Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/7031/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/7031/20 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 березня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді Лічевецького І.О., суддів - Мельничука В.П., Оксененка О.М., за участю секретаря - Сергієнко Т.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , Конституційного Суду України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Конституційного Суду України про стягнення невиплаченої частини суми вихідної допомоги, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, ВСТАНОВИВ До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Конституційного Суду України (далі - КСУ, відповідач) про стягнення невиплаченої частини суми вихідної допомоги, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в якому просив: - стягнути з відповідача невиплачену частину суми вихідної допомоги у розмірі 254 319,00 грн; - стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі, станом на день ухвалення судом рішення у справі виходячи із середньомісячної винагороди судді Конституційного Суду України 342178,60 грн та щоденної суми винагороди 15371,19 грн. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що при виході у відставку з посади судді Конституційного Суду України вихідна допомога йому виплачена не в повному розмірі, що є підставою для стягнення з відповідача недоплаченої частини такої допомоги, а також суми середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.12.2020 адміністративний позов задоволено частково: - стягнуто з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 невиплачену частину суми вихідної допомоги у розмірі 254319,00 грн; - стягнуто з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 254319,00 грн; - стягнуто на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати по сплаті судового збору розмірі 10510,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань Конституційного Суду України. Не погоджуючись із прийнятим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити. На думку апелянта суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення порушив норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідач зокрема зазначає, що згідно зі статтю 23 Бюджетного кодексу України буд-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Таким чином, вихідна допомога позивачу виплачена відповідно до наявних у КСУ бюджетних асигнувань на момент здійснення такої виплати. Відповідач наголошує на тому, що не може брати на себе зобов`язання, що перевищують межі установлені кошторисами та планами асигнувань загального і спеціального фонду бюджету. Також скаржник не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення з КСУ середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, відповідно до вимог Кодексу законів про працю України (КЗпП України). Так, відповідач зазначає, що відповідно до статей 116,117 КЗпП України обов`язковою передумовою для стягнення на користь працівника сум середнього заробітку є наявність вини роботодавця у невиплаті належних працівнику на час звільнення сум. Водночас, на переконання КСУ, виплата вихідної допомоги позивачу не в повному обсязі була зумовлена відсутністю необхідного обсягу бюджетних асигнувань, що у цій ситуації свідчить про відсутність вини КСУ, та як наслідок про відсутність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до статті 117 КЗпП України. Крім того, відповідач звертає увагу, що станом 29.12.2020 КСУ через Державну казначейську службу було перераховано ОСОБА_1 суму недоотриманої вихідної допомоги та кошти сплаченого судового збору в розмірі 10510,00 грн. Указане, на думку скаржника свідчить про відсутність предмету спору в цій справі, оскільки станом на 29.12.2020 відповідач здійснив повний розрахунок з позивачем. При цьому покладення судом першої інстанції на відповідача обов`язку сплати на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу вважає безпідставним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства. Також скаржник зазначає, що судом першої інстанції не застосовано тримісячний строк звернення до суду з позовними вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, встановлений статтею 233 КЗпП України. У відзиві на апеляційну скаргу позивач наполягає на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, тому просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення. Разом з тим позивач, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, який підлягає стягненню на його користь, також подав апеляційну скаргу. На обґрунтування своєї апеляційної скарги позивач зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку. На переконання ОСОБА_1 імперативними нормами статей 116, 117 КЗпП України чітко встановлено, що середній заробіток виплачується за весь час затримки. Водночас КЗпП не містить положень, з огляду на які, у разі існування певних обставин суд може змінювати розмір сум середнього заробітку, що підлягає виплаті на користь працівника. Позивач звертає увагу, що відповідачем протиправно та безпідставно протягом значного часу не виплачувалася частина вихідної допомоги, що призвело до утворення суми середнього заробітку, що підлягає виплаті на його користь у розмірі 4749697 грн. При цьому зловживання з боку позивача, які б могли призвести до несвоєчасного розрахунку з ним відсутні. Таким чином, позивач уважає, що в суду першої інстанції були відсутні підстави для зменшення вказаної суми середнього заробітку та стягнення з відповідача лише 254319,00 грн. Відповідач скористався своїм право на подачу відзиву на апеляційну скаргу позивача у якому зазначає про безпідставність доводів ОСОБА_1 у зв`язку чим просить у задоволенні його апеляційної скарги відмовити. Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом попередньої інстанції норм процесуального права, обговоривши доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та Конституційного Суду України, колегія суддів приходить до висновку, що вони підлягають залишенню без задоволення виходячи з наступного. Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. За змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. З аналізу положень статей 47, 116, 117, КЗпП України вбачається, що закон покладає на роботодавця зобов`язання провести зі звільненим працівником повний розрахунок, під яким розуміється обов`язок власника або уповноваженого ним органу виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, а також передбачає відповідальність за порушення вказаного обов`язку у вигляді виплати працівникові його середнього заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Водночас, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає лише за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. Як убачається з матеріалів справи, як на підставу для невиплати позивачу вихідної допомоги у повному обсязі, відповідач посилався на неможливість її здійснення у зв`язку із відсутністю відповідних бюджетних асигнувань, що на думку відповідача свідчить про відсутність вини з його боку. При цьому, вихідна допомога не належить до заробітної плати, а тому не підпадає під регулювання статей 116,117 КЗпП. Положеннями статей 116,117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Ураховуючи зазначене, колегія суддів критично ставиться до доводів апеляційної відповідача скарги стосовно того, що на правовідносини з приводу виплати вихідної допомоги не розповсюджується дія вказаних статей. Також колегія суддів звертає увагу й на те, що відсутність бюджетних призначень на виплату вихідної допомоги не може бути правою підставою для невиконання вимог закону. Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Також, Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення № 5-рп/2002 від 20.03.2002, № 7-рп/2004 від 17.03.2004, № 20-рп/2004 від 01.12.2004, № 6-рп/2007 від 09.07.2007). Зокрема у Рішенні №6-рп/2007 від 09.07.2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу. ЄСПЛ у рішенні в справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету. Однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Таким чином, наявність бюджетних асигнувань не впливає на обов`язок прийняти рішення щодо вказаних питань, тому посилання відповідача на відсутність коштів, як на підставу невиплати вихідної допомоги в повному обсязі є необґрунтованими та суперечать нормам чинного законодавства. Колегія суддів звертає увагу, що виплата вихідної допомоги в повному обсязі здійснена відповідачем лише 29.12.2020, тобто вже після ухвалення судом першої інстанції рішення про її стягнення з відповідача. Будь-яких доказів того, що відповідач мав намір здійснити таку виплату, однак з незалежних від нього причин не зміг цього зробити до вказаної дати, матеріали справи не містять. Більше того, з наданих відповідачем пояснень вбачається, що він уважав, що існує спір про суми між ним і позивачем, а обов`язок щодо виплати вихідної допомоги виконаним, про цьому недоплачена позивачу сума у зв`язку з відсутністю бюджетних коштів розцінювалася КСУ як така, що не підлягає виплаті. Указане спростовує доводи апеляційної скарги відповідача щодо відсутності вини з його боку у несвоєчасній виплаті позивачу вихідної допомоги в повному розмірі. З огляду на зазначене, колегія суддів уважає правильними висновки суду першої інстанції щодо безпідставності невиплати позивачу вихідної допомоги в повному обсязі, та як наслідок наявності підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Як зазначено вище, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою. Водночас звернення працівника про стягнення відшкодування пов`язане з порушенням законодавства про оплату праці, а відповідно до статті 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком. Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року справа №761/9584/15-ц. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу зазначив, що аналіз наведених положень КЗпП України свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. З огляду на наведене Конституційний Суд України у вказаному рішенні дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Ураховуючи зазначене, та те, що повний розрахунок з позивачем проведено лише 29.12.2020, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача щодо пропуску позивачем установленого статтею 233 КЗпП строку звернення до суду. Що стосується доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів уважає за необхідне зазначити наступне. Як уже зазначалося положеннями статей 116,117 КЗпП України передбачено відповідальність роботодавця перед працівником за несвоєчасний розрахунок з ним під час звільнення. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпПУкраїни). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. Як встановлено під час розгляду цієї справи, відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем щодо виплати належних йому сум вихідної допомоги 29.12.2020 - тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України. Ураховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України. Аналогічна правова позиція висвітлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 справа №821/1083/17. Судом першої інстанції на підставі наявних у справі документів розраховано суму середнього заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку при звільненні, яка становить: 4749697,71 грн (15371,19 грн. х 309 днів). Аналогічний розрахунок наведений позивачем і в апеляційній скарзі. На переконання позивача, ураховуючи вину відповідача у невиплаті частини вихідної допомоги, що і стало підставою для нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, такий його розмір є цілком обґрунтований та співмірний. Визначаючись, щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, який підлягає стягненню на користь позивача, колегія суддів виходить з наступного. Частиною другою статті 117 КЗпП установлено, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Як уже зазначалося, оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності роботодавця колегія суддів приходить до висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019, справа №761/9584/15-ц зазначено, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Як убачається з матеріалів справи сума вихідної допомоги, яка була невиплачена позивачу відповідачем в строк установлений статтею 116 КЗпП України складає 254319,00грн, водночас обрахована сума середнього заробітку за час затримки розрахунку згідно зі статтею 117 КЗпП України становить 4749697,71 грн. Колегія суддів зазначає, що співставлення зазначених сум свідчить про очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, періодом затримки її виплати, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача. За таких обставин, колегія суддів уважає що розрахована і стягнута на користь позивача судом першої інстанції сума середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 254319,00грн є справедливою, пропорційною і такою, що відповідає обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат. При цьому підстав для перегляду розміру суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, який підлягає стягненню на користь позивача за результатами апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції, колегія суддів не вбачає. З огляду на викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів наведених в апеляційних скаргах. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Доводи апеляційних скарг висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що окружним адміністративним судом при ухваленні додаткового судового рішення неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального закону. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Конституційного Суду України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та в силу частини 5 статті 328 КАС України оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І.О.Лічевецький суддя В.П.Мельничук суддя О.М.Оксененко