Постанова 4857 № 140/16154/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 140/16154/20 пров. № А/857/921/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі : головуючого судді Большакової О.О., суддів Затолочного В.С., Мікули О.І. з участю секретаря судового засідання Пильо І.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Другого відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про визнання протиправною та скасування постанови за апеляційною скаргою Другого відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2020 року (суддя Каленюк Ж.В., м.Луцьк), В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулася до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (далі Другий відділ ДВС у місті Луцьку) про визнання протиправною та скасування постанови від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 про стягнення виконавчого збору у сумі 10000 грн. Рішенням Волинського окружного адмінітсративного суду від 4 грудня 2020 року позов було задоволено повністю. Визнано протиправною та скасовано постанову головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Білової В.А. від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 про стягнення виконавчого збору. Стягнуто на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) судові витрати у сумі 2840,80 грн. Із таким судовим рішенням не погодився відповідач та подав апеляційну скаргу. Вважає, таке постановленим з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати рішення та постановити нове про відмову у задоволенні позову. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, зазначає, що згідно положень ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення виконавчого збору пов`язується з початком примусового виконання. Стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішень суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв`язку з ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання. Суд першої інстанції дійшов помилкого висновку, що постанові про стягнення виконавчого збору має передувати постанова про закінчення виконавчого провадження. Стягнення виконавчого збору відбувається безпосередньо в процесі примусового виконання рішення із винесенням відповідної постанови. Оскільки рішення в даному випадку добровільно не виконано, дії виконавця є правомірними. Також апелянт зауважив про непідтвердження позивачем понесених витрат на правничу допомогу і безпідставне стягнення заявленого розміру витрат з бюджету на користь позивача. Позивач відзиву на апеляційну скаргу не подав. Учасники справи в судове засідання не з`явились, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, що підтверджується матеріалами справи. Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів. Судом першої інстанції встановлено і підтверджено матеріалами справи, що державний виконавець Другого відділу ДВС Луцького МУЮ Таранко Д.В. 16 липня 2014 року відкрив виконавче провадження №44018676 з примусового виконання виконавчого листа №161/2235/14-ц, виданого 19 червня 2014 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області про виселення боржника ОСОБА_1 із займаної квартири без надання іншого жилого приміщення (а.с.6). Цією постановою боржнику встановлено строк для добровільного виконання рішення суду 15 днів з моменту винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Згідно спільної заяви первісного стягувача ПАТ КБ «Хрещатик» та ТзОВ ФК «Довіра та гарантія» від 12 червня 2019 року вони просили здійснити заміну стягувача згідно з ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 квітня 2018 року у справі №161/2235/14-ц та закінчити виконавче провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII (а.с.9). Відповідно до довідки ТзОВ ФК «Довіра та гарантія» від 12 червня 2019 року останнє є кредитором за кредитним договором від 22 квітня 2008 року №118/32, що був укладений ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Хрещатик», право вимоги за яким новий кредитор набув відповідно до договору №2017/8-Ю про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги 27 листопада 2017 року, а також іпотекодержателем за договором іпотеки від 22 квітня 2008 року, право вимоги за яким набув відповідно до договору №2017/8-Ю-І про відступлення прав вимоги. Станом на 12 червня 2019 року заборгованість за кредитним договором №118/32 від 22 квітня 2008 року погашена у повному обсязі (а.с.14). 18 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до державного виконавця із заявою про закінчення виконавчого провадження (а.с.13). 24 вересня 2020 року постановою головного державного виконавця Білової В.А. проведено заміну сторони виконавчого провадження: замінено стягувача ПАТ КБ Хрещатик на ТзОВ ФК Довіра та гарантія (а.с.7). Також головний державний виконавець Білова В.А. постановою від 24 вересня 2020 року ВП №44018676 стягнула з боржника ОСОБА_1 виконавчий збір у сумі 10000 грн у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати (а.с.8). Постанова прийнята на підставі статей 3, 27 та 40 Закону України «Про виконавче провадження» (Закону №1404-VIII). Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 05 листопада 2020 року у справі №161/15538/20 за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця скаргу задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність головного державного виконавця Білової В.А. щодо невинесення постанови про закінчення виконавчого провадження №44018676 на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII та зобов`язано винести постанову про закінчення виконавчого провадження №44018676 (а.с.10-11). Постановою головного державного виконавця Білової В.А. від 24 листопада 2020 року ВП №44018676 виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 19 червня 2014 року №161/2235/14-ц закінчено на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VІІІ (а.с.39). Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність постанови про стягнення виконавчого збору з таких мотивів. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження» (Закон №1404-VІІІ, який набрав чинності 05 жовтня 2016 року). Частиною другою статті 74 Закону №1404-VІІІ обумовлено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Відповідно до статті 1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Частиною першою статті 13 Закону №1404-VIII встановлено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно - правовими актами. Як визначено пунктом 7 розділу ХІІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №1404-VІІІ, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. Зазначеною нормою Закону №1404-VІІІ вказано на порядок виконання та правового регулювання саме виконавчих дій, а не виконавчого провадження . З урахуванням пункту 7 розділу ХІІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №1404-VІІІ кожна окрема виконавча дія та відповідно прийнята постанова державного виконавця в межах виконавчого провадження має вчинятися (прийматися) на підставі того нормативно-правового акта, під час дії якого вона була розпочата. Як підтверджено матеріалами справи, виконавче провадження №44018676 було відкрите 16 липня 2014 року, тобто, до набрання чинності Законом №1404-VІІІ. Отже діяв Закон України від 21 квітня 1999 року №606-ХІV «Про виконавче провадження» (Закон №606-ХІV), частиною другою статті 25 Закону якого встановлено, що державний виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. Відповідно до частини першої статті 27 Закону №606-ХІV у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення. Частиною першою статті 28 Закону №606-ХІV визначено, що у разі невиконання боржником рішення немайнового характеру у встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання строк, виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи. Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом. Виконання виконавчого документа у строк для добровільного виконання чи до відкриття виконавчого провадження є законодавчою підставою, яка звільняє від сплати виконавчого збору, та логіка законодавця у тому, щоб стимулювати боржника до найшвидшого виконання виконавчого документа та настання майнових наслідків, якщо добровільне виконання не відбулося. За нормами Закону №606-ХІV виконавчий збір державним виконавцем стягнуто не було. Разом з тим, на час винесення 24 вересня 2020 року державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору ВП №44018676 правове регулювання виконавчих дій здійснюється за нормами Закону №1404-VIII, а тому повинні відповідати йому. Відповідно до частини першої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Частиною третьою статті 27 цього Закону встановлено, що за примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи. Згідно з частиною п`ятою статті 26 Закону №1404-VIII у постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. Частина четверта статті 27 Закону №1404-VIII обумовлює, що постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження. За приписами частин п`ятої, дев`ятої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України Про гарантії держави щодо виконання судових рішень ; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії , а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом. Виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Отже, виконавчий збір стягується у всіх випадках, крім тих, які визначені у частинах п`ятій та дев`ятій названої статті, вже при відкритті виконавчого провадження та при цьому сам факт відкриття виконавчого провадження є тією подією, з якої розпочинається примусове виконання виконавчого документа. Відповідно до частини третьої статті 40 цього Закону у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Отже, визначений можливий порядок вирішення питання стягнення виконавчого збору державним виконавцем, що залежить від тих чи інших умов. Таке питання вирішується відповідно до частини п`ятої статті 26 Закону №1404-VІІІ на стадії прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження з одночасним зазначенням про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. У іншому випадку, якщо виконавчий збір не стягнуто, таке питання вирішується в порядку, встановленому частиною третьою статті 40 Закону №1404-VІІІ, яка визначає наслідки закінчення виконавчого провадження. Тобто для стягнення виконавчого збору необхідно настання відповідніих умов: 1) виконавчий збір підлягає стягненню, але він не був стягнутий з боржника; 2) виконавчий документ повернуто стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону або виконавче провадження закінчено з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону. Якщо ці умови виконуються одночасно, то державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору. Суд враховує, що порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом (частина п`ята статті 13 Закону №1404-VIII). Разом з тим, суд погоджується з позивачем, що Закон №1404-VIII не наділяє органи державної виконавчої служби повноваженнями приймати рішення про стягнення виконавчого збору у будь-який час та за будь-яких подій, та вони повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб. Отже, оскільки при відкритті виконавчого провадження не було вирішено питання про стягнення виконавчого збору, винесення постанови про стягнення виконавчого збору до вирішення питання про повернення виконавчого документа стягувачу чи про закінчення виконавчого провадження не законом не передбачено, оскільки за змістом статті 40 цього Закону така дія є наслідком закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа. Тобто, Законом чітко визначений правовий порядок винесення відповідних постанов, а саме постанові про стягнення виконавчого збору повинна передувати постанова про закінчення виконавчого провадження. При цьому постанова про виконавчий збір приймається не пізніше наступного дня з дня закінчення такого провадження. Такий правовий висновок щодо застосування норм права викладений у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №802/848/18-а, від 24 жовтня 2019 року у справі №580/1328/19. Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що державним виконавцем при винесені постанови про стягнення виконавчого збору не було дотримано положень частини третьої статті 40 Закону №1404-VІІІ та спірна постанова від 24 вересня 2020 року винесена передачасно до вирішення питання про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VІІІ, що суперечить встановленому Законом порядку. Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі №480/3452/19 є неприйнятним, оскільки правовідносини у цій справі не є подібними до правовідносин у наведених справах. Так у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі №480/3452/19 викладено висновки щодо застосування норм Закону №1404-VІІІ про стягнення виконавчого збору одночасно з відкриттям виконавчого провадження, а у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року №2540/3203/18 щодо правового режиму застосування частини другої статті 27 та частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII при винесенні державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа). Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Частинами першою, третьою статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу. Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Згідно із частинами третьою - п`ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Відповідно до частин другої, третьої статті 30 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Витрати позивача на професійну допомогу адвоката підтверджено ордером на надання правничої (правової) допомоги серії ВЛ №040258 адвокатом Слабенком С.І. (а.с.15), договором про надання правової допомоги від 31 січня 2018 року (а.с.41), додатковою угодою від 05 листопада 2020 року до договору про надання правової допомоги від 31 січня 2018 року (а.с.42), актом прийняття-передачі наданих послуг від 03 грудня 2020 року (а.с.43), довідкою від 05 листопада 2020 року про сплату винагороди адвокату готівкою 10000 грн (а.с.44). Згідно додаткової угоди від 05 листопада 2020 року визначено вартість послуг адвоката за надання правової допомоги і розмір гонорару становить 10000 грн (фіксований розмір), що включає: аналіз судової практики про стягнення виконавчого збору (2000 грн), підготовка позовної заяви (6000 грн), представництво інтересів у суді першої інстанції (2000 грн). Оплата узгодженої суми гонорару здійснюється замовником у готівковому порядку; надання послуг підтверджується підписанням акта приймання-передачі послуг. Суд першої інстанції правильно визнав надані докази належними. Апеляційний суд зауважує, що форма договору, акту прийняття-передачі послуг і відомості, які мають бути визначені в цих документах, визначаються за домовленістю сторін. Відповідної обов`язкової форми для таких документів не встановлено. Відсутність в розрахунку витраченого адвокатом часу на надання правничих послуг не може бути підставою для відмови в стягненні витрат, оскільки акт містить відомості про послуги які були надані позивачу. У довідці про сплату гонорару наявні відомості про назву адміністративної справи, у межах якої було надано правничу допомогу і відсутність номеру справи в цьому документі не впливає на розуміння суті. Також, судом першої інстанції з урахуванням складності справи було зменшено суму судових витрат на професійну правничу допомогу і з урахуванням співмірності правильно визначено до відшкодування суму в 2000 грн. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що суд першої інстанції вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, при цьому судом були повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують. Враховуючи, що апеляційний суд залишає в силі рішення суду першої інстанції, то в силу вимог частини шостої статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають. Керуючись ст.ст. 272, 287, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Другого відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2020 року без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя О. О. Большакова судді В. С. Затолочний О. І. Мікула