Окрема думка Велика Палата ВС № 9901/991/18

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 17 лютого 2021 року № 9901/991/18 (провадження № 11-300заі20) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди Короткий виклад історії справи У грудні 2018 року ОСОБА_1 зверталася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просила: ? визнати протиправним та скасувати рішення від 17 жовтня 2018 року № 1835/ко-18, яким позивачку визнано такою, що не відповідає займаній посаді, та вирішено внести до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) подання з рекомендацією про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Львівського апеляційного господарського суду; ?зобов`язати відповідача прийняти рішення за наслідком пройденого позивачкою кваліфікаційного оцінювання відповідно до Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), Положення про порядок та методологію оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС від 3 листопада 2016 року №143/зп-16 (у редакції рішення ВККС від 13 лютого 2018 року №20/зп-18) (далі - Положення № 143/зп-16); ? стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 1 000 000 (один мільйон) гривень. Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції Указом Президента України від 10 грудня 2001 року № 1205/2001 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Господарського суду міста Львова строком на п`ять років. Постановою Верховної Ради України від 15 березня 2007 року № 751-V ОСОБА_1 обрано на посаду судді Господарського суду Львівської області безстроково, а Постановою Верховної Ради України від 21 червня 2012 року № 5010-VI обрано на посаду судді Львівського апеляційного господарського суду. Рішенням ВККС від 1 лютого 2018 року № 8/зп-15 призначено кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді. Рішенням ВККС від 1 лютого 2018 року № 8/зп-18 встановлено черговість етапів проведення кваліфікаційного оцінювання: перший етап ? складення іспиту, другий етап - дослідження досьє та проведення співбесіди. Згідно з додатком 1 ОСОБА_1 включена до списку суддів, стосовно яких рішенням Комісії від 1 лютого 2018 року призначено проведення кваліфікаційного оцінювання. 22 лютого 2018 року ОСОБА_1 склала іспит, на якому відповідно до рішення ВККС від 7 березня 2018 року № 48/зп-18 набрала 165,9 бала, з яких: 76,4 бала за результатами анонімного письмового тестування та 79,5 бала за виконання практичного завдання. Рішенням ВККС від 30 травня 2018 року №119/зп-18 призначено тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей під час кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді. ОСОБА_1 пройшла тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено показники критеріїв особистої, соціальної компетентності, професійної етики та доброчесності. Рішенням ВККС від 20 червня 2018 року № 147/зп-18 ОСОБА_1 допущено до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди». 3 липня 2018 року Комісією проведено співбесіду із суддею та оголошено перерву, після якої продовжено співбесіду 17 жовтня 2018 року, за результатами якої було прийнято рішення № 1835/ко-18. У цьому рішенні зазначено, що за критерієм компетентності (професійної, особистої та соціальної) ОСОБА_1 отримала 358,9 бала. При цьому відповідність критерію професійної компетентності оцінено за результатами іспиту, дослідження інформації, що міститься в досьє, та співбесіди відповідно до показників, визначених пунктами 1?5 глави 2 розділу ІІ Положення № 143/зп-16. Відповідність критеріям особистої та соціальної компетентності оцінено за результатами тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, що міститься в досьє, та співбесіди відповідно до пунктів 6?7 глави 2 розділу ІІ Положення № 143/зп-16. За критерієм професійної етики, оціненим за результатами тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, що міститься в досьє, та співбесіди відповідно до показників, визначених пунктом 8 глави 2 розділу ІІ Положення № 143/зп-16, суддя отримала 162 бали. За критерієм доброчесності, оціненим за результатами тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, що міститься в досьє, та співбесіди відповідно до показників, визначених пунктом 9 глави 2 розділу ІІ Положення № 143/зп-16, суддя набрала 128 балів. Отже, за результатами кваліфікаційного оцінювання суддя ОСОБА_1 набрала 648,9 бала, що становить менше 67 відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв. На підставі вищезазначеного Комісія визнала суддю Львівського апеляційного господарського суду ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді та рекомендувала ВРП розглянути питання про звільнення її з посади судді. Вважаючи рішення ВККС від 17 жовтня 2018 року № 1835/ко-18 протиправним, позивачка звернулася до суду з адміністративним позовом. Водночас рішенням ВРП від 18 серпня 2020 року № 2403/0/15-20 відмовлено в задоволенні подання ВККС про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Львівського апеляційного господарського суду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 8 вересня 2020 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виходив з того, що рішення ВККС про визнання судді такою, що не відповідає займаній посаді, саме собою не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Суд першої інстанції також зазначив, що звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України. Також Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення. Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_1 зверталася до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою з тих підстав, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, що мають значення для вирішення справи, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору. Зокрема, ОСОБА_1 звертала увагу на те, що підставою для закриття провадження у цій справі суд вказав те, що рішення ВККС, прийняте за наслідками кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене разом з рішенням ВРП, прийнятим за наслідками розгляду рекомендації ВККС про звільнення судді. При цьому серед підстав позову зазначалось, що ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання судді має право ухвалити одне з передбачених Законом № 1402-VIIIта Положенням № 143/зп-16рішень, зокрема про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Однак унаслідок протиправного прийняття ВККС у єдиному документі рішення за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання про невідповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді і рішення щодо внесення рекомендації ВРП про звільнення судді з посади скаржниця оскаржує рішення ВККС у цілому. На думку скаржниці, внаслідок неврахування судом першої інстанції зазначених обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, оскаржуваною ухвалою закрито провадження не лише в частині оскарження позивачкою рішення ВККС щодо внесення рекомендації ВРП про звільнення судді з посади, але і в частині оскарження позивачкою рішення ВККС щодо невідповідності судді за результатами проходження кваліфікаційного оцінювання, що позбавило ОСОБА_1 права на судове оскарження рішення ВККС, прийнятого за наслідками кваліфікаційного оцінювання судді. ОСОБА_1 зазначала, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки містить рекомендацію про звільнення судді. Крім цього, скаржниця зазначала, що перебуває в ситуації правової невизначеності, в якій вона займає посаду судді, але щодо неї існує рішення ВККС про її невідповідність займаній посаді судді, що перешкоджає їй та позбавляє її права здійснювати правосуддя. ОСОБА_1 також зауважувала, що рішення ВРП жодним чином не поновлює її право на здійснення правосуддя, оскільки ВРП не наділена повноваженнями скасовувати рішення ВККС, прийняте за результатами кваліфікаційного оцінювання судді, та не наділена повноваженнями призначати повторне кваліфікаційне оцінювання або зобов`язати Комісію повторно оцінити суддю. На думку скаржниці, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду при розгляді цієї справи некоректно застосував висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 9901/637/18, оскільки у зазначеній справі фактично не спростовані правові позиції Великої Палати Верховного Суду, відповідно до яких неодноразово розглядалися справи з аналогічними позовними вимогами та стосовно яких приймалися судові рішення по суті. Велика Палата Верховного Суду постановою від 17 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 8 вересня 2020 року - без змін. Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, щоз огляду на правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП. З урахуванням послідовності (стадійності) прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватися щодо остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП. Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду вважають, що рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді може бути предметом судового оскарження одночасно з рішенням ВРП, яким його розглянуто. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскаржуване рішення ВККС було предметом розгляду ВРП. За наслідками такого розгляду ВРП було прийнято рішення від 18 серпня 2020 року № 2403/0/15-20 «Про відмову у задоволенні подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Львівського апеляційного господарського суду на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України». Зокрема, ВРП зазначила, що Комісіявказує на ненадання суддею переконливих пояснень або документів щодо декларування свого майна та майна членів її сім`ї відповідно до вимог чинного законодавства. А саме Комісія зазначила, що ОСОБА_1 не спростувала інформацію щодо невідображення певних відомостей про майно, доходисудді та доходи членів сім`ї у паперових та електронних деклараціях за 2012 - 2017 роки, однак посилання Комісії на цей факт у рішенні від 17 жовтня 2018 року № 1835/ко-18 ВРП вважає такими, що не ґрунтуються на фактичних обставинах справи та не підтверджуються належними доказами. Тому ВРП дійшла висновку, що рішення Комісії в цій частині ґрунтується лише на припущеннях та не є вмотивованим. Стосовно доводів Комісії про непоодинокі випадки невжиття суддею заходів щодо забезпечення права учасників судового процесу на доступ до правосуддя ВРП вказує на те, що під час співбесіди із суддею ОСОБА_1 . Комісією було порушено питання про скасування певних судових рішень, які приймалися нею у колегіальному складі, у зв`язку з неналежним повідомленням учасників судового розгляду. Однак ВРП зауважує, щосуддя ОСОБА_1 зазначала, що всі учасники судових засідань повідомлялися про розгляд справ, проте з різних причин повідомлення про розгляд не були вручені адресатам. Як указувала суддя ОСОБА_1 , ці факти вона взяладо уваги та проаналізувала, не допускаючи вподальшому подібних випадків. На підставі зазначеного висновується, що оскаржуване рішення ВККС вичерпало свою дію та втратило юридичне значення, а суддя продовжує перебувати на посаді судді відповідного суду. Отже, оскільки оскаржуване рішення не може бути самостійним предметом судового розгляду, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла висновку про те, що в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 необхідно відмовити. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що предметом позову в цій справі є, зокрема, визнання протиправним та скасування рішення від 17 жовтня 2018 року №1835/ко-18, яким позивачку визнано такою, що не відповідає займаній посаді, та вирішено внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Львівського апеляційного господарського суду. Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини третьої статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивачка, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що вимога щодо доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів закріплена у міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 29 листопада 1985 року (пункт 4). Відповідно до пункту 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді. Згідно з пунктом 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі/Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 червня 2017 року суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції, і чим серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, тим важливішими є такі права на ефективне оскарження. Європейський суд з прав людини у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а є бар`єром, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44). Як убачається з матеріалів справи, спірне рішення Комісії від 17 жовтня 2018 року № 1835/ко-18, ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 , породжує правові наслідки та обов`язки для позивачки, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді і є підставою для внесення ВККС рекомендації до ВРП про звільнення позивачки. Отже, на наше переконання, є таким, що порушує права ОСОБА_1 . Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Не погоджуючись із наведеним висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, вважаємо за необхідне зазначити таке. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії визначені у статті 266 КАС. Підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом. За правилами частин першої, другої та п`ятої статті 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС. На підставі частин другої, четвертої статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом. Згідно з положеннями частин другої та третьої статті 88 Закону № 1402-VIII суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС. Рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків. З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС. При цьому необхідно зазначити, що рекомендаційний характер має лише останній абзац рішення Комісії від 17 жовтня 2018 року № 1835/ко-18, а всі інші за своєю правовою природою є імперативними приписами, що порушують права та законні інтереси позивачки ОСОБА_1 , у зв`язку із чим таке рішення може бути оскаржено до суду. Ураховуючи наведене, вважаємо, що висновок Великої Палати Верховного Суду, зокрема, про те, що рішення Комісії від 17 жовтня 2018 року № 1835/ко-18 не може бути самостійним предметом судового розгляду, є помилковим. На нашу думку, розглядаючи адміністративну справу, необхідно перевіряти обґрунтованість та мотиви визнання ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді судді, які зазначені в оскаржуваному рішенні ВККС, а також доводи щодо протиправності дій та бездіяльності Комісії під час проведення кваліфікаційного оцінювання позивачки. ОСОБА_1 у грудні 2018 року зверталася до суду з позовом на рішення Комісії від 17 жовтня 2018 року № 1835/ко-18, яке позивачка, на наше переконання, мала право оскаржити на підставі статті 88 Закону № 1402-VIIІ. Повна перевірка рішення ВККС, яке оскаржується, на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому перевірка лише формальної наявності в тексті вказаного рішення ВККС мотивів, з яких остання дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Обмеження судового контролю суперечить самій природі Верховного Суду, визначеного Конституцією України найвищим судом у системі судоустрою України, покликаного забезпечувати гарантоване право людини на ефективний судовий захист. Таким чином, при вирішенні спорів щодо рішення, дій та бездіяльності ВККС суд повинен перевірити, чи не порушує таке рішення права та свободи людини в цілому, і не обмежуватись аналізом переліку підстав, визначених у частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII. На нашу думку, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, залишивши без змін ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 8 вересня 2020 року про закриття провадження в цій справі, заклала суперечності як щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і щодо положень частини четвертої статті 22, статті 266 цього Кодексу та статті 88 Закону № 1402-VIII, які, на наше переконання, прямо передбачають оскарження до суду рішення ВККС від 17 жовтня 2018 року № 1835/ко-18. Висновки З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 8 вересня 2020 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Судді Великої Палати Верховного Суду: О. Б. Прокопенко В. В. Британчук Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік