Постанова 4812 № 486/447/20

22.02.21 22-ц/812/113/21 Єдиний унікальний номер судової справи 486/447/20 Номер провадження 22-ц/812/113/21 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 22 лютого 2021 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Богуславською О.М., переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 рішення, яке ухвалено Южноукраїнським міським судом Миколаївської області 21 жовтня 2020 року, під головуванням судді Волкової О.І. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Южноукраїнської міської ради Миколаївської області, Южноукраїнської міської ради Миколаївської області про визнання права власності, УСТАНОВИЛА: У березні 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , діючи через свого представника ОСОБА_3 , звернулись до міського суду з позовом до Виконавчого комітету Южноукраїнської міської ради Миколаївської області та Южноукраїнської міської ради Миколаївської області про визнання права власності. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що внаслідок приватизації житла позивачам ОСОБА_2 та ОСОБА_1 передано у приватну спільну часткову власність житлове приміщення квартиру АДРЕСА_1 , шляхом виділення ідеальних часток кожному. Між тим, під час реєстрації приміщення №113 було перейменовано в два окремих приміщення 113а та 113б, що призвело до помилки у визначені часток співвласників такого приміщення. Так, відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 12 липня 2012 року, виданого на підставі рішення Южноукраїнської міської ради «Про приватизацію житла» від 04 липня 2012 року за №629, та витягу про державну реєстрацію прав, ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності належить 505/1000 часток житлового приміщення АДРЕСА_1 . Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 04 вересня 2012 року, виданого на підставі рішення Южноукраїнської міської ради «Про приватизацію житла» від 30 серпня 2012 року №675, та витягу про державну реєстрацію прав, ОСОБА_1 на праві приватної спільної часткової власності належить 494/1000 часток житлового приміщення №113б в будинку АДРЕСА_2 . Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 21 травня 2019 року виправлено помилку у визначені ідеальної частки у праві власності на нерухоме майно та ідеальну частку ОСОБА_2 визначено у розмірі 506/1000 часток. У свідоцтві про право власності на нерухоме майно, яке видане ОСОБА_2 , зазначено тип об`єкта житлове приміщення №113а, а її загальна площа складає 22.65 кв.м, що відповідає 506/1000 часток від загальної площі квартири АДРЕСА_3 , яка складає 44.8 кв.м. У свідоцтві про право власності на нерухоме майно, яке видане ОСОБА_1 , зазначено тип об`єкта житлове приміщення №113б, а її загальна площа складає 22.15 кв.м, що відповідає 494/1000 часток від загальної площі квартири АДРЕСА_3 , яка складає 44.8 кв.м. Таким чином, у зв`язку із допущенням помилкового перейменування житлового приміщення №113 в два окремих житлових приміщення №113а та №113б, право спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на приватизовану квартиру спільного заселення (комунальну квартиру) було порушено, так як в дійсності існує лише квартира АДРЕСА_1 , яка й була передана позивачам у власність внаслідок приватизації. Посилаючись на викладені обставини та уточнивши позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 просили: визнати за ОСОБА_2 право власності на частку квартири АДРЕСА_1 , що складається з житлового приміщення №113а, площею 13.8 кв.м, кухні, площею 1.6 кв.м, коридору, площею 4.35+0.85 кв.м, вбиральні (сполученої) 1.85 кв.м, балкону, площею 0.2 кв.м., всього загальною площею 22,65 кв.м, що відповідає 506/1000 часток від загальної площі квартири, починаючи з дати прийняття рішення міської ради «Про приватизацію житла» від 04 липня 2012 року №629; визнати за ОСОБА_1 право власності на частку квартири АДРЕСА_1 , що складається з житлового приміщення №113б, площею 13.3 кв.м, кухні, площею 1.6 кв.м, коридору, площею 4.35+0.85 кв.м, вбиральні (сполученої) 1.85 кв.м, балкону, площею 0.2 кв.м., всього загальною площею 22,15 кв.м, що відповідає 494/1000 часток від загальної площі квартири, починаючи з дати прийняття рішення міської ради «Про приватизацію житла» від 30 серпня 2012 року №675. В подальшому, представник позивачів ОСОБА_2 , ОСОБА_1 ОСОБА_3 , подала заяву, в якій уточнила позовну вимогу позивача ОСОБА_1 та просила визнати за останньою право власності на 494/1000 ідеальних часток у квартирі АДРЕСА_1 , що складається з житлового приміщення №113б, площею 13.3 кв.м, кухні, площею 1.6 кв.м, коридору, площею 4.35+0.85 кв.м, вбиральні (сполученої), площею 1.85 кв.м, балкону, площею 0.2 кв.м, всього загальною площею 22.15 кв.м., починаючи з дати прийняття рішення міської ради «Про приватизацію житла» від 30 серпня 2012 року №675. Також, представник позивачів подала заяву, в якій просила закрити провадження в частині позовних вимог позивача ОСОБА_2 , у зв`язку із набранням законної сили рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 21 травня 2019 року про той самий предмет та підстави позову. Ухвалою Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 21 жовтня 2020 року закрито провадження в частині позовних вимог ОСОБА_2 . Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 21 жовтня 2020 року, описку в якому виправлено ухвалою того ж суду від 16 січня 2021 року, відмовлено у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення міського суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду першої інстанції без змін, оскільки суд ухвалив його з додержанням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає в повному обсязі. Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ст.ст.317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. З матеріалів справи убачається, що п.12 рішення Южноукраїнської міської ради Миколаївської області від 04 липня 2012 року за №629 «Про приватизацію житла» вирішено передати (приватизувати) у приватну спільну часткову (505/1000) власність із доплатою за надлишкову загальну площу громадянці ОСОБА_2 житлове приміщення №113а, житловою площею 13.8 кв.м, загальною площею 22.65 кв.м, в гуртожитку будинку АДРЕСА_2 (цивільна справа №486/660/19 а.с.19-20). Пунктом 10 рішення Южноукраїнської міської ради Миколаївської області від 30 серпня 2012 року за №675 «Про приватизацію житла» вирішено передати (приватизувати) у приватну спільну часткову (494/1000) власність громадянці ОСОБА_1 житлове приміщення №113б, житловою площею 13.3 кв.м, загальною площею 22.15 кв.м, в гуртожитку будинку АДРЕСА_2 (цивільна справа №486/660/19 а.с.22-23). Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 12 липня 2012 року, виданого на підставі рішення Южноукраїнської міської ради «Про приватизацію житла» від 04 липня 2012 року №629, та витягу про державну реєстрацію прав, ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності належить 505/1000 часток житлового приміщення №113а в будинку АДРЕСА_2 (а.с.6,7). Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 04 вересня 2012 року, виданого на підставі рішення Южноукраїнської міської ради «Про приватизацію житла» від 30 серпня 2012 року №675, та витягу про державну реєстрацію прав, ОСОБА_1 на праві приватної спільної часткової власності належить 494/1000 часток житлового приміщення №113б в будинку АДРЕСА_2 (а.с.12,13). Право власності на житлове приміщення АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_1 , на підставі рішення державного реєстратора Комунального підприємства Бюро технічної інвентаризації м.Южноукраїнськ від 18 вересня 2012 року №37529097. Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 21 травня 2019 року, описку в якому виправлено ухвалою того ж суду від 15 жовтня 2020 року, визнано за ОСОБА_2 право власності на 506/1000 ідеальних часток у квартирі спільного заселення загальною площею 44.8 кв.м в будинку АДРЕСА_2 , а саме: на житлове приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 22.65 кв.м, житловою площею 13.8 кв.м (цивільна справа №486/660/19 а.с.49-50,65-66). Звертаючись до суду із позовною вимогою про визнання права власності, позивач зазначала, що помилкове перейменування житлового приміщення №113 в два окремих житлових приміщення, порушує її права, як власника, та перешкоджає належним чином розпоряджатися ним. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції фактично вважав, що позивачем не вірно обрано спосіб захисту. Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на наступне. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч.1 ст.1 ЦК України). Відповідно до ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом. Статтею 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Таким чином, власник не зобов`язаний у кожному випадку доводити іншим особам правомірність набуття права власності на належне йому майно. Відповідно до ч.ч.1,2 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Частиною першою ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачений певний порядок державної реєстрація прав та їх обтяжень. Частиною другою ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час прийняття рішення державним реєстратором), унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Відповідно до пунктів 1,2,3 ч.3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній починаючи з 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пп.ап.2 ч.6 ст.37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому пп.а п.2 ч.6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в п.63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження №12-304гс18). Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, належить зважати і на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст.55,124 Конституції Українита ст.13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що обраний позивачем спосіб захисту не є ефективним та не матиме наслідком реальне відновлення її прав на вказане нерухоме майно, оскільки п.10 рішення Южноукраїнської міської ради Миколаївської області від 30 серпня 2012 року за №675 «Про приватизацію житла», яким вирішено передати (приватизувати) у приватну спільну часткову (494/1000) власність громадянці ОСОБА_1 житлове приміщення №113б, житловою площею 13.3 кв.м, загальною площею 22.15 кв.м, в гуртожитку будинку АДРЕСА_2 та правовстановлюючий документ на вказане майно, який виданий на підставі обумовленого рішення міської ради є законними і дійсними та ніким не скасованими. При цьому, питання щодо правомірності прийняття рішення міською радою про приватизацію майна та видачі свідоцтва про право власності не є предметом даного спору, тому апеляційний суд позбавлений можливості надати відповідну правову оцінку таким документам. Будь-яких доказів на підтвердження неможливості вирішення вищевказаного питання в позасудовому порядку, позивачем в позовній заяві не зазначено та не надано. Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин і, встановивши, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту своїх прав, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні вимог про визнання права власності. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 21 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: П.П. Лисенко Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 25 лютого 2021 року