Постанова 4810 № 428/4437/20

Справа № 428/4437/20 Провадження № 22-ц/810/961/20 ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2021 року місто Сєвєродонецьк Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді Стахової Н. В., суддів: Кострицького В. В., Назарової М.В. за участю секретаря судового засідання: Сінько А.І. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідачі - ОСОБА_2 третя особа ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 13 листопада 2020 року, постановленого у складі судді Кордюкової Ж.І.., в приміщенні того ж суду у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та виселення в с т а н о в и в: У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, у якому просив визнати припиненим право користування ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_2 , та виселити відповідачку з вказаної квартири. Позов обґрунтовано тим, що він є власником квартири, що розташована за адресою АДРЕСА_2 , на підставі договору дарування, в якій окрім нього, зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 18.11.2010 шлюб з відповідачкою розірвано. Позивач вважає, що подальше проживання відповідачки у спірній квартирі є неможливим, оскільки він одружився, але проживати разом зі своєю сім`єю в даній квартирі не може, оскільки відповідачка відмовляється добровільно звільнити квартиру, у зв`язку з чим він вимушений орендувати інше житло. Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 13 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Припинено право користування ОСОБА_2 квартирою, що розташована за адресою АДРЕСА_2 та виселено її з цієї квартири. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 840 грн 80 коп. судового збору. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що розірвання шлюбу з власником квартири не позбавляє її права користуватися займаним приміщенням та не є підставою для її виселення з квартири за адресою АДРЕСА_2 , вона також є співвласником квартири, оскільки остання була куплена в період шлюбу за спільні кошти. Відповідач ніколи не пропонував їй укласти договір оренди, та не надав суду жодних доказів його вимог щодо її виселення через неукладення договору. До того ж квартира є трикімнатною, тому в цій квартирі вони можуть проживати разом. Вказує, що вона майже 18 років проживала у вказаній квартирі разом з донькою, перешкод ніяких у користуванні позивачу вони не створювали, іншого житла не мають, а тому вважає, що виселення є порушенням її права на повагу до приватного життя та права на житло. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. В судовому засіданні скаржниця ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_4 підтримали апеляційну скаргу, просили її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Третя особа ОСОБА_3 в судовому засіданні не заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явився, його представник ОСОБА_5 апеляційну скаргу не визнала, просила залишити рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши суддю-доповідача, доводи скаржниці та її представника, третю особу, представника відповідача, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 31.07.2002, укладеного з ОСОБА_6 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру правочинів та Витягом про державну реєстрацію прав. Із довідки центру надання адміністративних послуг у м. Сєвєродонецьку від 08.09.2020 № 13645 вбачається, що у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані з 2009 року - ОСОБА_1 , з 2003 року - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Рішенням Сєвєродонецького міського Луганської області від 18.11.2010 розірвано шлюб, зареєстрований 26.07.1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 25.06.2019 між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 зареєстрований шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 . Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта відомості щодо прав власності ОСОБА_2 на нерухоме майно відсутні. Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 квартира належить на праві особистої власності на підставі договору дарування, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселилася до цієї квартири як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним разом з донькою і після розірвання шлюбу та припинення сімейних відносин з ОСОБА_1 , що унеможливлює користування житлом його власником. Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка проживала у спірній квартирі як член сім`ї власника, користувалася квартирою під час дії сервітуту, на час розгляду справи шлюб між сторонами розірвано, спільне господарство не ведеться. Отже, обставини, які були підставою для встановлення сервітуту припинилися, тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України. Відтак, ОСОБА_2 підлягає виселенню із квартири АДРЕСА_2 . Проте, з таким висновком суду колегія суддів апеляційного суду погодитись не може, виходячи з наступного. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам чи гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача будинку (квартири) належать дружина наймача, діти та батьки. (частина друга статті 64 Кодексу УРСР). Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення з займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особа, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті). При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла, суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності. Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Частиною 1 ст. 156 ЖК УРСР передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку (квартири) користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак, встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору та здійснити оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Такого висновку дійшла і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 14-64цс20. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 31.07.2002 є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 31.07.2002. ОСОБА_2 з 2003 року постійно проживає у спірній квартирі і набула право користування чужим майном за згодою власника ОСОБА_1 . Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободта закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 44, та рішення у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції» Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме у частині 1 статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором частина 1 статті 5 ЦПК України). Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Такі висновки у подібній справі виклала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 61-298 цс

19. Враховуючи баланс інтересів сторін спору та виселення відповідачки на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, колегія суддів вважає, що припинення права користування спірною квартирою та виселення відповідачки не відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що до квартири відповідачка була вселена зі згоди позивача як дружина, окрім спірної квартири, в якій відповідачка зареєстрована та проживає з 2003 року, остання іншого житла не має, внаслідок чого вона може втратити не лише право користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком. До того ж колегія суддів зауважує, що спірна квартира є трикімнатною, тому відповідачка має можливість з урахуванням вимог ст. 50 ЖК УРСР, проживати з дочкою в одній кімнаті. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до п. п. 1, 3 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення суду повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені нею судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 1261 грн 20 коп. Керуючись ст. ст п. 2 ч. 1 ст. 374, . 1 ст. 376, ст. ст. 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 13 листопада 2020 року скасувати. Ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та виселення відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (зареєстрованого АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (зареєстрованої АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 1261 грн 20 коп. Постанова Луганського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Дата складення повного тексту постанови 02 квітня 2021 року. Головуючий Судді: