Постанова 4812 № 490/7050/19

02.03.21 22-ц/812/83/21 МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 490/7050/19 Провадження № 22-ц/812/56/21 Провадження № 22-ц/812/83/21 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 березня 2021 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах : головуючого Темнікової В.І., суддів Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В., із секретарем судового засідання Колосовою О.М., за участі позивача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року та на додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2020 року про стягнення понесених витрат, ухвалені під головуванням судді Гуденко О.А. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПП "Шафаят", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном, - В С Т А Н О В И В : В серпні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, в якому просив усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення та зобов`язання звільнити ПП «Шафаят», власника ПП «Шафаят» - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та інших невстановлених осіб, з приміщень адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 22 вересня 2017 року він на підставі договору іпотеки набув у власність вказаний комплекс та земельну ділянку в рахунок забезпечення зобов`язання ОСОБА_5 за договором позики. Проте з 2015 року відповідачі звертаються до суду з численними позовами у загальній кількості 37 позовів, намагаючись затягнути час та позбавити його права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна, не звільняючи майно всупереч законними вимогам ОСОБА_1 та його представників, чим створюють перешкоди йому, як законному власникові у користуванні майном. Відповідачі, а також інші невстановлені особи, які знаходяться на території та у приміщеннях адміністративно побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, що знаходяться за адресою АДРЕСА_2 , відмовляються добровільно звільнити вищевказане майно, чим чинять перешкоди у здійсненні права власності. Відповідачі використовують комплекс та земельну ділянку у власних інтересах, здійснюють там незаконну підприємницьку діяльність з прийняття металобрухту, приміщення використовують у власних потребах, передавати ключі та звільняти приміщення відмовляються. При цьому, ОСОБА_1 зазначає, що на нього у відповідності до ЦК України покладені обов`язки по утриманню майна, та сплаті усіх необхідних комунальних платежів та податків з власності. Також зазначає, що жодних угод по використанню майна, ні з ПП «Шафаят», ні з власником ПП «Шафаят» ОСОБА_2 , ні з іншими відповідачами чи іншими особами, які знаходяться на території комплексу, він не укладав. Обґрунтовуючи відсутність законних підстав у відповідачів на користування, володіння та знаходження на території адміністративно побутового комплексу та земельній ділянці, позивач вказує, що в період з 2003 по 2010 роки ПП «Шафаят» було власником адміністративного комплексу. 25 вересня 2010 року ПП "Шафаят" в особі власника ОСОБА_2 уклало два договори дарування зі рідним братом ОСОБА_2 - ОСОБА_4 . За першим договором ПП «Шафаят» подарувало адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс, а за другим договором дарування ПП «Шафаят» подарувало земельну ділянку під комплексом. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 14.09.2017 року у справі 490/10200/16-ц було відмовлено ПП «Шафаят» у визнанні недійсним договорів дарування адміністративного комплексу від 25.09.2010 року, а також відмовлено у визнанні недійсним договору іпотеки та витребуванні майна. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 23.11.2018 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 19.03.2019 року у справі 490/9998/17 було відмовлено ПП «Шафаят» у визнанні недійсними догорів дарування адміністративного комплексу від 25.09.2010 року. Отже, на підставі статті 346 ЦК України право власності у ПП «Шафаят» та у власника ОСОБА_2 припинилося у зв`язку з відчуженням майна, що було підтверджено вказаними рішеннями суду, тому позивач вважає, що ніяких правових підстав для подальшого знаходження ПП « ОСОБА_6 » та його власника ОСОБА_2 на території комплексу не існує. ОСОБА_3 є дружиною ОСОБА_2 . У лютому 2016 року вона звернулась з позовом до суду з вимогою визнати адмінкомплекс та земельну ділянку спільною власністю, визнати недійсним договір дарування адмінкомплексу від 25.09.2010р., а також визнати недійсним договір іпотеки та витребувати майно. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 26.05.2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 21.07.2016 року, залишеною без змін Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 06.04.2017 року у справі 490/1302/16-ц було відмовлено ОСОБА_7 у повному обсязі. У рішенні зазначено, що ОСОБА_8 стверджувала, що вона проживає разом з ОСОБА_9 на території адм. комплексу починаючи з 2003 року до нього часу та вважає його своєю власністю. Отже, суди встановили відсутність законних підстав на користування та перебування ОСОБА_3 на території адмінкомплексу та відмовили в позові. Стосовно відсутності законних підстав на користування, володіння та знаходження на території адмінпобутового комплексу та земельній ділянці у ОСОБА_4 , позивач зазначає, що ОСОБА_4 отримав адмінпобутовий комплекс у дар 25.09.2010 року. Реалізуючи право власника, ОСОБА_4 09.07.2014 року уклав два договори дарування з ОСОБА_5 . За першим договором ОСОБА_4 подарував (адміністративно- побутовий та торгівельний комплекс), а за другим договором дарування подарував земельну ділянку під адмінкомплексом, що також було підтверджено у рішенні Апеляційного суду Миколаївської області від 14.09.2017 року у справі 490/10200/16-ц. У листопаді 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва з позовом до ОСОБА_5 з вимогою визнати недійсними укладені між ними договори дарування адміністративного комплексу та земельної ділянки. 28 травня 2019 року ОСОБА_4 звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва з заявою про відмову від вищезгаданого позову. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва у справі № 490/10001/17 від 28.05.2019 року було прийнято відмову від позову ОСОБА_4 , провадження у справі закрито. У ОСОБА_5 також відсутні законні підстави на користування, володіння та знаходження на території адм. побутового комплексу та земельній ділянці, оскільки 06.08.2014 року ОСОБА_5 уклав з ОСОБА_1 договір позики та отримав гроші у борг. У цей же день на забезпечення зобов`язання за позикою ОСОБА_5 уклав договір іпотеки та передав у іпотеку адмінкомплекс та земельну ділянку. Борг ОСОБА_5 не сплатив та 22.09.2017 року ОСОБА_10 набув у власність іпотечне майно у рахунок погашення заборгованості. З цього часу на підставі статті 346 ЦК України право власності у ОСОБА_5 на адміністративний комплекс припинилося у зв`язку зі звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника, а отже і законних підстав на користування та перебування на території адмінкомплексу у ОСОБА_5 немає. Таким чином, ОСОБА_1 вважає, що єдиним ефективним способом захисту його прав є усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та зобов`язання звільнити ПП «Шафаят», власника ПП «IIІафаят» - ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ОСОБА_5 та інших не встановлених осіб, приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельну ділянку, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 . При цьому вважає, що виселення відповідачів та інших невстановлених осіб, яких він не уповноважував та не дозволяв перебувати на території належного йому майна, які на теперішній час незаконно та без жодних правових підстав користуються належним йому нерухомим майном, є ефективним способом захисту, оскільки дає можливість в подальшому звернутися до виконавчої служби за примусовим виконанням рішення суду, та не існує жодного нормативного акту, який би встановлював обмеження на виселення осіб, що незаконно користуються нежитловим приміщенням. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 до ПП "Шафаят", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном задоволено частково. Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні нерухомим майном, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання ПП "Шафаят", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звільнити приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, площею 0,2518 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .У задоволенні інших позовних вимог - відмовлено. Також стягнуто на користь ОСОБА_1 з ПП "Шафаят", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 судовий збір у розмірі по 153 грн 68 коп. з кожного та витрати на правову допомогу у розмірі по 960 грн 50 коп. з кожного. Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року в частині відмови усунути перешкоди у користуванні його майном шляхом зобов`язання звільнити у тому числі інших не встановлених осіб, які незаконно перебувають на території приміщень адміністративно побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 та задовольнити позовні вимоги в цій частині. Також просить скасувати судове рішення в частині відмови усунути перешкоди у користуванні майном, шляхом виселення ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 та інших не встановлених осіб, які незаконно перебувають на території, з приміщень адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 та задовольнити позовні вимоги в цій частині. Крім того, просить скасувати судове рішення в частині розподілу судових витрат на правову допомогу, та задовольнити вимоги по стягненню судових витрат понесених позивачем у суді першої інстанції у повному обсязі, а також стягнути судові витрати понесені позивачем у зв`язку з розглядом апеляційної скарги. В апеляційній скарзі позивач вважає, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги обґрунтування та докази, на які він послався в позові, обмеживши його ефективний спосіб захисту, а також не взяв до уваги судову практику Верховного Суду з вирішення аналогічних спірних правовідносин. Вважає, що сформулювавши вимогу таким чином: усунути перешкоди у користуванні своїм майном шляхом виселення та зобов`язання звільнити ПП «Шафаят», ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 та інших не встановлених осіб, які незаконно перебувають на території, з приміщень адміністративно- побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 , він обрав законний та ефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки вимога в частині виселення дасть йому можливість звернутися до виконавчої служби для виконання рішення у примусовому порядку, а у частині зобов`язання звільнення приміщення покладе особисті обов`язки на відповідачів, щодо звільнення незаконно займаного ними майна. Крім того, вважає, що суд першої інстанції не надав обґрунтування на аргумент на який він посилався стосовно загального принципу - «Що законом не Заборонено - Дозволено» позивач звертав увагу суду, що не існує жодного закону або нормативно-правового акту який би забороняв або встановлював би обмеження суду на задоволення вимоги про виселення осіб, що незаконно користуються нежитловим приміщенням. Також поза увагою суду залишилися його посилання, що якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у позовних вимогах з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості, або не врегулювання законодавства, що регулює спірні відносини. Пріоритетним є право позивача саме на ефективний захист порушеного права. Крім того, суд першої інстанції, відмовивши в частині усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та зобов`язання звільнити інших не встановлених осіб, які незаконно перебувають на території, з приміщень адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 , обмежив захист прав позивача, оскільки порушення прав відбувається як з боку відповідачів у справі, так і з боку інших осіб, коло яких змінюється кожного разу та яких немає можливості встановити, оскільки вони відмовляються надавати особисті дані. Цих осіб відповідачі долучають до участі для створення перешкод у користуванні власнику ОСОБА_1 . Також апелянт не згоден з позицією суду першої інстанції щодо розподілу та стягнення судових витрат на правову допомогу, оскільки суд у своєму рішенні зазначив, що на підставі наданих суду доказів суд дійшов висновку про стягнення з відповідачів в рівних частках витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката, пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а також щодо необхідного обсягу роботи, пов`язаного саме з розглядом справи в суді - за 5 годин роботи на підготовку та складання позовної заяви в новій редакції з додатками, тобто тієї заяви, яка була прийнята до розгляду судом - в сумі 4802,50 грн. Проте, 10 вересня 2020 року за допомогою системи Електронний суд ним було направлено до суду письмову заяву про надання доказів про розмір судових витрат, які позивач поніс у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції в порядку ч. 8 статті 141 ЦПК України засвідчену ЕЦП ОСОБА_1 , у якій він керуючись ч. 8 ст. 141 ЦПК України заявив, що повідомляє суд, що сторона позивача надасть протягом 5 днів після ухваленні рішення суду докази (документи) про розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, які були понесені стороною позивача у зв`язку з розглядом справи № 490/7050/19 у суді першої інстанції. 06 листопада 2020 року у судовому засіданні на стадії судових дебатів, він зробив усну заяву, що надасть протягом 5 днів після ухваленні рішення суду докази (документи) про розмір судових витрат на професійну правничу допомогу які були понесені стороною позивача у зв`язку з розглядом справи № 490/7050/19 у суді першої інстанції. Враховуючи вищезазначене, суду першої інстанції, доцільним було розглянути питання розміру та обґрунтування розподілу судових витрат при ухваленні додаткового рішення з урахуванням доказів та наданого обґрунтування позивача. Крім того, суд частково задовольняючи судові витрати на професійну правничу допомогу у судовому рішенні не обґрунтував підстави зменшення судових витрат, що підлягають стягненню з відповідачів, чим порушив норми процесуального законодавства. Таким чином, на думку апелянта, судове рішенні в частині стягнення судових витрат позивача повинно бути скасована та переглянуто апеляційним судом. Від відповідача ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення. Посилається, що якщо до правовідносин у даній справі застосувати положення ЖК УРСР щодо виселення з приміщень, то одночасно відповідачам має бути надано інше постійне жиле приміщення, про що зазначено в постанові ВП Верховного Суду від 31.10.2018р. у справі № 753/12729/15 та постанові ВСУ від 21 грудня 2016р. у справі № 6-1731цс16. Зазначає, що нормами Конституції України, зокрема ст. 41 та 47, передбачено, що право приватної власності є непорушним, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Посилається, що позивачем в апеляційній скарзі не зазначено, що в спірному приміщенні проживають також малолітні діти ОСОБА_12 -01.10.2008 року народження та ОСОБА_13 - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вважає, що їх виселення без згоди органу опіки та піклування неможливе. Крім того є неприпустимим примусове виселення із житла в період дії карантину у зв`язку із запровадженням посилених протиепідемічних заходів на території України з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом. Вважає, що судом законно та обґрунтовано відмовлено у задоволенні вимог про усунення перешкод у користування майном шляхом виселення інших невстановлених осіб. В той же час вважає незаконною реєстрацію державним реєстратором Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 на ім`я позивача, оскільки вона вчинена з суттєвими порушеннями законодавства. Тобто в даному випадку саме права відповідача ОСОБА_5 , як законного власника приміщень повинні бути захищені судом від незаконних дій позивача. Зазначає, що висновки, викладені в постановах Верховного Суду, на які посилається позивач, взагалі не відносяться до правовідносин у даній справі. Натомість просить застосувати висновки ВСУ у справі № 6-1449цс15 та Верховного Суду у справах № 591/3480/15 та № 753/12729/15, які містять висновки щодо правовідносин, що виникають з договору іпотеки. Також від відповідач ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення суду, в якому він, зокрема, зазначає про неспівмірність витрат на правову допомогу, заявлених позивачем. Вважає, що суд визначив розумний розмір витрат на послуги адвоката у даному спорі. Від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача ОСОБА_5 на апеляційну скаргу. Крім того, відповідач ОСОБА_5 звертався до суду з апеляційною скаргою на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року. Проте в подальшому відмовився від апеляційної скарги. Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 19 лютого 2021р. прийнято відмову ОСОБА_5 огли від апеляційної скарги на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року та закрито апеляційне провадження у справі за його апеляційною скаргою. Від відповідачки ОСОБА_3 також надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона просить відмовити в задоволенні апеляційних скарг на рішення та додаткове рішення суду. Посилається, що суд правомірно відмовив у задоволенні позову про виселення відповідачів, постановивши рішення про зобов`язання їх звільнити приміщення та земельну ділянку, а також на те, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 квітня 2017р. у справі № 490/10200/16 встановлено, що частина спірного нерухомого майна хоча і має статус нежитлового, фактично обладнана та використовується як житловий будинок для проживання сім`ї власника підприємства ОСОБА_14 , його дружини та їх неповнолітніх дітей, іншого місця для проживання родина не має. Зазначає, що виселення дітей без висновку органу опіки та піклування і згоди на те служби у справах дітей є неприпустимим порушенням прав неповнолітніх дітей. Положеннями ст. ст. 109-117 ЖК України передбачені різні випадки виселення громадян із житлових будинків, Однак, законом не передбачено можливість виселення особи із нежитлового приміщення. Зазначає про неспівмірність витрат на правову допомогу. Вважає, що розумним розміром витрат на послуги адвоката у даному спорі є 4401, 25грн., як правильно визначив суд в додатковому рішенні. В судовому засіданні позивач підтримав свою апеляційну скаргу на рішення суду, просив її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги. Представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_15 в попередньому судовому засіданні не визнав доводи апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення. Інші учасники процесу до судового засідання не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга на рішення суду підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України). Рішення суду зазначеним вимогам закону в повній мірі не відповідає. Так, приймаючи рішення у справі суд першої інстанції виходив з того, що 22 вересня 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на ім`я позивача зареєстроване право власності на цілісний майновий комплекс, який складається з приміщень: адміністративно-виробничо-побутова будівля літ. «Я'-1», загальною площею 67,4кв.м, сторожка літ. «1А-1», загальною площею 12,5кв.м., вбиральня літ «Б-1» , адміністративна будівля літ «Я-1», загальною площею 49,2кв.м., склад літ. «З-1» ,загальною площею 70,3кв.м., споруди 1,2, І, та на земельну ділянку, площею 0,2518 га, за адресою по АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності зазначено: вимога про усунення порушення забезпеченого іпотекою зобов`язання від 03.12.2014 видавник Степанко Є.С., рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер : 7300325684428 від 03.12.2014 видавник Укрпошта, іпотечний договір номер 451, виданий 06.08.2014, видавник приватний нотаріус Херсонського МНО Воєводіна Н.М., рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37548392 та індексний номер 37547054 (відповідно) від 12.10.2017 року ОСОБА_16 , Департамент з надання адміністративних послуг ММР. Тобто у результаті складного юридичного складу (звернення стягнення на предмет іпотеки, реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно) ОСОБА_1 став власником вищевказаного нерухомого майна. Судом було встановлено, що Приватне підприємство "Шафаят" є юридичною особою, засноване на приватній власності ОСОБА_2 . Юридичною адресою підприємства з часу його державної реєстрації - 05 листопада 2003 року - є АДРЕСА_1 . Воно було власником цілісного майнового комплексу по АДРЕСА_1 , в тому числі на самочинно переплановані і збудовані приміщення: адміністративно-виробничо-побутова будівля літ. "Я-1", з зовнішніми розмірами 5,60х13,87кв.м., загальною площею 67,4кв.м, основною площею 59,9кв.м., сторожку літ. "1А-1" з зовнішніми розмірами 3,60х4,14кв.м., загальною площею 12,5кв.м., основною площею 12,5кв.м., вбиральню літ "1Б-1" з зовнішніми розмірами 2,86х4,00 кв.м., реконструйовану в адміністративну будівлю з виробничо-побутової будівлі літ "Я-1", загальною площею 49,2 кв.м., основною площею 42,6кв.м., переведений зі складу ГСМ в склад літ. "З-1" загальною площею 70,3кв.м., основною площею 70,3кв.м. На підставі договору купівлі-продажу від 02.04.2008 року ПП "Шафаят" набуло у приватну власність земельну ділянку площею 2518кв.м., що розташована по АДРЕСА_1 . 14.07.2008 року ПП "Шафаят" було отримано Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 933388 для обслуговування адміністративно-побутового та торговельного комплексу за зазначеною адресою. 25.09.2010 року між ПП «Шафаят» в особі власника ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено два договори дарування, за якими останньому були подаровані земельна ділянка площею 2518кв.м., і цілісний майновий комплекс по АДРЕСА_1 . 09.07.2014 року було укладено договір дарування спірної земельної ділянки та адміністративного комплексу по АДРЕСА_1 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Вказані договори посвідчені приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Марченко О.М. за реєстровими № 626, №

627. Одночасно з укладенням даних договорів цей же приватний нотаріус посвідчив заповіт за реєстровим № 628, складений ОСОБА_5 , який на випадок своєї смерті заповідав отримане в дар майно синові ОСОБА_2 .. 06 серпня 2014 року ОСОБА_5 уклав нотаріально посвідчений договір позики із ОСОБА_1 , за яким отримав в борг 822016 грн., що за курсом НБУ на день укладання договору становило 66560 доларів США на строк до 06 лютого 2016 року з графіком погашення, встановленим договором. Відповідно до іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Воєводіною Н.М. та зареєстрованого за № 452 від 22.10.2014 року, ОСОБА_5 передав в іпотеку ОСОБА_1 в забезпечення позикового зобов`язання на суму 822016грн. адміністративно - побутовий та торгівельний комплекс, розташований за адресою АДРЕСА_1 . Договір зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки та про реєстрацію обтяжень 06.08.2014 року. Пунктом 5.4.1 вказаного договору передбачено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки . В зв`язку з невиконанням ОСОБА_5 своїх обов`язків за договором позики ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 квітня 2015 року було відкрито провадження за даним позовом. В подальшому позов був залишений без розгляду за заявою позивача. Рішенням від 14 вересня 2017 року Апеляційного суду Миколаївської області у справі № 490/10200/16-ц відмовлено в задоволенні позову ПП Шафаят до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Воєводіної Н.М. про визнання договорів дарування недійсними, визнання недійсним іпотечного договору, витребування майна з чужого незаконного володіння, зобов`язання приватного нотаріуса скасувати заборону відчуження майна. Як вбачається з вказаного рішення суду, ОСОБА_4 після нотаріального посвідчення спірних договорів дарування зареєстрував їх 01 жовтня 2010р. у КП «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації», а згодом в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно, що свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. Крім того, 09 липня 2014 року ОСОБА_4 розпорядився отриманим ним у власність за спірними угодами майном, подарувавши їх ОСОБА_5 . За такого, колегія суддів дійшла висновку, що не можна вважати доведеним належними, достатніми та переконливими доказами відсутність у ПП «Шафаят» і ОСОБА_4 наміру створити юридичні наслідки укладених ними договорів дарування. Факт знаходження спірного майна до теперішнього часу на балансі ПП «Шафаят» також не свідчать про фіктивність укладених цим підприємством договорів дарування із ОСОБА_4 , оскільки це не спростовує факту переходу права власності на це майно від ПП «Шафаят» до ОСОБА_4 , так як факт знаходження майна на балансі особи сам по собі не є доказом права власності чи законного володіння. Також судом встановлено, що фактичне проживання ОСОБА_2 разом із сім`єю на території спірного майна також не доводить фіктивності спірних правочинів, оскільки це нерухоме майно є нежитловим, ОСОБА_2 і його жінка ОСОБА_3 , кизи разом із дітьмами зареєстровані за іншою адресою ніж спірне майно. До того ж оспорювані угоди пов`язані з реалізацією майнових прав юридичної особи ПП «Шафаят», а тому не стосуються житлових прав вищезазначених фізичних осіб. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 26.05.2016 року у справі № 490/1302/16-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 21 липня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Воєводіної Наталі Миколаївни, ПП Шафаят про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання договорів дарування недійсними, визнання недійсним іпотечного договору, витребування майна з чужого незаконного володіння, зобов`язання приватного нотаріуса зняти заборону відчуження майна встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки спірне майно взагалі не перебувало у власності чоловіка ОСОБА_3 , ОСОБА_17 , було двічі подаровано іншим особам, навіть на час придбання цього майна власник підприємства у зареєстрованому шлюбі не перебував. В першому договорі дарування від 25 вересня 2010 року, ОСОБА_2 , який діяв як представник дарувальника ПП "Шафаят" також підтвердив, що майно належить Підприємству на праві особистої приватної власності і ніхто з третіх осіб прав на це майно не має. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2018 року у справі № 490/9998/17, залишеним без змін постановою від 19 березня 2019 року Миколаївського апеляційного суду, відмовлено у задоволенні позову ПП «Шафаят» до ОСОБА_4 про визнання договорів дарування недійсними, треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_5 . У вказаних судових рішеннях проаналізувавши договори дарування цілісного майнового комплексу (адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс) по АДРЕСА_1 та земельної ділянки, суди дійшли висновку, що ПП «Шафаят» у 2010 році розпорядився своїми правами на спірні об`єкти на власний розсуд, добровільно, діяв цілеспрямовано та свідомо. Передбачуваним та бажаним для підприємства наслідком укладення правочинів було припинення права власності на ці об`єкти та передача цих прав іншій особі. Отже, з 2010 року ПП «Шафаят» з власної волі не є власником спірного майнового комплексу, а тому незалежно від дійсного статусу його окремих споруд (об`єкти нерухомості або самовільні споруди), його права на спірний об`єкт не можуть вважатись порушеними, а тому ПП «Шафаят» втратило право вимоги, а як наслідок, і право на судовий захист. У вказаному комплексі перебувають на теперішній час відповідачі, що не заперечувалося сторонами у справі та визнано представниками відповідачів в судовому засіданні. Доказів про проживання у вказаному адміністративно-побутовому комплексі неповнолітніх дітей судом в ході розгляді справи не здобуто, не надано доказів проживання неповнолітніх дітей у вказаному нерухомому майні і особисто відповідачами. Приймаючи рішення суд врахував також те, що спірне майно не є об`єктом житлової нерухомості, родина ОСОБА_14 зареєстрована за іншими адресами, більш того судовим рішеннями неодноразово встановлено, що спірне майно належало ПП "Шафаят" , власником якого є чоловік ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , який сам розпорядився вказаним майном ще в 2010 році, а саме подарував його третій особі ОСОБА_4 і реальність намірів відчуження цього майна підтверджена судовими рішеннями. За такого суд критично віднісся до заперечення представника відповідачки ОСОБА_3 - адвоката Киричука В.В. та представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_18 щодо постійного проживання родини ОСОБА_14 в адміністративній будівлі (яка не є об`єктом житлової нерухомості) за вказаною адресою. Як вбачається з матеріалів справи, уповноважена ОСОБА_1 особа в січні 2018 року звернулася до відповідачів з вимогою звільнити спірне приміщення та земельну ділянку на вимогу власника, проте ніпозивача, ні уповноважених ним осіб не було допущено на територію вказаного об`єкту. Постановою від 14.08.2019 року слідчого СВ Центрального ВП ГУНП в Миколаївській області закрито кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 356 КК України в зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення. З вказаної постанови вбачається, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 не допускають власника майна по АДРЕСА_3 ж ОСОБА_19 та уповноважену ним особу на територію, проте на теперішній час Центральним районним судом м. Миколаєва не вирішено цивільно-правовий спір між колишнім та дійсним власником вказаного майна. Також допитаний в якості свідка в судовому засіданні ОСОБА_20 підтвердив, що він уклав 28.03.2020 року з ОСОБА_1 договір оренди адміністративно-побутового та торгівельного комплексу по АДРЕСА_3 строком на 24 місяці. Він двічі в квітні 2020 року намагався потрапити на об`єкт оренди, в тому числі і за допомогою працівників охоронної фірми "Вікінг-Дено-плюс", проте його не допустили ОСОБА_21 та його охоронці, мотивуючи це тим, що не визнають право власності ОСОБА_1 на це майно і ніколи не віддадуть цей об`єкт йому. Отже, ще в січні 2018р. відповідачам через уповноважену особу позивача було пред`явлено вимогу про звільнення адміністративно-побутового комплексу та земельної ділянки. Вказану вимогу було отримано відповідачами у справі, про що вони не заперечили в судовому засіданні, і таке підтверджується матеріалами справи та матеріалами кримінального провадження. До теперішнього часу відповідачі не звільнили вказане майно та не заперечували відсутність наміру виконувати таку вимогу власника. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва по справі № 490/2988/15-ц від 02 березня 2020 позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору , посвідченого 06.08.2014р. приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Воєводіною за реєстровим № 451 залишено без розгляду. Заходи забезпечення позову, застосовані постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 07.03.2018р. щодо накладення арешту на адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс та на земельну ділянку розташовані за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 0,2518га, кадастровий номер 4810137200:16:003:0016, та щодо заборони ОСОБА_1 здійснювати будь-які дії щодо зміни порядку користування та володіння зазначених адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки скасовано. Додатково судом було враховано, що фактично ОСОБА_1 заявив відповідачам про свій намір звернути стягнення на іпотечне майно ще що найменше в 2015 році, після чого відповідачі зверталися до суду з багаточисленними позовами щодо визнання правочинів недійсними, позовні вимоги відповідачів були направлені саме на визнання договору іпотеки недійсним, проте доказів вчинення дій щодо виконання основного зобов`язання, в забезпечення якого і було передано позивачу спірне майно - суду не надано. Між позивачем та відповідачами будь-які договірні відносини щодо порядку користування майном відсутні, тому право користування вказаними об`єктами нежитлової нерухомості та земельною ділянкою на підставі договору у відповідачів не виникло. Встановивши, що позивач є власником адміністративно-побутового та торгівельного комплексу, а також земельної ділянки як об`єктів нерухомості, проте у нього дійсно існують перешкоди у користуванні та володінні цим майном, які йому чинять відповідачів, суд дійшов висновку про наявність підстав для захисту прав власника на здійснення прав власності на зазначені об`єкти. Проаналізувавши зазначені обставини, суд вважав за необхідне зобов`язати відповідачів усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні нерухомим майном, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ,шляхом зобов`язання відповідачів звільнити приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, площею 0,2518 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В той же час суд дійшов висновку, що позовні вимоги про покладення таких зобов`язань на інших невстановлених осіб, які незаконно перебувають на території, задоволенню не підлягають, так як такі вимоги є абстрактними, не стосуються визначеного кола осіб, заявляються особою щодо прав інших осіб без належного обґрунтування, формулювання "які незаконно перебувають на території" виходять за межі доказування по даній справі та задоволення їх судом не відповідатиме критерії обов`язкової виконуваності судового рішення - адже визначення підстав законності чи незаконності перебування осіб на певній території виходить за межі компетенції державного чи приватного виконавця. Тим більше, задоволення вимоги про зобов`язання відповідачів звільнити спірне приміщення та земельну ділянку передбачає в силу закону і їх обов`язок звільнити спірне майно від присутності і інших уповноважених або найнятих ними осіб. Приймаючи рішення стосовно вимог про виселення відповідачів, суд виходив з того, що положеннями ст. ст. 109-117 ЖК України передбачені різні випадки виселення громадян із житлових будинків. Однак, законом не передбачено можливість виселення особи із нежитлового приміщення. Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю ( нерухомим майном) шляхом виселення предметом доказування є наявність права на житло, проте судом встановлено, що доказів користування адміністративно-побутовою будівлею як житлом - суду не надано. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд з урахуванням положень ст. 141 ЦПК України стягнув з відповідачів на користь позивача судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог в рівних частках в сумі 768,40 грн. Крім того судом частково задоволено вимоги позивача про стягнення з відповідачів понесених ним витрат на правничу допомогу у розмірі в сумі 4802,50 грн. Колегія суддів погоджується з висновком суду щодо задоволення позовних вимог в частині усунення перешкод у користуванні позивачу шляхом зобов`язання відповідачів звільнити спірні нежитлові приміщення та земельну ділянку, на якій вони розміщені та відмови у задоволенні позовних вимог про покладення таких зобов`язань на інших невстановлених осіб, які незаконно перебувають на території, а також їх виселення. В той же час, колегія не погоджується з висновком суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про виселення відповідачів, виходячи з наступного. Залишаючи без задоволення позовні вимоги в частині «виселення» відповідачів з спірних приміщень та земельної ділянки, на якій вони розташовані, суд виходив з того, що поняття «виселення» відноситься до категорії житлових правовідносин та застосовується до правовідносин, які виникають між фізичними особами з приводу виселення з житлових приміщень. Згідно із ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном. У відповідності до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник згідно зі ст. 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Передбачений ст. 391 ЦК України спосіб захисту - усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном, підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем. В справі що розглядається суд вірно встановив, що між власником приміщення позивачем ОСОБА_1 та відповідачами відсутні будь-які договірні відносини. Заперечення відповідачів щодо правомірності набуття позивачем права власності на спірне нерухоме майно та земельну ділянку не входять до предмету доказування у даній справі. При цьому колегія суддів враховує те, що встановлення даних обставин є предметом розгляду іншої справи, яка перебуває на розгляді в Центральному районному суді м. Миколаєва. Рішення про скасування зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на ім`я позивача права власності на цілісний майновий комплекс, який складається з приміщень: адміністративно-виробничо-побутова будівля літ. «Я'-1», загальною площею 67,4кв.м, сторожка літ. «1А-1», загальною площею 12,5кв.м., вбиральня літ «Б-1» , адміністративна будівля літ «Я-1», загальною площею 49,2кв.м., склад літ. «З-1» ,загальною площею 70,3кв.м., споруди 1,2, І, та на земельну ділянку, площею 0,2518 га, за адресою по АДРЕСА_1 , суду надано не було. Не існує такого рішення і на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Тому, приймаючи рішення у справі, суд правильно виходив з правомірності набуття позивачем права власності на спірні нежитлові приміщення та земельну ділянку. Використання відповідачами по справі приміщення, належного на праві власності позивачеві, підтверджено матеріалами справи та не заперечується відповідачами. Суд, відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення, вважав, що обраний позивачем спосіб захисту не є належним способом захисту, так як поняття «виселення» відноситься до категорії житлових правовідносин та застосовується до правовідносин між фізичними особами з приводу виселення з житлових приміщень. Такий висновок суду першої інстанції є помилковим з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частина 2 цієї статті визначає способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом. Згідно зі ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно на власний розсуд. До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Зміст зазначених у ст. 15 ЦК України підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах, що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин. Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема і в створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном ( ст. 391 ЦК України), що має місце в справі яка розглядається. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, колегія суддів зважає на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, зокрема, у п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Усуваючи позивачу перешкоди у користуванні власністю без вирішення питання про виселення осіб із приміщень та земельної ділянки, утруднить виконання судового рішення, та не призведе до відновлення права власності (володіти, користуватись, розпоряджатись) ОСОБА_1 на належні йому приміщення та земельну ділянку за адресою по АДРЕСА_1 . За положеннями Закону України «Про виконавче провадження» виконання судового рішення про усунення перешкод у користуванні, звільнення приміщення можливо лише шляхом виселення. Зокрема, за положеннями ст. 66 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від боржника, його майна, домашніх тварин та у забороні боржнику користуватися цим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі. Усунення перешкод позивачу у користуванні власністю без вирішення позовних вимог про виселення не призведе до звільнення відповідачами займаних приміщень адміністративно-побутового та торгівельного комплексу і земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та відповідно не відновить порушене право власності ОСОБА_1 . Суд першої інстанції вищевказані норми права та обставини не врахував, що призвело до помилкового висновку суду про відмову в задоволенні позовних вимог в частині виселення відповідачів із приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 . За такого, рішення суду першої інстанції в частині відмов в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виселення відповідачів слід скасувати та ухвалити в цій частині позовних вимог нове судове рішення про їх задоволення. Зазначене відповідає правовому висновку, наведеному в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018р. у справі №127/25723/15-ц. Інші постанови Верховного Суду, на які посилається позивач в позовній заяві, також підтверджують правомірність та ефективність такого способу захисту як усунення перешкод у користуванні власністю не тільки шляхом зобов`язанням звільнити приміщення, а й шляхом виселення відповідачів із нежитлових приміщень, які незаконно ними використовуються для задоволення власних потреб. Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З урахуванням викладено не заслуговують на увагу ствердження відповідачів про неможливість обрання у даній справі зазначеного способу захисту. Що стосується вимог про усунення перешкод у користування шляхом зобов`язання звільнити спірні нежитлові приміщення та земельну ділянку і виселення інших невстановлених осіб, які незаконно перебувають на території, то суд правильно виходив з того, що такі вимоги є абстрактними, не стосуються визначеного кола осіб, заявляються позивачем щодо прав інших осіб без належного обґрунтування, та задоволення їх судом не відповідатиме критерії обов`язкової виконуваності судового рішення, оскільки згідно ч.3 ст. 66 Закону України «Про виконавче провадження» примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі. При цьому визначення підстав законності чи незаконності перебування осіб на певній території виходить за межі компетенції державного чи приватного виконавця. Відмова у задоволенні позовних вимог в цій частині не призводить до обмеження захисту прав позивача, оскільки він не позбавлений права звернутися до суду з самостійними позовними вимогами до інших конкретних осіб після їх встановлення з обґрунтуванням незаконності підстав їх перебування на території спірних нежитлових приміщень чи земельної ділянки, з наданням доказів на підтвердження своїх вимог та з залученням цих осіб до участі у справі у якості відповідачів. Тому доводи апеляційної скарги з цього приводу не заслуговують на увагу, як на підставу для скасування рішення суду в цій частині позовних вимог. При цьому колегія суддів вважає не коректним посилання позивача в обґрунтування своїх вимог в цій частині на постанову ВС КЦС від 17.10.2018р. у справі № 660/1050/15-ц, оскільки у даній справі рішенням суду першої інстанції дійсно були задоволені позовні вимоги позивача про усунення перешкод в користуванні належним їй майном, шляхом звільнення житлового будинку з магазином, СТО, складом та туалетом, який розташований за адресою АДРЕСА_4 та зобов`язано відповідачів та будь-яких інших осіб, що перебувають в приміщенні будівлі без згоди власника - звільнити самовільно займане приміщення. Проте, рішенням апеляційного суду рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод позивачу було змінено та виключено слова «та будь-яких інших осіб, що перебувають в приміщенні будівлі без згоди власника», а постановою Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року було залишено без змін заочне рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог позивача про визнання договору оренди нежитлового приміщення недійсним і усунення перешкод у користуванні майном. Не коректним є також посилання відповідачів на необхідність застосування під час вирішення даної справи висновків ВСУ у справі № 6-1449цс15 та Верховного Суду у справах № 591/3480/15 та № 753/12729/15, оскільки в даних справах йшла мова про виселення із житлового приміщення, а у даній справі приміщення, які займають відповідачі не мають статусу житлового приміщення. Крім того, при прийнятті рішення суд правильно виходив з того, що належних та допустимих доказів того, що у спірному адміністративно-побутовому комплексі проживають неповнолітні діти суду надано не було, рішенням у іншій справі встановлено, що родина ОСОБА_14 зареєстрована за іншими адресами, більш того судовим рішеннями неодноразово встановлено, що спірне майно належало ПП "Шафаят", власником якого є чоловік ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , який сам розпорядився вказаним майном ще в 2010 році. Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2016 року у справі № 490/1302/16-ц, зокрема, встановлено, що 25 вересня 2010 року об`єкти нерухомості за двома договорами дарування земельної ділянки та цілісного майнового комплексу (адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс), посвідченими нотаріально, були ПП Шафаят в особі власника ОСОБА_2 , який діє на підставі статуту ПП Шафаят, відчужені брату - ОСОБА_4 . З тексту зазначених договорів вбачається, що представник дарувальника гарантує, що зазначені майновий комплекс та земельна ділянка перебувають у особистій приватній власності дарувальника, немає відносно нього будь-яких прав третіх осіб як в межах, так і за межами України, відчуження майна не зачіпає законні права малолітніх, неповнолітніх та інших осіб. Представник дарувальника також гарантує, що юридична особа, інтереси якої він представляє, має усі права власника щодо вільного розпорядження майном. В договорі дарування адміністративно-побутового та торгівельного комплексу від 19.07.2014р., укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в п.4 зазначено, що дарувальник заявляє, зокрема, про відсутність осіб, прав чи інтересів яких може стосуватися нотаріальна дія, за вчиненням якої звернувся дарувальник. В п.3.1.4 іпотечного договору від22.04.2014р., укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , також зазначено про відсутність права будь-яких третіх осіб щодо предмету іпотеки (будь-якої його частини). Посилання відповідачів про неможливість виселення неповнолітніх дітей із спірних нежитлових приміщень без згоди органу опіки і піклування не є підставою для скасування рішення суду, так як позивачем не заявлялися позовні вимоги, а судом не вирішувалося питання про виселення дітей. Надані відповідачем ОСОБА_5 апеляційному суду договір про постачання електричної енергії № 38/882 від 30.03.2016р., укладений між ним та ПАТ «Миколаївобленерго», а також ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 09.11.2020р. та від27 листопада 2020р. у іншій справі за позовом ОСОБА_5 до АТ «Миколаївобленерго» про визнання протиправними дій, підтверджують факт використання відповідачем ОСОБА_5 спірних нежитлових приміщень, проте не доводять факту правомірності такого використання, а також проживання у ньому інших відповідачів. Що стосується вирішення судом питання про стягнення витрат на правову допомогу, то на думку апеляційного суду, у суду першої інстанції не було достатніх правових підстав для вирішення цього питання саме в рішенні суду, ухваленому судом 06 листопада 2020 року, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. З матеріалів справи вбачається, що під час судового засідання у суді першої інстанції позивачем за допомогою системи Електронний суд було направлено до суду письмову заяву, в якій він керуючись ч. 8 ст. 141 ЦПК України, повідомив суд, що сторона позивача надасть протягом 5 днів після ухвалення рішення докази про розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, які були понесені позивачем у зв`язку з розглядом справи (а. с. 206 т.3). 06 листопада 2020 року в судовому засіданні на стадії судових дебатів позивач зробив усну заяву, що надасть протягом 5 днів після ухвалення рішення докази про розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, які були понесені позивачем у зв`язку з розглядом справи. Не зважаючи на це, суд в рішенні суду від 06 листопада 2020 р. вирішив питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, виходячи тільки з тих доказів, які були надані позивачем до уточненої позовної заяви від 19.08.2019р., що було з урахуванням заяви позивача недоцільним. 09 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про винесення додаткового рішення та стягнення судових витрат понесених позивачем при розгляді справи у суді першої інстанції. В обґрунтування заяви зазначав, що 06 листопада 2020 року Центральним районним судом м. Миколаєва було частково задоволено його позовні вимоги. Позивачу надавав юридично-правову допомогу адвокат Старюк В.А., у тому числі (консультації, складання процесуальних документів, участь у судових засіданнях та інше), перелік яких був зазначений у розрахунку судових витрат (містяться у матеріалах справи як додаток 21 до позовної заяви з уточненнями від 19.08.2019 року). Вказане підтверджується документами, що вже містяться в матеріалах справи, а саме: копією розрахунку суми судових витрат позивача, які він поніс та планує понести у зв`язку з розглядом справи; копією квитанції про сплату частини судових витрат за послуги адвоката від 19.08.2019 року на суму 10565,50 грн; копією договору про надання правової допомоги між ОСОБА_1 та адвокатом Старюк В.А. від 16.08.2019 року; копією витягу з реєстру адвокатів на адвоката Старюка В.А.; копією свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю Старюк В.А. № 609; копією довіреності, якою ОСОБА_1 уповноважує адвоката Старюка В.А. представляти його інтереси у суді. Загальний розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, які позивач поніс у зв`язку з розглядом справи №490/7050/19 за період з в серпня 2019 року по 09 листопада 2020 року визначені у акті-опису виконаних робіт №81 від 09.11.2020 року (додаток 1) на суму 46 104,00 грн. Посилаючись на викладене, а також на практику Верховного Суду, позивач просив ухвалити додаткове рішення та стягнути з відповідачів на його користь понесені судові витрати на стадії розгляду справи у суді першої інстанції на професійну правничу допомогу у розмірі 46104 грн. у рівних частинах. Додатковим рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2020 року стягнуто на користь ОСОБА_1 з ПП "Шафаят", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 витрати на правову допомогу у розмірі по 880 грн 25 коп. з кожного. Не погодившись із додатковим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати додаткове судове рішення та стягнути у рівних частинах з відповідачів суму судових витрат, понесених на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції в сумі 46 104,00 грн. В апеляційній скарзі зазначає, що додаткове рішення суду ухвалене з порушенням норм процесуального законодавства, принципів диспозитивності, змагальності сторін у справі, без урахування судової практики Верховного Суду. Вважає, що суд зменшив розмір судових витрат практично на 90 % від заявленої суми, не зважаючи на те, що вона була обґрунтована відповідними документами. Висновок суду про те, що розумним розміром витрат на послуги адвоката у даному спорі є сума у розмірі 4401,25 грн., що інші заявлені витрати на послуги адвоката є завищеними та становлять надмірний тягар для відповідачів, на думку позивача, не відповідає вищенаведеними принципам та критеріям розподілу витрат на професійну правничу допомогу. Вважає, що суд розглянув це питання виключно в інтересах відповідачів та необґрунтовано зменшив у практично 10 разів суму відшкодування судових витрат на правничу допомогу позивача. При цьому суд вийшов за межі своїх повноважень та безпідставно, не маючи з боку відповідачів відповідних клопотань зменшив судові витрати позивача, поклавши тим самим надмірний тягар судових витрат на позивача. Тобто, суд перейняв на себе права, якими наділений відповідач, а саме заявлення клопотання про зменшення розміру судових витрат. Фактично суд не надаючи обґрунтування зменшив вартість робіт, які було виконано адвокатом, втручаючись у правовідносини між адвокатом та позивачем, при цьому не зазначаючи з яких саме міркувань суд виходить. Посилається, що суд у судовому рішенні обмежувався загальними формулюваннями про те, що на його думку витрати на правову допомогу не є співмірними та є надмірними, при цьому жодним чином не обґрунтував свою позицію. Суд не врахував, що доказом надання послуг з боку адвоката є зазначене в нижньому кутку останньої сторінки в кожному з поданих документів відповідного посвідчувального напису « Складено адвокат Старюк В.А.». Посилається, що справа, що розглядається, має велике значення для позивача, оскільки він з 2015 року намагається захистити свої права від дій відповідачів, його як добросовісного учасника цивільних правовідносин у незаконний спосіб намагаються позбавити майна. Відповідачі неодноразово вчиняли необґрунтовані дії, за які суд робив їм неодноразово попередження у тому числі в ухвалах суду. Відповідачі заявляли необґрунтовані клопотання та усіляко намагалися затягувати час розгляду справи. У зв`язку з діями відповідачів, термін розгляду справи по суті судом першої інстанції тривав з 08 серпня 2019 року (пред`явлення позову) по 06 листопада 2020 року (ухвалення рішення по суті). Кількість призначених судових засідань з 08 серпня 2019 року по 06 листопада 2020 року становила 4 (чотири) в апеляційній інстанції та 6 (шість) в суді першої інстанції. Всі відкладення з розгляду справи відбувалися у зв`язку діями або бездіяльністю відповідачів. Звертає увагу суду, що за 6 років позивачем було витрачено на суди з відповідачами близько 200 000 грн. Це і сплата судових зборів, і сплата за послуги юристів, адвокатів, транспортні витрати на прибуття до м. Миколаєва з м. Херсону, де проживає позивач на судові засідання та інше. Частина витрат пред`являлася позивачем відповідачам до відшкодування та їх компенсацію було задоволено судом. Однак жодне з цих судових рішень відповідачами не виконано і жодної копійки позивач від відповідачів у вигляді компенсації своїх витрат протягом усього часу судової тяганини не отримав. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в відзивах на апеляційну скаргу позивача на додаткове рішення заявили про неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу, вважають, що суд в додатковому рішенні правомірно визначив суму, яка підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача. В судовому засіданні позивач підтримав доводи апеляційної скарги на додаткове рішення суду, просив її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги на додаткове рішення. Представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_15 в попередньому судовому засіданні не визнав доводи апеляційної скарги на додаткове рішення, просив її залишити без задоволення. Приймаючи додаткове рішення у справі, суд виходив з того, що оскільки заява про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування за рахунок відповідачів понесених позивачем витрат на правничу допомогу не надсилалась протилежній стороні, що позбавило їх можливості доводити неспівмірність цих витрат, суд самостійно визначає їх розмір, що підлягає відшкодуванню, виходячи з критерію їх розумної необхідності. При цьому судом було встановлено, що в матеріалах справи міститься копія договору про надання правової допомоги № 112 від 2 листопада 2019 р. та акт витрат на професійну правову допомогу від 5 жовтня 2020 р. Понесені позивачем витрати підтверджуються договором про надання правової допомоги від 16.08.2019 року , укладеним між позивачем та адвокатом Старюком В.В., квитанцією від 19.08.2019 року про сплату витрат на суму 10 565,50 грн, та актом -описом № 81 від 09.11.2020 року , в якому зазначено, що вказані у акті послуги виконано повністю , претензій у сторін немає. З розрахунку суми судових витрат, наданих позивачем, вбачається, що він зроблений його представником адвокатом Старюком В.А з розрахунку 960,50 грн за одну годину роботи адвоката. Питання щодо обсягу роботи адвоката, виконаного за перші 10 годин роботи ( пункт 1-4 Акту ) вже вирішено судом при ухваленні рішення 06.11.2020року. Розподіляючи витрати за послуги адвоката в іншій частині суд зазначив, що наявні в матеріалах справи договір та акт витрат на професійну правову допомогу, а також встановлені в договорі ставки розрахунків наданих адвокатських послуг не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на послуги адвоката у такому розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат. Проаналізувавши кожен вид виконаних робіт, зазначений в акті, суд дійшов висновку, що розумним розміром витрат на послуги адвоката у даному спорі є сума у розмірі 4401,25 грн., інші заявлені витрати на послуги адвоката є завищеними та становлять надмірний тягар для відповідачів, не відповідають, передбаченим ст. ст. 137, 141 ЦПК України принципам та критеріям розподілу витрат на професійну правничу допомогу. Таким чином, заявлена позивачем вимога про стягнення з відповідачів в рівних частках витрат на професійну правничу допомогу підлягає задоволенню частково, в розмірі по 880,25 грн. з кожного. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного. Згідно з п.3 ч.1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Згідно з п. 4 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 зазначеної норми права встановлено, що представництво це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги це види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч.1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: - надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; - складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; - представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час ( ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. За змістом ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: - розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; - розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до ч.3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Аналіз змісту статей 10-13 ЦПК України в узагальненому вигляді свідчить про те, що при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (ч.1 ст. 182 ЦПК України). Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Це підтверджується і ст. 81 та ст. 137 ЦПК України. Так, відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Принцип змагальності знайшов своє втілення також у положеннях частин 5 та 6 ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності. Зазначене відповідає правовому висновку, наведеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020р. у справі № 755/9215/15-ц. Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Крім того, колегія суддів враховує, що із телеологічного (цільового), логічного й системного тлумачення положень статей 403-404 ЦПК України і статей 13, 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» слідує, що цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду. Таким чином, підлягають застосуванню не висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду з зазначених вище питань, а висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020р. у справі № 755/9215/15-ц. З урахуванням викладено, суд дійшов помилкового висновку, що оскільки заява про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування за рахунок відповідачів понесених позивачем витрат на правничу допомогу не надсилалась протилежній стороні, що позбавило їх можливості доводити неспівмірність цих витрат, то суд має право самостійно визначати їх розмір, що підлягає відшкодуванню, виходячи з критерію їх розумної необхідності. За такого додаткове рішення, а також рішення суду від 06 листопада 2020р. в частині розподілу витрат на правову допомогу підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення. Згідно з положенням п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України у разі часткового задоволення позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. В матеріалах справи міститься копія договору про надання правової допомоги між ОСОБА_1 та адвокатом Старюк В.А. від 16.08.2019 року; копії витягу з реєстру адвокатів на адвоката ОСОБА_22 , свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю Старюк В.А. № 609, довіреності від 19.08.2019р., якою ОСОБА_1 уповноважує адвоката Старюка В.А. представляти його інтереси у суді, акт витрат на професійну правову допомогу від 5 жовтня 2020 р. Понесені позивачем витрати крім договору про надання правової допомоги, підтверджуються квитанцією про сплату частини судових витрат за послуги адвоката від 19.08.2019 року на суму 10 565,50 грн, та актом-описом № 81 від 09.11.2020 року, в якому зазначено, що вказані у акті послуги виконано повністю, претензій у сторін немає. Загальний розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, які позивач поніс у зв`язку з розглядом справи №490/7050/19 за період з в серпня 2019 року по 09 листопада 2020 року визначені у акті-опису виконаних робіт №81 від 09.11.2020 року на суму 46 104,00 грн. З розрахунку суми судових витрат, наданих позивачем, вбачається, що він зроблений його представником адвокатом Старюком В.А з розрахунку 960,50 грн за одну годину роботи адвоката. З зазначених документів вбачається, що всі види правничої допомоги адвоката Старюк В.В. були пов`язані з даною справою. При цьому колегія суддів враховує, що на час розгляду справи судом апеляційної інстанції відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в відзивах на апеляційну скаргу позивача на додаткове рішення заявили про неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу, вважають, що суд в додатковому рішенні правомірно визначив суму, яка підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача. Докази понесених додаткових витрат на професійну правничу допомогу подані позивачем своєчасно. Так, рішення суду ухвалене 06 листопада 2020р. Позивач заявляв про те, що ним будуть подані у строки, передбачені ч.8 ст. 141 ЦПК України, додаткові докази про понесені судові витрати. Строк для подачі таких доказів закінчувався 11 листопада 2020 року включно. З матеріалів справи вбачається, що заява про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу подана позивачем 09 листопада 2020р., тобто в строк, передбачений положеннями ст. 141 ЦПК України. При вирішенні питання щодо певних видів правничої допомоги адвоката Старюк В.А. колегією суддів враховується пов`язаність їх з розглядом справи, обґрунтованість та розумність визначення у контексті обсягу заперечень, наданих протилежною стороною. З наданого позивачем акту-опису виконаних робіт № 81 від 09.11.2020 року вбачається, що всі види процесуальних документів, які в ньому зазначені, були виконані адвокатом та знаходяться в матеріалах справи. Колегія суддів враховує, що виходячи із конкретних обставин справи, адвокат самостійно визначається зі стратегією захисту інтересів свого клієнта та алгоритмом дій задля задоволення вимог останнього та найкращого його захисту та визначає конкретний вид документів, які необхідно скласти та подати до суду для захисту інтересів свого клієнта. Слід зазначити, що п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать й консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо. В пункті 3 договору про надання правової допомоги від 06 серпня 2019 року також зазначено, що адвокат як захисник і представник клієнта має право, зокрема, при провадженні в судах з цивільних справ на складання і подачу заяв, скарг, відзиву, заперечень, письмових пояснень та інше. Із матеріалів справи убачається, що дії, зазначені в акті-опису виконаних робіт №81 від 09.11.2020 року, відповідають умовам договору про надання правової допомоги. Доводи відповідачів про необхідність відмови у відшкодуванні витрат на правову допомогу стосовно тих процесуальних дій та подачі тих процесуальних документів, у задоволенні яких судом було відмовлено не можуть бути враховані при визначенні розміру витрат на правничу допомогу, оскільки відмова у задоволенні зави, клопотання або не розгляд її судом не є тією підставою, що спростовує надання послуги адвокатом своєму клієнту у зв`язку з розглядом справи, у випадку взаємозв`язку відповідного клопотання або заяви з справою що розглядається. Цивільно-процесуальне законодавство на містить норм які б пов`язували стягнення наданих клієнту правових послуг з сторони у провадженні, виключно у разі задоволення цієї заяви або клопотання. В той же час, колегія суддів вважає, що доводи відповідачів щодо визначення та врахування часу, необхідного на підготовку процесуальних документів, враховуючи характер виконаної адвокатом роботи (складання та оформлення позовних вимог, уточнених позовних вимог, клопотань, звернень щодо руху розгляду справи та зібрання необхідних доказів, забезпечення позову, проведення судового засідання в режимі відеоконференції, тощо, а також складання апеляційних скарг на ухвали суду, аналізу їх змісту, наявності повторюваності в деяких з процесуальних документів) заслуговують на увагу. За такого, враховуючи принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та складності виконаної адвокатом роботи, критерію значимості справи для позивача, який тривалий час намагається захистити свої права від дій відповідачів, а також вчинення відповідачами дій, направлених на порушення визначених законом строків розгляду справи, що вимагало від позивача подання до суду додаткових заяв та клопотань, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшити їх розмір та стягнути з відповідачів на користь позивача 20 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, тобто по 4000 грн з кожного. При цьому колегія суддів враховує також передбачений п.3 ч.1 ст. 141 ЦПК України принцип пропорційності розподілу судових витрат в залежності від розміру задоволених позовних вимог, оскільки у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання звільнити спірні приміщення та земельну ділянку та виселити інших невстановлених осіб, які незаконно перебувають на території, позивачу відмовлено, що свідчить про часткове задоволення його позовних вимог. Як зазначено в п. 36 постанови Пленуму Вищого ССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014р. «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» якщо вимогу пропорційності розподілу судових витрат при частковому задоволенні позову точно визначити неможливо (наприклад, при частковому задоволенні позову немайнового характеру), то судові витрати розподіляються між сторонами порівну. Щодо клопотання позивача про визнання дій відповідачів такими, що відносяться до зловживання процесуальними правами та накладення штрафу зі стягненням в дохід держави суми у розмірі 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне. Відповідно до ч.1 ст. 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом . Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. За змістом статей 356-360 ЦПК України в суді апеляційної інстанції заявами по суті справи є саме апеляційна скарга та відзив на апеляційну скаргу. У даній справі суд апеляційної інстанції не вважав за необхідне та не надавав учасникам справи дозволу на подання додаткових пояснень щодо окремих питань, які виникли при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, у зв`язку з чим апеляційний суд не вбачає підстав для надання детальної відповіді на аргументи учасників справи по суті спору, які не наведені у апеляційних скаргах та відзивах на них. В відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_5 позивач просив визнати такими, що відносяться до зловживання процесуальними правами зі стягненням штрафу в дохід держави суми у розмірі 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тільки дії відповідача ОСОБА_5 у зв`язку з поданням ним в третє клопотання про зупинення провадження у справі. Відповідно до частин 2, 3 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; 4) подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. У своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Обов`язок учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватися процесуальними правами та не допускати зловживання ними передбачений й положеннями ст.44 ЦПК України. Відповідно до принципу 2 Рекомендацій № R (84) 5 Комітету ОСОБА_3 Європи державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення функціонування правосуддя, ухвалених Комітетом ОСОБА_3 Європи на 367 засіданні заступників міністрів 28 лютого 1984 року, коли в ході судового провадження сторона поводиться недобросовісно і явно зловживає процедурою з очевидною метою затягти провадження, суд має бути наділений повноваженнями або невідкладно винести рішення по суті справи, або застосувати санкції, такі як накладення штрафу, відшкодування завданих збитків або позбавлення права на процесуальну дію; в особливих випадках суд має бути у змозі стягнути судові витрати з адвоката. Частиною 4 ст. 10 ЦПК України і ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною ОСОБА_3 України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У відповідності до ст. 143 ЦПК України, заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства. Згідно вимог ст. 144 ЦПК України одним із заходів процесуального примусу є штраф. Відповідно до вимог ст. 148 ЦПК України у разі зловживання особою процесуальними правами суд постановляє ухвалу про стягнення з неї в дохід державного бюджету штрафу у сумі від 0,3 до 3 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до ч.2 ст.148 ЦПК України, у випадку повторного чи систематичного невиконання процесуальних обов`язків, повторного чи неодноразового зловживання процесуальними правами, повторного чи систематичного неподання витребуваних судом доказів без поважних причин або без їх повідомлення, триваючого невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів суд з урахуванням конкретних обставин стягує у дохід державного бюджету з відповідного учасника судового процесу або відповідної іншої особи штраф у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Аналізуючи вище викладене, апеляційний суд вважає, що клопотання позивача про вжиття заходів процесуального впливу, враховуючи приписи ст. ст. 12,13 ЦПК України, задоволенню не підлягає, оскільки під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції відповідачем тільки один раз було заявлено клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішенням у іншій справі. Заявлення такого клопотання під час розгляду справи в суді першої інстанції, не є достатньою підставою для визнання його дій такими, що відносяться до зловживання процесуальними правами. Діям відповідача з цього приводу під час розгляду справи в суді першої інстанції надано аналіз в ухвалі суду першої інстанції від 11 вересня 2020р. ( а. с. 210-212 т.3). Не є підставою для визнання дій відповідача такими, що відносяться до зловживання процесуальними правами, звернення ним до суду з іншими позовами стосовно спірного майна. При цьому апеляційний суд враховує, що згідно ст. 148 ЦПК України стягнення в дохід державного бюджету штрафу є правом суду, а не його обов`язком. Інші доводи апеляційних скарг, крім тих, з якими погодилася колегія суддів, виходячи з конкретних обставин по справі, не є підставою для задоволення апеляційних скарг та позову і заяви про ухвалення додаткового рішення в повному обсязі. Згідно ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення чи ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Витрати на сплату судового збору за подачу позову розподілені судом в рішення суду від 06 листопада 2020р. За подачу апеляційної скарги позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 1152,60грн. Вимоги позивача, викладені в апеляційній скарзі задоволені частково. Відповідно до п. 36 постанови Пленуму Вищого ССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014р. «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» якщо вимогу пропорційності розподілу судових витрат при частковому задоволенні позову точно визначити неможливо (наприклад, при частковому задоволенні позову немайнового характеру), то судові витрати розподіляються між сторонами порівну. Тому з урахуванням принципу пропорційності з відповідачів на користь позивача підлягають стягненню понесені ним витрати на сплату судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі по 115,26грн. з кожного, а всього 576,30грн. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року задовольнити частково. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення ПП "Шафаят", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, площею 0,2518 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення. Усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні нерухомим майном, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ПП "Шафаят", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з приміщення адміністративно-побутового та торгівельного комплексу та земельної ділянки, площею 0,2518 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року в частині вирішення питання про стягнення витрат на правову допомогу скасувати. В іншій частині рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2020 року залишити без змін. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2020 року задовольнити частково. Додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нове. Стягнути з ПП "Шафаят" ( код ЄДРПОУ 32719895), ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_2 ), ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_3 ) та ОСОБА_5 (ІПН НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_5 ) витрати на правову допомогу у сумі по 4000 грн. з кожного, а всього 20000 грн., а також витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі по 115 грн. 26 коп. з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Судді Повний текст постанови складено 05 березня 2021 року.