Постанова 4851 № 520/13503/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2020 р.Справа № 520/13503/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Русанової В.Б., Суддів: Перцової Т.С. , Жигилія С.П. , за участю секретаря судового засідання Ващук Ю.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 05.03.2020 року, (головуючий суддя І інстанції: Заічко О.В., повний текст складено 13.03.2020) по справі № 520/13503/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому просив: - скасувати рішення Державної міграційної служби України від 29.10.2019 № 371-19; - зобов`язати Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 05.03.2020 частково задоволено позов. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 29.10.2019 № 371-19, яке прийняте відносно ОСОБА_1 . Зобов`язано Державну міграційну службу України вирішити питання щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Державна міграційна служба України (далі - відповідач), не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила його скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", ст.ст. 76, 77, 90, 242 КАС України. В обґрунтування вимог посилається на неврахування судом першої інстанції всіх обставин справи, зокрема, що у позивача відсутні реальні побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження, крім того підставою звернення позивача слугували його не бажання бути призваним до лав армії в країні походження, проте як побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або ухиляння від призову самі по собі не є за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань. Доводи позивача про зміну релігійних поглядів як неможливість повернення до країни походження є необґрунтованими, оскільки не підтверджені належними доказами. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін. 12.05.2020 від Державної міграційної служби України до суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211, якою на території України установлено карантин. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та від 16.03.2020 № 215 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211" не припинено роботу органів державної влади як судів, так і центральних, місцевих органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, а лише переведено останніх на особливий режим роботи, рекомендовано забезпечити організацію позмінної роботи працівників, а за технічної можливості - також роботи в режимі реального часу через Інтернет, у зв`язку з чим відповідач зобов`язаний організувати свою роботу таким чином, щоб забезпечити виконання покладених на нього повноважень. Отже, відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та від 16.03.2020 № 215 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211" відповідач як орган державної влади, зобов`язаний організувати свою роботу таким чином, щоб забезпечити виконання покладених на нього повноважень, а відтак, посилання на постанову Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211, як на підставу для відкладення судового засідання, є неприйнятним. Колегія суддів зазначає, що явка відповідача в судове засідання судом обов`язковою не визнавалася, Державна міграційна служба України не була позбавлена права подати додатково письмові пояснення по суті справи або повідомити про наявність інших доказів правомірності своїх дій, які не були раніше подані до суду, якщо б вважали це за необхідне. У відповідності до ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Отже, беручи до уваги, що апеляційне провадження ініційоване саме відповідачем, який виклав свої доводи в апеляційній скарзі, враховуючи можливість розгляду справи без надання усних пояснень представником Державної міграційної служби України, з метою дотримання строку розгляду справи, встановленого ст.309 КАС України, колегія суддів зазначає, що причини, викладені в клопотанні, не є поважними для відкладення розгляду справи за клопотанням суб`єкта владних повноважень, та вважає за можливе розглянути справу без участі представників сторін. Відповідно до ч. 4 ст. 229, ч. 1 ст. 308 КАС України справа розглядається в межах доводів та вимог апеляційної скарги, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що ОСОБА_1 народився та проживав у м. Сувейда, с. Сахва Блата, Сірійської Арабської Республіки, є громадянином Сирії, за народженням належить до етно-конфесіональної групи друзів. 29.11.2018 позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 18). ДМС України розглянуто заяву ОСОБА_1 , вивчено документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, проведено з позивачем співбесіди, про що свідчать протоколи співбесіди від 07.12.2018, 25.01.2019 (а.с. 168 - 176). В ході проведення співбесід позивач зазначав, що у 1998 році переїхав до Саудівської Аравії, через те, що його батько постійно там працював, та був резидентом Саудівської Аравії , документований відповідним документом, до якого внесені особисті дані позивача. На території Саудівської Аравії позивач спочатку навчався у школі " Мухамад Абд Вахад " м. Шакра - один рік, з 2 по 6 клас отримав освіту у школі " Ахмад Бен Ханбал ", з 7-9 класи навчався у школі "Бадар". У школі "Шакра" позивач закінчив 10 клас, повну середню освіту отримав у 2010 році після закінчення 12 класу школи "Нажаши" м. Ріад. У вересні 2010 року повернувся до Сірії, у 2011-2012 роках вчився в університеті міста Алеппо, та у цей час його неодноразово затримували та били поліцейські та солдати, які через регіон його походження, вважали, що він є прихильником опозиції. Через розгортання та загострення конфлікту у Сирії, в березні 2012 році позивач повернувся до Саудівської Аравії, та почав процедуру оформлення візи до України. Там позивач неодноразово стикався з дискримінацією через те, що не є мусульманином-сунітом. Вказував, що його затримувала релігійна поліція через те, що він не ходив до мечеті та за його зовнішній вигляд. На підставі отриманої візи типу "Д" позивач 13.11. 2012 року вперше прибув до України з метою навчання та перебуваючи в м. Харкові поступив на навчання до Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди на підготовчий факультет, де навчався один рік. З вересня 2013 продовжив навчання у Харківському національному університеті міського господарство ім. О.М. Бекетова. Під час навчання в Україні , як вказував позивач, він щороку у (2013, 2014) їздив до Саудівської Аравії, щоб не втратити право на перебування в цій країні. У 2014 році помер батька позивача, який бур резидентом Саудівської Аравії, в наслідок чого він втратив підстави законного перебування на території Саудівської Аравії, та 2015 позивач повернувся до Саудівської Аравії з метою отримання нового дозволу на проживання. Через те, що він є друз, йому не вдалося знайти громадянина Саудівській Аравії, який би став його поручителем, що б дало право на проживання в цій країні. На території Саудівської Аравії позивач перебував майже два роки, отримав візу до України, куди востаннє повернувся 26.03.2017 на навчання, але вищої освіти не отримав, у зв`язку з відрахуванням з університету у травні 2017, через заборгованість. Не міг повертатись до Сирії через війну та не мав права на проживання в Саудівській Аравії. Позивач зазначав, що його у Сирії можуть переслідувати проурядові сили через його небажання брати участь у війні та представники радикальних ісламістських груп через те, що він друз за походженням. Позивач, ставши невіруючою особою та не притримуючись релігійних переконань друзів чи інших релігійних конфесій, які поширені у країні його громадянської належності також виражав побоювання створення для нього додаткового ризику зазнати переслідувань через міжконфесійні суперечності в Сирії. Позивач вказував, що у Сирії у великій кількості гине мирне населення, відбуваються не вибіркові напади на цивільних осіб та цивільні населені пункти (у тому числі з використанням балістичних ракет, артилерії, авіації, «бочкових бомб»), незаконно використовуються касетні боєприпаси, також відбуваються масові страти та вбивства, насильницькі зникнення, примусове рекрутування до лав терористичних організацій і застосовуються тортури, хімічна зброя. Усі сторони конфлікти систематично та масово порушують права людини. Через побоювання стати жертвою переслідувань та загрозу своєму життю, безпеці та свободі, позивач вказує, що не може повернутись до країни його громадянської належності. В якості обґрунтованості побоювань стати жертвою переслідувань зазначав, що в разі повернення до батьківщини, йому буде загрожувати небезпека через ситуацію збройного конфлікту, його можуть призивати до урядової армії, оскільки його релігійним переконанням було сповідування друзизму, однак на даний час його релігійні погляди змінені, що може призвести до того, що його не будуть визнавати. Відповідачем складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому зазначено про відсутність умов, передбачених п.1 та п. 13 ч.1 ст.1 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с.177-188). 29.10.2019 ДМС України прийнято рішення № 371-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю умов, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст.1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 189). 06.11.2019 відповідачем складено повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 100 (а.с. 17). Позивач, не погоджуючись з рішенням відповідача від 29.10.2019, звернувся до суду за захистом своїх прав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач при прийнятті спірного рішення, не в повному обсязі здійснено оцінку ситуації, яка склалася в країні походження позивача, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни, а тому на даний час існують всі підстави вважати, що при поверненні позивача в країну походження існує реальна небезпека його життю у зв`язку із збройним конфліктом у Сирії, тому позивач повністю відповідає критеріям встановленим національним законодавством та міжнародними нормативно-правовими актами для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що належним способом захисту прав позивача є зобов`язання ДМС України вирішити питання щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Згідно з п. 1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( далі - Закон № 3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно з ч. 1 та ч. 7 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до п. 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Згідно ч. 2 ст. 13 Закону № 3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, зокрема подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Відповідно до ст.78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню. Судом встановлено, що відповідачем під час вирішення питання обґрунтованості побоювань позивача з ним проведено співбесіду, здійснено аналіз інформації про країну походження, отриману з фронтового інформаційного агенства "Anna-news.info", інфографіки "Інституту вивчення війни" ("ISW") від 23.07.2019, інтернет-мережі, в якій зазначено, що з травня 2018 м. Дамаск повністю звільнено від терористів, у провінцію Алепо повернулося кілька десятків сімей після очищення регіонів від тероризму, під контролем ІГ залишається 14 тисяч 800 квадратних кілометрів , що становить менше 8 % сирійської території. 13 листопада президент Сірії ОСОБА_2 закликав жителів південної провінції Ес- Сувейда , більшість з яких друзи, пройти військову службу. Тисячі з них вирішили не йти на службу в армії, однак інші приєдналися до народних комітетів, щоб захищати свій регіон під час війни. Друзькі меншість повністю відмовилася взяти зброю і направити йогоп роти урядових сил, але в той же час воно відмовилося і брати участь разом з ними в бойових діях. Тоді режим закрив очі на відмову місцевих жителів від проходження військової служби. Колегія суддів зазначає, що відповідачем не доведено якого часу стосується ця інформація, а також не зазначає джерела отримання цієї інформації. Доводи відповідача на необхідність врахування відсутності у позивача проблем із владою Сирії, загрози його життю, здоров`ю та безпеці, перешкод для повернення до країни громадянської належності та проблем щодо перетинання кордону із Сирією, а також небажання служити в армії, судовою колегією оцінюється критично з огляду на те, що існування збройного конфлікту у державі та відомостей щодо систематичного порушення прав людини за відсутності бажання особи повернутися до такої країни хоча й не обов`язково свідчить про відповідність такої особи статусу біженця, однак відповідає ознакам, закріпленим в законодавстві України до особи, яка потребує додаткового статусу. Судом першої інстанції вірно зазначено, що відповідачем, під час складання висновків, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення, не здійснено вичерпної оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями, відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема щодо дослідження ситуації в країні походження позивача ( в тому числі в місті його проживання м.Сувейда) та співвідношення такої інформації із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником. Крім цього, колегія суддів зазначає, що у разі, якщо позивач прибув до України не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з інших причин, це не може впливати на результат розгляду його заяви, оскільки ситуація в країні суттєва змінилася після його виїзду. У доповідях Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ ООН), Незалежної міжнародної комісії з розслідування і правозахисних організацій урядові сили звинувачуються в скоєнні військових злочинів, злочинів проти людства, а також серйозних порушень законодавства про права людини. Невибіркові прямі напади на цивільних осіб і на об`єкти цивільної інфраструктури, на медичні установи і медичних робітників, а також на співробітників гуманітарних організацій і гуманітарні об`єкти, за повідомленнями, стали характерною особливістю системних порушень, скоєних сирійськими урядовими силами. Згідно з повідомленнями, урядові сили невибіркову застосовували зброю, в тому числі артилерію, авіацію, бочкові бомби, запальна зброя, касетні бомби і хімічну зброю. Крім того, урядові сили, за повідомленнями, тримають в облозі ряд районів, контрольованих опозицією, використовуючи голод серед цивільного населення як метод ведення війни, і регулярно піддають ці обложені райони тривалим обстрілу і бомбардуваннями. За інформацією ООН і правозахисних організацій-спостерігачів, сирійський уряд систематично і повсюдно застосовує довільні арешти і насильницькі зникнення, утримання під вартою в умовах, що загрожують життю, тортури та інші форми жорстокого поводження, сумарні і позасудові страти, в першу чергу відносно супротивників уряду і осіб, вважаються такими. Незалежні оглядачі відзначають, що ухилення від призову на військову службу може розцінюватися урядом як політичний, антиурядовий акт, що може привести до додаткового покарання особи, який спробував ухилитися від призову, крім відповідних санкцій за вчинення кримінального злочину у вигляді ухилення від призову, включаючи більш суворе поводження при арешті, допиті і утримання під вартою, а також, в разі направлення у війська, під час військової служби. Під час утримання під вартою ухиляються від призову і наражаються на небезпеку тортур та інших форм жорстокого поводження, причому ця практика в Сирії, за повідомленнями, придбала повсюдний характер. УВКБ ООН вважає, що особи, які ухиляються від призову на обов`язкову військову службу або в якості резервістів або дезертирували зі збройних сил, в залежності від індивідуальних обставин конкретної справи, ймовірно, мають потребу в міжнародному захисті як біженці на підставі фактичних або приписуваних їм політичних переконань і ( або) на інших відповідних підставах. З урахуванням переважаючих в Сирії умов, зокрема з урахуванням різноманіття і складності конфліктів, нестабільності ситуації з безпекою, повідомлень про високий рівень порушень прав людини і зловживань в цій галузі, глибоко укорінених підозр щодо осіб іншого походження або іншої приналежності, УВКБ ООН не вважає, що державам доцільно відмовляти в міжнародному захисті особам з Сирії на підставі альтернативи втечі або переміщення всередині країни. Мораторій на примусове повернення. Оскільки повідомляється про те, що всі регіони Сирії прямо або побічно порушені одним або декількома конфліктами, УВКБ ООН закликає держави не повертати примусово громадян Сирії та інших осіб, країною колишнього звичайного проживання яких є Сирія, в тому числі палестинців, які раніше проживали в Сирії. У Доповіді Незалежної міжнародної комісії по розслідуванню подій у Сірійській Арабській Республіці від 01.02.2018, вказується, що:

65. Цивільні особи як і раніше піддаються довільних затримань, тортурам і утриманню під вартою в нелюдських умовах на всій території Сирійської Арабської Республіки. Всі сторони конфлікту регулярно відмовляють особам, яких тримають під вартою, в праві на належну судову процедуру і справедливий судовий розгляд.

72. З самого початку сирійського конфлікту однієї з його гротескних рис є напади усіх боків на цивільні об`єкти, що охороняються в порушення міжнародного гуманітарного права. Лікарні, місця відправлення культу, центри цивільної оборони, густонаселені житлові райони, будинки, булочні, ринки і в меншій мірі школи руйнуються дощенту в результаті невибіркових нападів або, що трапляється ще більш часто, навмисно стають мішенню для нападу. Отже існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт, що є умовами для надання додаткового захисту у відповідності до вимог п.4,13 ч.1 ст.1 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України. Право на життя і заборона катувань також закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Згідно положень статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань. Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Інформація з питання відношення до особам, які повертаються до Сирії, зустрічається рідко, джерела повідомляють, що по відношенню до таких осіб проводиться розслідування в пункті в`їзду (на кордоні, в аеропорту) з метою встановлення, не оголошені вони в розшук по причин, пов`язаних з загрозою національній безпеці (в тому числі, на предмет причетності до злочинів, реальної чи гаданої антиурядової діяльності,політичних поглядів, контактів з політичною опозицією за кордоном, призову на військову службу і т. д.). Правозахисні організації, такі як "Міжнародна амністія" і "Хьюман Райтс Вотч", зафіксували ряд випадків арештів, тортур і/або насильницьких зникнень сирійських громадян в міжнародному аеропорту Дамаск і в пунктах перетину сухопутних кордонів, як при виїзді, так і при поверненні, до яких були причетні співробітники служб безпеки. Ризик арешту часто зберігається і після прибуття репатріанта в Сирію. Незалежною Міжнародною слідчою комісією по Сирійській Арабській Республіці повідомлялося, що чоловік-сирієць, який був примусово репатрійований з Йорданії в сирію, був заарештований на КПП в сільському районі Хомс. Тлумачення поняття "загрози тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання" дає у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, практику якого згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ як джерело права. У справі Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства (8319/07 та 11449/07, рішення від 28 червня 2011 року) ЄСПЛ дійшов висновку, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241), а також зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення;чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби. Твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказуванню у цій справі не потребують. Надаючи оцінку доводам відповідача щодо бажання позивача легалізувати свій статус в України, що, на переконання ДМС України, йде у розріз із можливістю надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. У пункті 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців міститься визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем. Конфлікт в Сирії характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті, серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження забороненого статтею 3, 2 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таким чином, в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за його життя та безпеку. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання є на цей час. Наведене спростовує твердження апелянта щодо можливості для позивача скористатися внутрішнім переміщенням до таких міст як Дамаск та Алеппо. Зазначений висновок відповідає правовій позиції, викладеній в постанові Верховного Суду від 27.06.2019 по справі №815/4969/16. Щодо доводів апелянта про те, що зміна позивачем релігійних поглядів не підтверджена будь-якими доказами, колегія суддів зазначає наступне. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Відповідно до п. 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, обов`язок надавати докази лежить на заявнику, однак, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Проте, навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами. В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним, то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально, через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем під час складення висновків, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення, не здійснено вичерпної оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями, відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, щодо дослідження ситуації в країні походження позивача та співвідношення такої інформації із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником, а тому, є передчасними посилання відповідача на очевидну необґрунтованість заяви. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про скасування рішення Державної міграційної служби України від 29.10.2019 № 371-19. Щодо доводів апелянта про втручання суду в дискреційні повноваження відповідача колегія суддів зазначає наступне. Дискреційні повноваження - це повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав. Враховуючи наведене, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правомірно вийшов за межі позовних вимог та вірно обрано спосіб захисту прав позивача шляхом зобов`язання відповідача повторного розгляду заяви громадянина Сірійської Арабської Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем, або особою , яка потребує додаткового захисту. Згідно із ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до ч.1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Тобто, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - суб`єкта владних повноважень, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень. На підставі вищевикладеного колегія суддів дійшла висновку, що приймаючи оскаржуване рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач не надав належної оцінки поясненням позивача про ситуацію, яка склалася після його виїзду у зв`язку з розгортанням збройного конфлікту в країні його походження. Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну правову оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 05.03.2020 року по справі № 520/13503/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя В.Б. Русанова Судді Т.С. Перцова С.П. Жигилій Повний текст постанови складено 18.05.2020