Постанова 4810 № 417/629/20

Головуючий суду 1 інстанції - Шкіря В.М. Доповідач -Карташов О.Ю. Справа № 417/629/20 Провадження № 22-ц/810/659/20 ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 листопада 2020 року місто Сєвєродонецьк Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати у цивільних справах: головуючий суддя Карташов О.Ю. судді Дронська І.О., Коновалова В.А. за участю секретаря судового засідання Вовчанської С.В. учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в м. Сєвєродонецьку апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Марківського районного суду Луганської області від 12 серпня 2020 року, ухваленого у складі судді Шкирі В.М., в залі судових засідань Марківського районного суду Луганської області у смт. Марківка у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - ВСТАНОВИВ: У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у будинку АДРЕСА_1 . Позивач стверджував, що є власником будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . В його будинку зареєстровані дружина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син- ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який не проживає в ньому понад 10 років. Реєстрація відповідача на даний час створює для нього, як власника, певні труднощі, пов`язані з реалізацією своїх прав. У зв`язку із викладеним, позивач просив пред`явлений позов задовольнити. Рішенням Марківського районного суду Луганської області від 12 серпня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову, суд першої інстанції, виходив із того, що позивач не довів суду ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, як те передбачено ч.1 ст.81 ЦПК України. Так, позивачем надано єдиний доказ - Акт від 27.05.2020 року за підписом депутата Марківської селищної ради та свідків з якого вбачається, що в житловому будинку по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 фактично не проживає. При цьому в акті не вказано з якого саме часу відповідач не проживає у вказаному будинку. Вказані в акті свідки не допитані безпосередньо судом, та не попереджені про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання, оскільки таких клопотань до суду позивачем не заявлено, та він наполягав на розгляді справи без його участі . Тому, суд вважав, що акт від 27.05.2020 року, який наданий позивачем не є належним та достатнім доказом, який підтверджує відсутність відповідача у житловому будинку та поважності причин його відсутності понад один рік. Не погодившись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить суд скасувати рішення Марківського районного суду Луганської області від 12.08.2020 № 417/629/20 по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням повністю. Ухвалити нове рішення, в якому задовольнити позовні вимоги, а саме визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі, посилаючись на норми ст. 3 СК України, ст. 64, 150, 156, 405 ЖК України, позивач зазначив, що на сьогоднішній день він не може користуватися пільгами та розпоряджатися своєю власністю на свій розсуд у зв`язку з тим, що його син прописаний у будинку, але фактично в ньому не проживає більше 10 років. Останній не є членом його сім`ї, тому не може користуватися жилим приміщенням нарівні з ним, як власником будинку. Вважає, що відповідач втратив право користування житловим приміщенням, бо відсутній понад 1 рік без поважних причин, не підтримує з позивачем зв`язку та не спілкується. У судове засідання сторони не з`явилися, про дату, місце та час судового засідання повідомлені належним чином. Позивач ОСОБА_1 надав клопотання про розгляд справи без його участі. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступних висновків. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є співвласником житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (частка 26/100). Згідно довідки про склад сім`ї та проживання, виданій Марківською селищною радою, ОСОБА_1 проживає по АДРЕСА_1 , до складу його сім`ї, які проживають за даною адресою входять дружина ОСОБА_3 та син ОСОБА_2 , що також підтверджується і копією домової книги. Згідно Акту складеного депутатом Марківської селищної ради Цициліним В. Ю., ОСОБА_2 не проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно копії паспорту серії НОМЕР_1 виданого 12.12.2000 року, відповідач ОСОБА_2 є громадянином України, зареєстрований по АДРЕСА_1 з 20.06.2009 року в будинку право власності на 26/100 яких має позивач ОСОБА_1 . Оцінюючи аргументи учасників справи та висновки суду першої інстанції, апеляційний суд зазначає наступне. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зав`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зав`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зав`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Статтею 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. Частиною першою статті 383 ЦК Українита статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права користування житлом. Для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Предметом доказування у даній справі, з урахуванням змісту позовних вимог до ОСОБА_2 та правових підстав, за яких ці вимоги пред`явлено позивачем, є відсутність або непроживання відповідача без поважних причин понад один рік в будинку, співвласником, якого є позивач. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин. Оцінивши надані докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що позивачем не доведено факт непроживання відповідача у спірній квартирі понад встановлені строки без поважних причин, та про відсутність передбачених частиною другою статті 405 ЦК України підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням. При цьому позивач не є одноособовим власником будинку, а інші співвласники вимог до відповідача щодо визнання його таким, що втратив право користування житлом не заявляли. Також, слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність, а також необхідність і пропорційність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено. Доводи апеляційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, що, на думку заявника свідчить про наявність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням у будинку. Таким чином, колегія суддів, переглянувши у межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, встановив дійсні обставини справи, надавши їм оцінку на предмет співмірності втручання у право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, принципу верховенства права та справедливості. Згідно ст. 375 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384, 390 ЦПК України, Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Марківського районного суду Луганської області від 12 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення. Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 09 листопада 2020 року. Головуючий О.Ю. Карташов Судді: І.О. Дронська В.А. Коновалова