної скарги про те, що суд не надав належної оцінки наданим нею доказам, спростовуються встановленими судом обставинами та висновками, обґрунтовано викладеними в мотивувальній частині судового рішення. Посилання заявника в апеляційній скарзі на зміст самої заяви про видачу обмежувального припису, в якій викладено обставини справи, а також на норми Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» не є доказом вчинення таких дій. Посилаючись на вчинення заінтересованою особою фізичного насильства відносно неї у формі ляпасів і штовхань, ОСОБА_1 наводила в якості доказу своє звернення до поліції 04 липня 2018 року. Разом з тим, висновком Дніпровського УП ГУНП в м. Києві від 25 липня 2018 року за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 зазначених обставин не встановлено (а. с. 19 т. 1), а саме по собі звернення заявника до органів поліції не є доказом вчинення ОСОБА_2 протиправних дій відносно заявника. Судом першої інстанції правильно не прийнято в якості доказу вчинення домашнього насильства витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, яким підтверджується наявність триваючого досудового розслідування у кримінальному провадженні № 120201000040001771 від 05 березня 2020 року, оскільки на даний час не лише відсутній вирок у даній справі, а й не зазначено особу, яку повідомлено про підозру. Відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них. Відповідно до ч. 1 ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Відповідно до ч. 1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Виходячи із системного тлумачення наведених вимог закону та враховуючи, що справа № 755/7000/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини з матір?ю на даний час перебуває в провадженні Васильківського міськрайонного суду Київської області, на що посилається сама заявник в апеляційній скарзі, саме по собі перебування спільної дитини сторін ОСОБА_3 у заінтересованої особи ОСОБА_2 не є доказом неправомірності його дій і вчинення психологічного насильства відносно ОСОБА_1 . В заяві про видачу обмежувального припису та апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що між нею і донькою існує тісний емоційний зв`язок, тому дії ОСОБА_2 по утриманню в себе дитини здійснює негативний вплив не тільки на її психологічний та емоційний стан, а й на психологічний та емоційний стан їхньої доньки, розлучення доньки з нею спричинило великий нервовий зрив як дитині, так і їй. Разом із тим, негативні наслідки зазначених подій для психологічного стану дитини є лише припущенням заявника, яке не підтверджене будь-якими належними та допустимими доказами та відхиляється апеляційним судом. Не є таким доказом висновок психолога МЦ «Медична допомога» ТОВ «Смарт Клінік» ОСОБА_7 (а. с. 191 - 192 т. 1), оскільки із даного висновку вбачається, що особою, яка складала висновок, психічний стан дитини не досліджувався, а висловлено загальне припущення щодо можливості впливу конфліктних відносин між батьками на психіку їх дітей; крім того, в матеріалах справи відсутні докази, якими підтверджується кваліфікація психолога. Копії медичної документації, із якої вбачається наявність стресового стану у заявника ОСОБА_1 , також не можуть вважатися доказами вчинення домашнього насильства відносно неї ОСОБА_2 , враховуючи відсутність фіксації стану здоров`я заявника в період до виникнення ситуації, яку вона вважає психотравмуючою і таким чином неможливість відстеження позитивних чи негативних змін у її психічному стані, а також зважаючи на те, що психологічна реакція заявника на конфліктну ситуацію, яка виникла у неї із ОСОБА_2 , сама по собі не свідчить про неправомірність його дій. Не є доказами вчинення психологічного насильства ОСОБА_2 наявні в матеріалах справи копії його заяв до органів поліції та служби у справах дітей та сім`ї, в яких, згідно доводів ОСОБА_1 , ним зазначена неправдива інформація відносно неї. Так, право громадян на звернення гарантується Конституцією України (стаття 40), в якій визначено, що громадяни України мають право звертатися до органів державної влади та місцевого самоврядування, та встановлено обов`язок органів влади та посадових осіб розглядати звернення й надавати обґрунтовані відповіді. Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що на даний час вона позбавлена можливості звернутися до суду для захисту свого порушеного права, зокрема, з підстав, передбачених ст. 162 СК України, якою допускається відібрання дитини у особи, яка змінила місце її проживання, та повернення за попереднім місцем проживання. Так, суд першої інстанції, вказуючи в рішенні на необхідність вирішення спору між сторонами шляхом подачі відповідного позову, не посилався на наведену статтю 162 СК України, зазначивши лише, що підставою для звернення до суду стала протиправна, на думку заявниці, поведінка зі сторони ОСОБА_2 , викликана приховуванням місця знаходження їх спільної доньки та ненадання змоги заявниці бачитись зі своєю донькою, а вказаний спір між сторонами повинен бути вирішений шляхом подачі відповідного позову. Крім того, враховуючи посилання заявника в апеляційній скарзі на наявність психотравмуючої обставини у вигляді розлучення її з дитиною, апеляційний суд приймає до уваги, що в межах розгляду справи про визначення місце проживання дитини ЦПК України допускається вжиття заходів забезпечення позову у вигляді встановлення графіку зустрічей з дитиною для підтримки регулярного контакту з нею, і обґрунтування співмірності такого заходу забезпечення позову позовним вимогам наведене в постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року в справі № 760/15413/19 (провадження № 61-9164св20), від 18 листопада 2020 року в справі № 127/31828/19 (провадження № 61-10859св20), від 25 серпня 2020 року в справі № 466/2317/20 (провадження № 61-11539ск20). Судом правильно встановлено, що з наданих заявником доказів та її аргументів вбачається наявність конфлікту між колишнім подружжям, однак застосування домашнього насильства заявником не доведено. Оцінюючи висновки суду першої інстанції та обґрунтованість доводів апеляційної скарги в цілому, апеляційний суд враховує, що оскільки обмежувальний припис стосовно кривдника відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» - це захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи, а вимогами заяви ОСОБА_1 є заборона наближатися до місця проживання та інших місць частого відвідування заявника та її дитини, заборона вести контактування з заявником, і одночасно заявником безпосередньо в заяві та в апеляційній скарзі зазначається, що на теперішній час її колишній чоловік (зазначений в заяві заінтересованою особою) на зв`язок не виходить і місце проживання дитини невідоме, вимоги заявника в даному випадку суперечать правовому призначенню обмежувального припису саме як заходу забезпечення безпеки постраждалої особи. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про необґрунтованість і недоведеність заяви про видачу обмежувального припису. При вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до незгоди із рішенням суду першої інстанції і переоцінки доказів та не спростовують висновків суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 09 квітня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.