Постанова 4810 № 428/2087/20

Справа № 428/2087/20 Провадження № 22-ц/810/44/21 ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2021 року м. Сєвєродонецьк Луганський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Кострицького В.В., суддів: Назарової М.В., Стахової Н.В. за участю секретаря Масловського Р.Є. учасники справи: позивач ОСОБА_1 представник позивача ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_4 представник відповідачей ОСОБА_5 розглянувши в порядку спрощеного провадження апеляційні скарги ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 04 грудня 2020 року за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, встановив: Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Сєвєродонецького міського суду Луганської області з позовною заявою до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовної заяви позивач зазначив, що він є власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . За вказаною адресою зареєстровані: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які з середини 2018 року у квартирі не проживають. У добровільному порядку відповідачі з реєстраційного обліку не знімаються, комунальні послуги не сплачують, тому позивач змушений нести додаткові витрати. Відповідачі не є членами сім`ї позивача. У зв`язку із викладеним, позивач просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 4 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено. Мотивуючи таке рішення суд першої інстанції виходив з наступного, що одним з основних аргументів відповідачів проти позову є те, що вони є членами сім`ї позивача і мають право на користування спірним житлом згідно із статтею 405 Цивільного кодексу України. На думку суду, вказаний аргумент є повністю необґрунтованим з огляду на те, що членами сім`ї є особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, ведуть спільне господарство. Родинний зв`язок осіб сам по собі не свідчить про те, що особи є членами сім`ї один одного. При цьому, норми статті 405 Цивільного кодексу України щодо права користування житлом розповсюджуються лише на тих членів сім`ї власника житла, які проживають разом з власником. Показання відповідача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_4 суттєво відрізняються. Також останні зацікавлені у результаті розгляду справи, недостатньо для достовірного підтвердження факту проживання певних осіб однією сім`єю в певний період. Відповідачами не було надано достовірних та достатніх доказів того, що вони були членами сім`ї позивача, які проживали з позивачем у належній йому квартирі та вели з ним спільне господарство саме у спірній квартирі. Також, відповідачами, окрім їх власних показань, не було надано достовірних та достатніх доказів того, що вони намагалися потрапити у спірну квартиру після квітня 2019 року, коли з квартири виїхала відповідач ОСОБА_4 , і у них були наявні перешкоди у потраплянні до квартири. Отже суд першої інстанції зазначає, що позовні вимогиОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Доводи апеляційної скарги Не погоджуючись з таким рішення суду ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в інтересах яких діє ОСОБА_5 звернувся з апеляційними скаргами в яких просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції прийняв незаконне та необґрунтоване рішення, яке винесено з порушенням норм матеріального права та неповним з`ясуванням обставин , що мають значення для вирішення справи. Апелянти вважають, що судом першої інстанції не враховано те що ОСОБА_1 зазначав, що він є власником спірного майна Ѕ частини, що належить останньому на праві приватної власності на житло від 18.02.1997року, Ѕ частина успадкована ним на підставі свідоцтва про право на спадщину №118 від 21.01.2020року. На момент звернення позивачем до суду ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які зі слів позивача не проживають у спірній квартирі , добровільно знятися з реєстрацій в спірній квартирі відмовляються, через що у позивача виникли проблеми з нарахуванням і сплатою надмірних комунальних послуг. Що судом першої інстанції було затверджено відповідним рішенням, але на думку апелянтів такі висновки суду є необґрунтованими, а також з`ясованими не в повній мірі. На думку апелянтів значення поняття «член сім`ї» характеризується наявністю факту спільного проживання та побуту, а також спільних прав та обов`язків. Також посилаючись на нормич.1,6 ст. 29 ЦК України,ст.3 ЗУ №1382-ІV в редакції від 25.12.2019року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», апелянти вважають, що місцем проживання особи є житло (або інше приміщення), адреса якого вказана у паспорті громадянина України або в Єдиному державному демографічному реєстрі, відтак місця проживання апелянток та позивача за однією ж і тією адресою є підтвердженням їх спільного проживання у спірній квартирі. Посилаючись на положення ч.3 ст. 1268, 1270 ЦК України які трактуються в постанові ВСУ у справі №360/2312/16 , як таке, що реєстрація спадкоємця за місцем проживання спадкодавця на час смерті спадкодавця свідчить про «автоматичне прийняття спадкоємцем спадщини». Щодо ведення спільного побуту апелянтки зазначають, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 періодично залишають місце проживання та виїжджають за кордон на заробітки, коли в цей час ОСОБА_3 виконує побутові обов`язки за доглядом спірної квартири, що проявляється у ремонтних роботах, сплати комунальних платежів, придбання ОСОБА_3 меблів, що в загалі остання вважає поліпшенням побутових умов. В свою чергу ОСОБА_4 вважає, повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала перериває строк тимчасової відсутності, а при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого. ОСОБА_3 також зазначає, що вона в час відсутності ОСОБА_1 здійснювала догляд за його хворою матір`ю та несла витрати по забезпеченню її щоденних потреб, а у квітні 2019 року ОСОБА_3 за власні кошти здійснила поховання матері позивача та повністю оплатила пов`язані з тим заходи. ОСОБА_4 зауважує, що в 2009 році була запрошена позивачем на його весілля до Чехії і була єдиною представницею від їх сім`ї та брала безпосередню участь в організації та проведенні цього заходу, що також підтверджує на її думку родинні стосунки між нею та позивачем. ОСОБА_3 в свою чергу зауважує на тому, що її переїзд у вересні 2018 року був її добровільним рішенням і пов`язаний з ультимативними висказуваннми та погрозами ОСОБА_1 , з приводу складеного заповіту його матір`ю, щодо залишення спірної квартири в якій мешкала апелянтка ОСОБА_3 , що виражалось висказуваннями позивача щодо заміни двірних замків, до цієї думки ОСОБА_4 також погоджується із ОСОБА_3 .. Після смерті матері позивача, останній замінив замки до спірної квартири, а 23.01.2020 року подав заяву на відключення енергопостачання без його згоди, що на думку апелянтки є створенням з боку позивача унеможливлюючих умов на проживання в спірній квартирі апелянток. Апелянтки також посилаються на ухвалу ВССУ від 30.11.2016 року у справі №296/6485/15-ц та вважають, що рішення суду першої інстанції не узгоджуються з таким, в частині, що «…такі дії позивача без згоди відповідача та ненадання йому ключів від квартири, свідчать про те, що останньому чиняться перешкоди у користуванні житлом. Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України звернення особи до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів є правом особи, а не обов`язком. А тому, та оюставина, що відповідач не звертався до суду з позовом про усунення перешокд у користуванні спірною квартирою не спростовує факту наявності перешкод у користуванні ним жилим приміщенням. Також апелянтки зауважують, що квартира згідно ордеру №143 від 11.05.1979 року була надана ОСОБА_7 для засаселення та проживання разом з родиною в якій ОСОБА_4 мала статус доньки, а ОСОБА_1 народився пізніше в 1982 році від іншого шлюбу їх батька, а також в даному випадку обидві апелянти вважають це питання для них дуже гострим, оскільки вони більш не мають іншої власності, призначеній для мешкання та реєстрації місця мешкання. На думку апелянток твердження ОСОБА_1 , що факт реєстрації ОСОБА_3 та ОСОБА_4 створює для нього негативні наслідки у вигляді сплати надмірних коштів за надання комунальних послуг не відповідає дійсності, оскільки він їх не сплачує, також ОСОБА_1 на їх думку не довів в суді яким чином реєстрація місця проживання апелянток в його квартирі порушує його право на користування та розпорядження нею. Узагальнюючи апеляційну скаргу апелянтки зазначають, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, неповністю з`ясував та не врахував обставини, які мають суттєве значення для вирішення виниклого спору, а тому вирішив справу з порушенням норм чинного законодавства. Доводи інших учасників справи 19 січня 2021 року на адресу Луганського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_1 , адвоката Богуша В.Д., яку вважає безпідставною та необґрунтованою. Мотивуючи який представник позивача, посилається на те, що апелянтами не надано жодних доказів в аргументацію, що вони є членами сім`ї ОСОБА_1 , навіть з пояснень наданих в суді першої інстанцій ОСОБА_3 зазначала, що за адресою : АДРЕСА_1 вона тільки зареєстрована, проте фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_3 разом із чоловіком з середини 2018 року. Також ОСОБА_3 пояснила, що позиивач з 2002 року мешкає за кордоном та разом із апелянтами у спірній квартирі ніколи не мешкав, що підтверджує те що позивач не є членом родини апелянтів. З пояснень ОСОБА_4 , також відомо, що вона мешкає разом із ОСОБА_3 та її родиною. Також ОСОБА_4 зазначала, що ОСОБА_1 з 2002 року мешкає за кордоном, а у 2009 році взагалі одружився та разом із своєю дружиною та дитиною мешкає в Чехії. Виходячи з пояснень апелянток встановлено, що позивач у спірній квартирі разом з апелянтками не проживав понад 10 років та має свою власну родину з якою проживає за кордоном. Таким чином представник позивача вважає, що рішення суду першої інстації в цій частині обґрунтоване. Щодо посилання апелянток на те, що позивач перешкоджав їм у проживанні у спірній квартирі не відповідає дійсності, так, як апелянтка ОСОБА_3 припинила проживання за адресою АДРЕСА_4 у середині 2018 року у зв`язку, що вирішила мешкати окремо у двох із чоловіком, про що сама зазначила у судовому засіданні. Апелянтка ОСОБА_4 в апеляційній скарзі стверджує, що ОСОБА_1 перешкоджав їй у проживанні за місцем реєстрації шляхом заміни замків та відключенням електроенергії, але це не відповідає дійсності через те, що у січні 2020 року ОСОБА_1 оформив право власності на частину квартири у порядку спадкування після смерті матері, але не зміг потрапити до свого майна тому, що замки були змінені на його думку саме апелянтками, так як ключі від квартири були тільки у них, а будь яких пошкоджень на дверях не було. Тому 27.01.2020 року позивач був змушений звернутись до поліції з заявою, щодо того, що ОСОБА_1 не може потрапити до свого житла, що підтверджується талоном-повідомленням від 27.01.2021 року. Апелянти жодного доказу, щодо перешкоджання у користуванні спірним майном не надали. Факт не проживання апелянток з 2018 року підтверджується поясненнями ОСОБА_8 від 13.04.2020 року. У зв`язку із тим, що позивач який є власником квартири та апелянтки не являються членами родини, то останні не мають права проживати разом із ним за вказаною адресою. Таким чином на думку сторони позивача суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, щодо визнання апелянток такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 . Явка сторін. Сторони належним чином були повідомлені про час і місце судового засідання. В судове засідання зявились представники надали суду свої пояснення . Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного. Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Предметом даного позову є вирішення питання з приводу того, чи є (чи були) відповідачі членами сім`ї позивача та чи створював позивач перешкоди у користуванні відповідачами такими, що втратили право користування спірною квартирою. Відповідно до ч. 1 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Згідно із ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до статті 8 вищевказаної Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Згідно із ч. 1 ст. 319, ч. 1, 2 ст. 321 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із ч. 1 ст. 383 Цивільного кодексу України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. В силу ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до статті 405 Цивільного кодексу України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Згідно із частиною 2 статті 406 Цивільного кодексу України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. У постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року по справі № 686/11782/17-ц викладено висновок про те, що аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Колегія суддів вивчивши матеріали справи, з`ясувавши основні аргументи відповідачів проти позову а саме те, що вони є членами сім`ї позивача і мають право на користування спірним житлом згідно із статтею 405 Цивільного кодексу України судом визнано такими, що повністю необґрунтованим з огляду на наступне. Членами сім`ї є особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, ведуть спільне господарство. Родинний зв`язок осіб сам по собі не свідчить про те, що особи є членами сім`ї один одного. При цьому, норми статті 405 Цивільного кодексу України щодо права користування житлом розповсюджуються лише на тих членів сім`ї власника житла, які проживають разом з власником. Згідно із показаннями відповідача ОСОБА_3 , яка була допитана за правилами допиту свідків, позивач ніколи не проживав у спірній квартирі, до 2002 року позивач та відповідачі проживали у іншій квартирі, а з 2002 року позивач перестав жити однією сім`єю з відповідачами. Інший відповідач ОСОБА_4 , яка також була допитана за правилами допиту свідків, вказала, що позивач проживав з відповідачами з 2000 по 2002 рік саме у спірній квартирі. Тобто, показання відповідача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_4 суттєво відрізняються. Крім того, на думку суду, одних лише показань відповідачів, які зацікавлені у результаті розгляду справи, недостатньо для достовірного підтвердження факту проживання певних осіб однією сім`єю в певний період. Виходячи з вищевикладеного судова колегія вважає, що відповідачами не було надано достовірних та достатніх доказів того, що вони були членами сім`ї позивача, які проживали з позивачем у належній йому квартирі та вели з ним спільне господарство саме у спірній квартирі. Також, відповідачами, окрім їх власних показань, не було надано достовірних та достатніх доказів того, що вони намагалися потрапити у спірну квартиру після квітня 2019 року, коли з квартири виїхала відповідач ОСОБА_4 , і у них були наявні перешкоди у потраплянні до квартири. Крім того, навіть з показань відповідачів вбачається, що щонайменше з 2002 року відповідачі спільним побутом із позивачем не пов`язані, а з 2009 року у позивача наявна своя сім`я, з якою він проживає в іноземній державі. Більш того, відповідач ОСОБА_3 повідомила суду, що вона та її чоловік добровільно припинили проживання у спірній квартирі з вересня 2018 року, адже вони вирішили переїхати жити на орендовану квартиру. Вищевикладені обставини, а також факт наявності у відповідачів реєстрації місця проживання в квартирі позивача, що зумовлює додаткові нарахування оплати за комунальні послуги, свідчать про існування перешкод у здійсненні позивачем повноцінного права користування та розпорядження спірною квартирою. При цьому, позбавлення відповідачів права користування спірною квартирою: 1) відповідає закону, а саме нормам Цивільного кодексу України щодо розпорядження та користування власником своїм майном на власний розсуд та щодо припинення сервітуту на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення; 2) є необхідним у демократичному суспільстві з метою захисту прав власника та недопущення безпідставного обмеження права власності; 3) є пропорційним, адже відповідачі не є членами сім`ї позивача щонайменше з 2002 року, не надали достатніх доказів проживання з ним у спірній квартирі в якості членів сім`ї, більше ніж протягом півтора років проживають у іншій орендованій квартирі, не вчиняють будь-яких дій, які б свідчили про наявність у них інтересу до вселення у спірну квартиру та до відновлення постачання комунальних послуг до спірної квартири (не ведуть листування із власником квартири, не звертаються до правоохоронних органів або комунальних установ тощо), у зв`язку із чим позбавлення їх права користування спірною квартирою не призведе до їх виселення. Висновки Верховного Суду, викладені у постанові по справі № 754/613/18-ц від 15.01.2020 не підлягають застосуванню в цій справі, адже обставини у справі № 754/613/18-ц суттєво відрізняються від обставин цієї справи. Судова колегія звертає увагу, що за обставинами цієї справи відповідачі протягом тривалого часу не проживають у спірній квартирі, що їми не заперечується і позбавлення їх права користування спірною квартирою не призведе до їх виселення. Доводи апеляційної скарги є необ`єктивними та необґрунтованими з огляду на наступне. Викладені в апеляційних скаргах мотиви для скасування рішення суду першої є непобгрунтованими з того приводу, що такі твердження не підтверджуються належними доказами, які б могли апелянтки надати суду, а саме : платіжні квітанції, щодо сплати комунальних послуг за тривалий проміжок часу, платіжні квітанції щодо сплати за меблі яка знаходиться в спріній квартирі, ремонтних робіт проведених в спірній квартирі, підтвердження щодо оплати заходів пов`язаних із похованням матері позивача, відповідних доказів, щодо отримання квартири батьком ОСОБА_4 та ОСОБА_1 спірної квартири у 1979 році. Жоден з вищенаведених доводів апелянток не підтверджується належними доказами у справі. Наявні докази, які подані апелянтками (а.с.73-79) свідчать про родинний зв`язок апелянток з позивачем, а не про факт проживання однією сім`єю. До того ж надані платіжні роздруківки про сплату комунальних послуг, не містять належної інформації, щодо підтвердження сплати комунальних платежів апелянтками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Подані докази за матеріалами апеляційної скарги фактично дублюють вищеописані докази. Доводи апелянта стосуються не погодження з позицією суду першої іенстанції , що ОСОБА_4 не є членом сім`ї позивача в розумінні диспозиції ст.405 ЦК України. фактично апелянт робить аналіз чинного житлового законодавства, Закону України " Про попередження насильства в сім`ї " , Постанови КМУ " Про затвердження порядку забезпечення інвалідів автомобілями" стосовно визначення поняття "член сім`ї" та співвідношення з місцем проживання особи без врахування диспозиції ст.405 ЦК України в частині сумісного проживання разом з власником у якого є своя сім`я з 2009 року та того факту що померла ОСОБА_9 заповіла позивачу свою частку квартири (а.с.6) Підсумовуючи викладене судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції та зауважує, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Враховуючи наведене судова колегія залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін так як суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 384 ЦПК України, Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів, п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 04 грудня 2020 року залишити без задоволення. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 04 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова Луганського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскарженна безпосередньо до Верховного Суду протягом м тридцяти днів з дня складення повного тексту. Повний текст постанови складено 17.03.2021 року. Головуючий В.В. Кострицький Судді М.В. Назарова Н.В. Стахова