Постанова 4824 № 755/12426/19

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 березня 2020року м. Київ Справа № 755/12426/19 Провадження: № 22-ц/824/5190/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О., суддів Іванової І.В., Пікуль А.А. секретар Гулієв М.Д.о розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Августової Марини Владиславівни в інтересах Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 грудня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Яровенко Н.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенка Ігоря Миколайовича про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно, в с т а н о в и в : У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 31 липня 2008 року між нею та ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», був укладений договір кредиту № 2706/0708/71-483. В якості забезпечення виконання зобов`язань 31 липня 2008 року між банком та нею було укладено іпотечний договір № 2706/0708/71-483, посвідчений приватним нотаріусом Голубничою О.В.,відповідно до якого банку в іпотеку було передано нерухоме майно, що належить іпотекодавцю, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . В подальшому, 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта банк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами. 15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Альфа-банк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами. 21 лютого 2019 року згідно відомостей Реєстру власника вище вказаної квартири було змінено на АТ «Альфа-банк» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Однак, таке рішення є протиправним, оскільки на її, позивача, адресу не надходило жодних повідомлень від банку. Окрім того, на час винесення оскаржуваного рішення, на дані правовідносини поширювалась дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Також посилаласьна відсутність договору про задоволення вимог іпотекодержателя та відкриття державним реєстратором двох розділівв Державному реєстрі при внесеннівідомостей права власності за АТ «Альфа-банк», що є порушенням вимог закону. За наведених обставин та з урахуванням заяви про зміну предмету позову просила суд скасуватирішення державного реєстратора Тарасенка І.М. комунального підприємства «Реєстраційне бюро» про державну реєстрацію та припинити право власності АТ «Альфа банк» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 1771118280000). Стягнення з відповідачів судового збору. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 23 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора КП «Реєстраційне бюро» Тарасенка І.М. від 21 лютого 2019 року про державну реєстрацію (з відкриттям розділу), індексний номер: 45645698 та припинено право власності АТ «Альфа-Банк» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 1771118280000). Стягнуто з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768,40 грн. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Августова М.В. в інтересах АТ «Альфа-Банк» подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішенння суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у позові. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права власності з 16.01.2020 року (набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству") заявлена без одночасного визнання недійсними та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав та скасування державної реєстрації прав, а тому не може бути належним способом захисту порушених прав. При цьому, заяви про збільшення позовних вимог позивачка не подавала. Також вказувала, що згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 04.08.2018 року у справі № 823/2042/16 та Верховного Суду у постанові від 17.04.2019 року у справі № 758/3396/17, державний реєстратор не може бути відповідачем у даній справі, оскільки спір виник саме між позивачкою та АТ "Альфа-Банк". Вказувала, що в п. 4.5 іпотечного договору сторони погодили застереження про позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, що прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками. Також, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі № 910/6592/16, вважала що, оскільки оскаржуване позивачкою рішення державного реєстратора не є правочином, а є актом індивідуальної дії суб`єкта владних повноважень у сфері публічно-правових відносин, вимоги позивачки у будь-якому сенсі не базуються на приписах чинного законодавства. Ухвалами Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. Правом відзиву на апеляційну скаргу відповідно до вимог ст. 360 ЦПК України учасники справи не скористались. Учасники справи в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, 31 липня 2008 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк»,та ОСОБА_1 був укладений договір кредиту № 2706/0708/71-483 відповідно до якого ВАТ «Сведбанк» надав позичальнику грошові кошти в сумі 69 000,00 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11,9 % річних строком повернення кредиту до 31.07.2038 року. В забезпечення виконання позивачем зобов`язань за кредитним договором 31 липня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк»,укладено іпотечний договір №2706/0708/71-483-Z-1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О.В., зареєстрований в реєстрі за № 2421, предметом якого є квартира № АДРЕСА_1 , яка належала позивачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого того ж дня - 31 липня 2008 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О.В. за реєстровим № 2417. 18 серпня 2009 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін та доповнень №1 та №2 до кредитного договору № 2706/0708/71-483 від 31 липня 2008 року, якими було внесено ряд змін, в тому числі була збільшена відсоткова ставка за обслуговування кредиту до 12,89 %. 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами, в свою чергу, 15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Альфа-банк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 29 липня 2019 року, державним реєстратором Тарасенко І.М. комунального підприємства «Реєстраційне бюро» м. Київ винесено рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 45645698 від 21 лютого 2019 р., відповідно якого право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за АТ «Альфа-Банк», код ЄДРПОУ 23494714, дата державної реєстрації 06 лютого 2019 р., номер запису про право власності 30404220. Підставою виникнення права власності зазначено: іпотечний договір, серія та номер: 2420, виданий 31 липня 2008, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голубнича О.В.; повідомлення, серія та номер: 52043-34, виданий 20 червня 2018. Видавник: АТ «Альфа-банк»; повідомлення, серія та номер: 93705-34, виданий, 22 жовтня 2018, видавник: АТ «Альфа-Банк». З копії матеріалів реєстраційної справи № 1771118280000 убачається, що представником АТ «Альфа-Банк» державному реєстратору Тарасенко І.М, серед іншого, подавались заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 лютого 2019 р., договір про внесення змін та доповнень №2 до кредитного договору № 2706/0708/71-483 від 31 липня 2008 року, іпотечний договір, повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням від 22.10.2018 р. та 20.06.2018 р., за результатами розгляду яких державним реєстратором отримані відомості із бази даних про реєстрацію заяв та запитів Державного реєстру речових прав, інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно та 21 лютого 2019 р. прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 45645698 квартири АДРЕСА_1 за суб`єктом АТ «Альфа-Банк». Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції посилався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04.09.2018 року у справі №915/127/18, та вважав, що державний реєстратор Тарасенко О.І. КП «Реєстраційне бюро», приймаючи оспорюване рішення, не мав правовідносин саме з позивачем, відтак даний спір має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача, як іпотекодавця спірного нерухомого майна, іншою особою, за якою зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна, щодо якого внесено зміни до реєстру, а тому задовольнив позов лише в частині позовних вимог до відповідача АТ «Альфа-Банк». При цьому, суд виходив із того, що на момент проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 як на предмет іпотеки в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, у приватного нотаріуса був відсутній договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений між іпотекодавцем та іпотекодержателем, що в свою чергу є порушення розділу 12 Договору іпотеки. Окрім того, квартира площею 59,30 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі, і шляхом реєстрації права власності за АТ «Альфа-Банк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 31 липня 2008 року, укладеного в іноземній валюті, а тому у державного реєстратора Тарасенка І.М. були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно. Колегія суддів не може в повній мірі погодитись із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до статті 1 цього Закону іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3). За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Стаття 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Як убачається із іпотечного договору, зокрема п.п. 12.3 та 12.3.1, згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в п. 12.3.1 та 12.3.2 цього договору: задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпоткодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 ЗУ "Про іпотеку". Відповідно до статті 37 ЗУ "Про іпотеку" у випадку задоволення вимог іпотекодержаиеля шляхом використання процедури, передбаченої в цьому підпункті п. 12.3 цього договору, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. При цьому, вважається, що предмет іпотеки набувається у власність іпоткодержателя за вартістю, що буде визначені після прийняття іпотекодержателем рішення про обрання передбаченого цим пунктом договору звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі висновку незалежного експерта-суб`єкта оціночної діяльності, правоздатність якого підтверджена сертифікатом суб`єкта оціночної діяльності. Оскільки укладений сторонами договір іпотеки містить іпотечне застереження, яке викладено в п. 12.3.1 договору, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що на момент проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 як на предмет іпотеки в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, у приватного нотаріуса був відсутній договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений між іпотекодавцем та іпотекодержателем. Так, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV). Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому, до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Такі правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18. З огляду на викладене, квартира АДРЕСА_1 та належить позивачці і використовується нею як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі, і шляхом реєстрації права власності за АТ «Альфа-Банк». Отже, у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк». Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону № 1304-VII міститься також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а. Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що дія мораторію на примусове стягнення майна громадян, яке є забезпеченням за валютними кредитами, розповсюджується і на позасудовий порядок такого стягнення, у даному спорі відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Щодо обраного позивачкою способу захисту порушеного права колегія суддів зазначає наступне. За змістом пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі також - Закон України № 1952) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній до 16.01.2020) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Водночас колегія суддів зазначає, що згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16.01.2020, тобто,на час розгляду справи судом) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Тобто, законодавець передбачив, що ухвалення зазначених судових рішень, пов`язаних з питаннями державної реєстрації, обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав. Аналогічні висновки висловлені у постановах Верховного суду від 16 лютого 2021 рокуу справі № 914/2006/17, від 23 червня 2020 року у справі № 922/2589/19. Як убачається із матеріалів справи, 17 липня 2020 року ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції заяву про зміну предмета позову, в якій, посилаючись на зміни в правовому регулюванні спірних правовідносин, просила суд скасувати рішення державного реєстратора Тарасенка І.М. КП «Реєстраційне бюро» від 21.02.2019 року про державну реєстрацію (з відкриттям розділу), індексний номер: 45645698 та припинити право власності АТ «Альфа-Банк» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 1771118280000). Заява подана у строк, визначений процесуальним законом, та прийнята судом. Тобто, позивачка для реального захисту та відновлення порушених прав обрала ефективний спосіб захисту шляхом скасування рішення державного реєстратора та припинення права власності на квартиру за відповідачем. Інших вимог позивачкою не заявлено. У зв`язку з наведеним, доводи апеляційної скарги про те, що позивачкою обрано неналежний спосіб захисту порушених прав відхиляються колегією суддів. Також не приймаються до уваги колегії суддів доводи апеляційної скарги про те, що державний реєстратор не може бути відповідачем у даній справі, оскільки спір виник саме між позивачкою та АТ "Альфа-Банк", а спір є публічно-правовим з огляду на наступне. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 зазначено, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. Вирішення таких спорів відбувається за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у такому спорі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої внесений відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, чи її спадкоємці. Участь державного реєстратора в якості співвідповідачане змінює цивільно-правового характеру спору. Вказані висновки узгоджуються із позиціями, висловленими у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі № 817/1048/16, від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 36-39, 50-51, 57), від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18 (пункти 25-26)). А тому посилання в апеляційній скарзі на висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, в тому числі, від 4 квітня 2018 року у справі № 817/1048/16, колегія суддів вважає безпідставними. Підсумовуючи наведене, колегія суддів доходить висновку про те, що суд першої інстанції по суті дійшов правильного висновку про задоволення позову, проте помилково вважав, що на момент проведення державної реєстрації права власності на спірну квартиру в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку у приватного нотаріуса був відсутній договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений між іпотекодавцем та іпотекодержателем, оскільки відповідне застереження міститься у самому іпотечному договорі. Окрім того, ураховуючи подану позивачкою заяву про зміну предмету позову, суд першої інстанції помилково вважав, що позов підлягає задоволенню частково, оскільки інших вимог, окрім скасування рішення державного реєстратора та припинення права власності за відповідачем, ОСОБА_1 заявлено не було. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. З огляду на вищенаведене рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. Оскільки, при апеляційному перегляді колегія суддів суддів дійшла висновку про зміну оскаржуваного рішення виключно у частині мотивів його ухвалення, новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу адвоката Августової Марини Владиславівни в інтересах Акціонерного товариства «Альфа-Банк»задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 грудня 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Головуючий Т.О. Невідома Судді І.В. Іванова А.А. Пікуль