Постанова 4851 № 520/9401/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 березня 2021 р. Справа № 520/9401/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Русанової В.Б., Суддів: Перцової Т.С. , Жигилія С.П. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12.10.2020 року (головуючий суддя І інстанції: Бабаєв А.І.) по справі № 520/9401/2020 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточненого позову, просив: - скасувати наказ Державної міграційної служби України № 105-20 від 20.04.2020 року та зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту; - скасувати повідомлення Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області № 25 від 30.04.2020 року. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 12.10.2020 у задоволенні позову відмовлено. ОСОБА_1 не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, просив скасувати рішення суду та прийняти нове, яким задовольнити позов. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що позивач маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань та ув`язнення через політичні причини, а також у зв`язку з систематичним порушенням прав людини, не може повернутися до країни походження Судану, в регіоні Дарфур склалася небезпечна ситуація для життя людей. Висновки суду , що причини зазначені позивачем не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, суперечать офіційній заяві міністерства закордонних справ України.Позивачем надано переконливі докази існування реальної загрози його життю та свободи, оскільки він побоюється , що може зазнати переслідування, збоку терористичних угруповань , що несе реальну загрозу його життю. Державна міграційна служба України (далі відповідач 1) подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін. Зазначає, що всі доводи заявника були перевірені та не знайшли свого підтвердження, а тому рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято законно та обгрунтовано. Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - відповідач 2) не подало відзив на апеляційну скаргу. Відповідно до ч. 1 ст. 308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що ОСОБА_1 народився та проживав у м. Ер-Ріяд, Королівство Саудівська Аравія, є громадянином Судану. 11.03.2019 позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 39-49). Відповідачем 2 розглянуто заяву ОСОБА_1 , вивчено документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, проведено з позивачем співбесіди, про що свідчать протоколи співбесід від 13.03.2019 та від 17.03.2019 (а.с. 52-58, 63-65). В ході проведення співбесід позивач зазначив, що народився, навчався та постійно проживав у місті Ер-Ріяд (Саудівська Аравія), його батьки народилися в Судані, а проживають в Саудівській Аравії м. Ер-Ріяд. На території Саудівської Аравії позивач спочатку навчався у школі "Ель Султана" м. Ер-Ріяд з 1 по 4 клас, з 5 по 6 клас отримав освіту у школі "Убада бін Самед", з 7-9 класи навчався у школі " ОСОБА_2 бін Хамбал". У школі "Алькація" позивач навчався з 10 по 11 клас, повну середню освіту отримав у 2013 році після закінчення 13 класу школи «Шуб Альджазира» м. Ер-Ріяд. В 2011, 2012 рр. їздив до Судану на 4-5 місяців з метою навчання. У 2014 р. позивач вперше прибув до України з метою навчання та перебуваючи в м. Харкові поступив на навчання до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна на медичний факультет. В жовтні 2016 р. його було відраховано з університету та він повернувся до Саудівської Аравії. У 2018 р. позивач повторно прибув до України з метою навчання та з травня 2018 р. по січень 2019 р. навчався на підготовчому факультеті Харківського національного університету радіоелектроніки. Зазначив, що не може повернутись до країни своєї громадської належності через те, що заявнику загрожує небезпека, яку представляють представники різноманітних збройних організацій Судану. За наслідками проведеної співбесіди Головним управлінням ДМС України в Харківській області складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому зазначено про відсутність умов, передбачених п.1 та п. 13 ч.1 ст.1 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с.68-81). 21.04.2019 ДМС України прийнято рішення № 105-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю умов, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 82). 30.04.2019 Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області склало та направило позивачу повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 25 (а.с. 83). Позивач, не погоджуючись з вказаним рішенням, звернувся до суду за захистом своїх прав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення відповідача прийнято правомірно, в межах повноважень та у спосіб встановлений законом, відсутності підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а тому оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI ). Відповідно до пунктів 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Враховуючи умови, передбачені ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, слід зазначити, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Положеннями абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника. Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Пунктом 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільні пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є послідовними та правдоподібними і не протирічать загальній та конкретній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, зобов`язана вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов`язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені статтею 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року. Судом встановлено, що оскаржуване рішення прийнято на підставі висновку ГУ ДМС в Харківській області щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі №2019КН0030. Вказаним висновком встановлено, що при зверненні 11.03.2019 позивач в заяві-анкеті зазначав, що не може повернутися до Судану через побоювання стати жертвою переслідувань різноманітних збройних угруповань. Під час аналізу та дослідження документів проведено аналіз матеріалів офіційних джерел по країні походження позивача та встановлено, що заявник двічі перебував в Судані (у 2011 та 2012 рр.), при цьому під час подорожі до Судану в 2011 році з ним не траплялось інцидентів із застосуванням фізичного насильства.Під час подорожі в 2012 році, зі слів заявника до нього три рази застосовувалось фізичне насилля (бійки) з проміжком в тиждень, проте незважаючи на вказані інциденти, він міг вільно пересуватися по території північного Судану, що свідчить про відсутність переслідування будь яких угрупувань Судану. Під ча співбесід позивач повідомляв розбіжну інформацію стосоно зброї застосованої до нього та не зміг пояснити що це були за люди, які його били. Зі співбесіди від 13.03.2019 та 17.04.2019 вбачається, що незважаючи на інциденти із застосування фізичного насильства відносно заявника, він міг вільно пересуватися по території північного Судану, що свідчить про відсутність переслідування будь-яких угрупувань Судану. Зі слів заявника та за перевіркою по облікам ЦП "Аркан" встановлено, що заявник в період з 2014 до 2019 тричі покидав територію України та не звертався за захистом до жодної країни світу. Особисто з заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту ОСОБА_3 звернувся 11.03.2019, тобто через 7 років після інцидентів з застосуванням фізичного насилля в Судані та 3 місяці після скасування посвідки на тимчасове проживання. До приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн (Египет, Філліпіни) і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн. Заявник сповідує іслам, до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належав. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства , які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетними не був. Колегія суддів зазначає, що відповідачем проаналізовано доводи заявника, проведено аналіз матеріалів офіційних джерел по країні його походження, за результатами якого складено висновок що у разі повернення до країни походження або постійного проживання, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Як вбачається з анкети позивача, заява про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту подана ним через 7 років після інцидентів з застосуванням фізичного насилля в Судані та 3 місяці після скасування посвідки на тимчасове проживання, в період з 2014 по 2019 рік тричі покидав територію України та не звертався за захистом до жодної з країн світу. Як вбачається з матеріалів справи, заявник добровільно залишив країну постійного проживання (Саудівську Аравію) та країну своєї громадської належності ( ОСОБА_4 ), та протягом тривалого часу, перебував у третій безпечній країні - у Республіці Філіппіни та Арабській Республіці Єгипет. Доказів не можливості звернутися до офіційних органів Філіппін та Єгипту із заявою про визнання біженцем, або особою, що потребує додаткового захисту не надав . У даному контексті суд зауважує, що людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині. Крім того, позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких він не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та пояснень про факти переслідування саме на його батьківщині, здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчать про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. З аналізу особової справи позивача можна дійти висновку, що він не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, національності та громадянства (підданства). Позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження, ні під час проведення співбесіди, ні до суду першої та апеляційної інстанції. За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Стосовно шукача захисту ніколи не висувалися офіційні звинувачення за політичними мотивами в країні громадянської належності. Отже, відповідачем при вирішенні питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, всебічно та повно вивчено всі обставини справи, та встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI щодо позивача. За наведеного, на думку суду, відсутні підстави вважати, що позивач може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Колегія суддів враховує аналіз матеріалів по країні походження позивача, наведені в апеляційній скарзі, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення ДМС України, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи та є правомірним. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12.10.2020 по справі № 520/9401/2020 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя В.Б. Русанова Судді Т.С. Перцова С.П. Жигилій