Постанова 4851 № 520/14178/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 червня 2020 р. Справа № 520/14178/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Любчич Л.В. суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. зза участю секретаря судового засідання Медяник А.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Рубан В.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 16.03.2020 року по справі № 520/14178/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії ВСТАНОВИВ: У грудні 2019 року ОСОБА_1 ( далі ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України ( далі ДМС України), третьої особи Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі- ГУ ДМС України в Харківській обл.), в якому просив: - скасувати рішення ДМС України від 04.10.2018 № 345-18; - зобов`язати ДМС України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки (далі Сирія)- ОСОБА_1 . Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2020 позовні вимоги задоволені частково. Зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду. В іншій частині позовні вимоги залишено без задоволення. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ДМС України подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування фактичних обставин справи, просило скасувати оскаржуване судове рішення та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необґрунтованість та неправомірність рішення ГУ ДМС України в Харківській обл. від 13.05.2019 № 42-19 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оскільки позивачем не надано конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу його життю, безпеці або свободі у разі повернення на батьківщину. Позивач не навів конкретних випадків власного вербування до лав збройних сил Сирії після виїзду за кордон, інформація стосовно отримання ним або його найближчими родичами повісток для проходження військової служби після виїзду з країни походження також відсутня. Наявність відповідних поглядів або релігійних переконань, які б могли бути розглянуті міграційним органом як підстава для звільнення від проходження військової служби ОСОБА_1 не підтверджена жодними доказами, а тому побоювання позивача бути призваним до служби в армії Сирії з цих підстав є сумнівними. Крім того, до адміністративної або кримінальної відповідальності позивач не був притягнутий, державними органами з цих підстав не переслідувався, що свідчить про відсутність загрози його життю, безпеці чи свободі в країни походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Також відсутні підстави вважати, що ОСОБА_1 має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивач до жодної громадської, військової, релігійної організації не належав, до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був. Посилання ОСОБА_1 на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в Сирії не може бути самостійною підставою для висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності до нього будуть застосовані тортури, нелюдське або принизливе поводження або покарання. 16.04.2020 ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду відкрито апеляційне провадження по справі №520/14178/19. 13.05.2020 на адресу суду від представника позивача адвоката Іванова Д.А., що діє на підставі договору від 26.11.2018 № 63/18, ордеру ПТ №091268 (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серія НОМЕР_1 №1424) надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. 18.05.2020 ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду закінчено підготовку справи до розгляду та призначено у відкритому судовому засіданні. Згідно з положеннями ч. 3 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судовим розглядом були встановлені наступні обставини, які не оспорені сторонами. 16.11.2017 громадянин Сирії ОСОБА_1 звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України в Харківській обл.. 02.11.2018 позивач отримав повідомлення від ГУ ДМС України в Харківській обл. від 31.10.2018 №92 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від від 08.07.2011 № 3671-VI ( далі Закон №3671) йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення ДМС України від 04.10.2018 № 345-18 як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.1, п.13 ч.1ст.1 Закону №3671 відсутні. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 09.01.2019 по справі № 520/9856/18 адміністративний позов ОСОБА_1 до ДМС України, третьої особи - ГУ ДМС України в Харківській обл. про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково. Скасовано рішення ДМС України від 04.10.2018 № 345-18. Зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 23.04.2019 апеляційну скаргу ДМС України залишено без задоволення, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.01.2019 по справі №520/9856/18 залишено без змін. 19.12.2019 позивачем отримано повідомлення ГУ ДМС України у Харківській обл. №116 від 19.12.2019 про те, що відповідно до ст. 6 Закону №3671 позивачу повторно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України від 09.12.2019 № 431-19 як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п1,13 ч.1 ст. 1 Закону №3671, відсутні. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з позовом. Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не врахував соціально-економічну, гуманітарну, військову ситуацію в країні походження ОСОБА_1 станом на час його прийняття, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність у позивача необхідних конвенційних ознак, які дають йому право на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, а належним способом захисту його прав є зобов`язання міграційного органу повторно розглянути заяву ОСОБА_2 . Доводи міграційного органу про відсутність конкретних фактів, які можуть свідчити про існування небезпеки у разі повернення позивача до Сирії, а також непритягнення його до юридичної відповідальності є помилковими та такими, що не спростовують правильність висновків суду першої інстанції Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає наступне. Позивачем рішення суду першої істанції не оскаржено. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Фактичною підставою відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стали висновки відповідача про відсутність для цього підстав, визначених п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671. Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону №3671, міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року. Згідно п. 1 ст. 1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п. 13 статті 1 Закону №3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, колегія суддів зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої ДМС України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09. 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Колегія суддів зазначає, що ненадання особою документальних доказів його усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Крім того, відповідно до п.43 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані. Судовим розглядом встановлено, що суб`єктивна сторона побоювань позивача полягає у тому, що його будуть переслідувати через те, що він не бажає служити в армії під час громадянської війни, дії якої засуджуються міжнародним співтовариством та вчиняти військові злочини, а у випадку відмови від несення військової служби його можуть піддати тортурам, принижуючому гідність поводженню чи покаранню. Об`єктивну сторону його побоювань підтверджує інформація про країну походження, оскільки загальновідомим є факт про ситуацію збройного конфлікту, який відбувається в Сирії протягом тривалого строку, в межах якого здійснюється масове порушення прав та свобод осіб, які ухиляються від проходження військової служби. З урахуванням викладеного, колегія суддів визнає помилковим твердження апелянта про те, що відсутність конкретних відомостей та доказів, які б свідчили про переслідування позивача, його близьких, їх вербування, а також інцидентів із застосуванням фізичного насильства, до позивача, які були пов`язані з його расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, свідчить про відсутність прямої загрози його життю, безпеці або свободі у разі повернення на батьківщину та погоджується з доводами позивача про те, що загальновідома інформація про ситуацію збройного конфлікту в Сирії в межах якої відбувається масове порушення прав громадян, зокрема тих, хто ухиляється від військової служби, свідчить про обґрунтованість його побоювань бути жертвою переслідувань. Доводи апелянта про неможливість визнання ситуації в Сирії самостійною підставою для підтвердження того, що ОСОБА_1 буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур або принизливого поводження чи покарання, колегія суддів також визнає необґрунтованими та зазначає наступне. Положеннями ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження. Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Проаналізувавши ситуацію по країні походження позивача встановлено, що існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт, та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є наразі загальновідомим фактом. Так, у Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку зазначено: "З огляду на серйозних і масштабних порушень МГП, порушень законодавства про права людини і зловживань в цій галузі, а також триваючого збройного конфлікту в багатьох частинах країни УВКБ ООН, як і раніше характеризує втеча цивільних осіб з Сирії як переміщення біженців, причому переважна більшість шукачів притулку сирійців продовжують потребувати міжнародного захисту як біженці і відповідають вимогам визначення "біженець", що міститься в ст. 1А (2) Конвенції 1951". У доповідях Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ ООН), Незалежної міжнародної комісії з розслідування і правозахисних організацій урядові сили звинувачуються в скоєнні військових злочинів, злочинів проти людства, а також серйозних порушень законодавства про права людини. Невибіркові прямі напади на цивільних осіб і на об`єкти цивільної інфраструктури, на медичні установи і медичних робітників, а також на співробітників гуманітарних організацій і гуманітарні об`єкти, за повідомленнями, стали характерною особливістю системних порушень, скоєних сирійськими урядовими силами. Згідно з повідомленнями, урядові сили невибіркову застосовували зброю, в тому числі артилерію, авіацію, бочкові бомби, запальна зброя, касетні бомби і хімічну зброю. Крім того, урядові сили, за повідомленнями, тримають в облозі ряд районів, контрольованих опозицією, використовуючи голод серед цивільного населення як метод ведення війни, і регулярно піддають ці обложені райони тривалим обстрілу і бомбардуваннями. За інформацією ООН і правозахисних організацій-спостерігачів, сирійський уряд систематично і повсюдно застосовує довільні арешти і насильницькі зникнення, утримання під вартою в умовах, що загрожують життю, тортури та інші форми жорстокого поводження, сумарні і позасудові страти, в першу чергу відносно супротивників уряду і осіб, вважаються такими. Незалежні оглядачі відзначають, що ухилення від призову на військову службу може розцінюватися урядом як політичний, антиурядовий акт, що може привести до додаткового покарання особи, який спробував ухилитися від призову, крім відповідних санкцій за вчинення кримінального злочину у вигляді ухилення від призову, включаючи більш суворе поводження при арешті, допиті і утримання під вартою, а також, в разі направлення у війська, під час військової служби. Під час утримання під вартою ухиляються від призову і наражаються на небезпеку тортур та інших форм жорстокого поводження, причому ця практика в Сирії, за повідомленнями, придбала повсюдний характер. УВКБ ООН вважає, що особи, які ухиляються від призову на обов`язкову військову службу або в якості резервістів або дезертирували зі збройних сил, в залежності від індивідуальних обставин конкретної справи, ймовірно, мають потребу в міжнародному захисті як біженці на підставі фактичних або приписуваних їм політичних переконань і (або) на інших відповідних підставах. Відповідно до абз.65 Доповіді Незалежної міжнародної комісії по розслідуванню подій у Сірійській Арабській Республіці від 01.02.2018 цивільні особи як і раніше піддаються довільних затримань, тортурам і утриманню під вартою в нелюдських умовах на всій території Сирійської Арабської Республіки. Всі сторони конфлікту регулярно відмовляють особам, яких тримають під вартою, в праві на належну судову процедуру і справедливий судовий розгляд.

72. З самого початку сирійського конфлікту однієї з його гротескних рис є напади усіх боків на цивільні і об`єкти, що охороняються в порушення міжнародного гуманітарного права. Лікарні, місця відправлення культу, центри цивільної оборони, густонаселені житлові райони, будинки, булочні, ринки і в меншій мірі школи руйнуються дощенту в результаті невибіркових нападів або, що трапляється ще більш часто, навмисно стають мішенню для нападу. У Доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015), 2332 (2016) 2393 (2017) та 2401 (2018) від 22.05.2017 вказано, що 24 лютого 2018 року Рада Безпеки прийняла резолюцію 2401 (2018), в якій зажадав припинити бойові дії, проте військові операції в різних районах тривали. Повідомлялося про удари з повітря, артилерійські обстріли та снайперський вогні в ході бойових дій між сирійським урядом і проурядовими силами з одного боку та недержавними збройними опозиційними групами - з іншого в мухафазах Алеппо, Ідліб, Латакія, Дейр -ез-Зор, Хомс, Хама, Дамаск, Риф - Дімашк , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 -Кунейтра . З огляду на вищенаведене, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні громадянського проживання, в якій існує військовий конфлікт, та підтверджують неможливість безпечного повернення позивача у країну громадянської належності. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до ч.3 ст. 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати. Враховуючи викладене вище, оскаржуване рішення ДМС України є необгрунтованими та таким, що прийнято без врахуванням всіх обставин, що мають значення для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оскільки міграційним органом не надано належної правової оцінки загостреній ситуації в Сирії на час його звернення до уповноваженого органу, а відтак не спростовано можливості загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, а тому підлягає скасуванню. Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постанові Верховного Суду від 04.06.2020 у справі № 826/2621/16. Оскільки відповідачем при прийнятті рішення не були в повній мірі перевірені факти повідомлені позивачем, не були вивчені усіх факти, що стосуються країни походження, в тому числі про можливість позивача стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди через ситуацію загальнопоширеного насильства в країні походження через внутрішній збройний конфлікт та систематичне порушення прав людини, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України»(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. З урахуванням наведеного вище, суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, відтак, відсутні підстави для його скасування. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної мграційної служби України - залишити без задоволення. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 10 березня 2020 року по справі № 520/14178/19 залишити без змін . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Л.В. Любчич Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк Постанова складена в повному обсязі 23.06.2020.