Ухвала КГС ВС № 910/20370/17

УХВАЛА 15 лютого 2021 року м. Київ Справа № 910/20370/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Бакуліна С. В. (доповідач), Губенко Н. М., Кролевець О. А., розглянувши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 1 грудня 2020 року (головуючий - Зубець Л. П., судді: Мартюк А. І., Алданова С. О.) та рішення Господарського суду міста Києва від 30 червня 2020 року (суддя Грєхова О. А.) у справі № 910/20370/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис" до Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" про стягнення 830068, 47 грн, ВСТАНОВИВ: У листопаді 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Приватофис" (далі - ТОВ "Приватофис") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (змінено назву на Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк", далі - АТ КБ "Приватбанк") про стягнення 830068, 47 грн. Господарський суд міста Києва рішенням від 30 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 1 грудня 2020 року у цій справі, відмовив у задоволенні позову повністю. 6 січня 2021 року АТ КБ "Приватбанк" через суд апеляційної інстанції звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 1 грудня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 30 червня 2020 року у справі № 910/20370/17, в якій просить змінити: - рішення Господарського суду від 30 червня 2020 року шляхом виключення з мотивувальної частини рішення наступних абзаців: - абзаци 82-84 "Однак зі змісту названого Акту випливає, що саме позивач, як орендодавець, повернув, а відповідач, як орендар, прийняв із користування обладнання за Договором оренди обладнання №7 від 02.03.2011. Обладнання повернуто в повному обсязі в належному стані, придатне для використання за призначенням. Натомість, виходячи з умов укладеного між сторонами Договору, обов`язок повернення орендованого обладнання покладено саме на відповідача, як орендаря. Окрім того, Акт приймання-передачі від 31.12.2015 не містить відомостей про найменування та кількість обладнання, яке повертається, що суперечить приписам статті 760 Цивільного кодексу України, якою визначено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками. При цьому, оскільки з Акту приймання-передачі неможливо встановити повернення орендованого майна, що є предметом Договору, такий Акт не відповідає приписам ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", в частині оформлення, оскільки не містить відомостей про найменування та кількість обладнання, яке повертається з оренди."; - абзаци 86-89 "Натомість доказів виконання цих умов Договору оренди відповідачем матеріали справи не містять. Доводи відповідача про те, що питання передання або непередання технічної документації разом з орендованим майном не є предметом спору у даній справі відхиляються, оскільки заперечення відповідача по суті спору ґрунтуються на твердженні про належне виконання ним своїх договірних зобов`язань в частині повернення об`єкта оренди позивачу, натомість вищезгадані умови п. 7.1 Договору оренди передбачають повернення майна безпосередньо разом з технічною документацією за актом приймання-передачі, а не окремо майно та технічну документацію на нього. Також, суд відхиляє посилання відповідача про повернення ним орендованого обладнання з огляду на зміст наданих до матеріалів справи листів №0-74728 від 22.06.2017 та №20.0.0.0/4-107142 від 08.09.2017, які свідчать про те, що відповідачем не заперечується факт користування комплектами світлодіодних панелей та зазначається про необхідність їх демонтажу позивачем, не дивлячись на те, що за умовами пунктів 7.1 Договору та ст. 785 ЦК України саме на відповідача покладено обов`язок як зі складення акту приймання-передачі орендованого майна, так і обов`язок з повернення майна. З названого листування, яке відбувалося більше ніж через півтора роки після припинення дії Договору оренди за згодою сторін вбачається, що об`єкт оренди все ще використовується відповідачем та не демонтовано. В свою чергу, відповідачем належних, допустимих та достовірних доказів невикористання об`єкту оренди суду не надано, чим спростовується твердження відповідача про повернення ним обладнання позивачу за Актом від 31.12.2015."; - абзаци 91-92 "Натомість з вищевказаних документів не вбачається, що саме те, обладнання, яке було передано в оренду відповідачу за Договором оренди обладнання №7 від 02.03.2011 перейшло у володіння позивача. Оскільки суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження виконання відповідачем своїх зобов`язань перед позивачем в частині повернення орендованого обладнання за Договором оренди, відповідач фактично продовжує користування орендованим майном."; - абзац 102 "В порушення положень приписів ст. 785 Цивільного кодексу України та Договору відповідач з 01.01.2016 продовжив користуватися спірним майном, що відповідачем не спростовано."; - постанову Північного апеляційного господарського суду від 1 грудня 2020 року шляхом виключення з мотивувальної частини постанови наступних абзаців: - абзаци 43-56 "Однак, дослідивши зміст названого Акту (том 1, аркуш справи 108), судом апеляційної інстанції встановлено, що саме позивач, як орендодавець, повернув, а відповідач, як орендар, прийняв із користування обладнання за Договором оренди обладнання №7 від 02.03.2011. Обладнання повернуто в повному обсязі в належному стані, придатне для використання за призначенням. Втім, виходячи з умов укладеного між сторонами Договору, обов`язок повернення орендованого обладнання покладено саме на відповідача, як орендаря. Окрім того, Акт приймання-передачі від 31.12.2015 не містить відомостей про найменування та кількість обладнання, яке повертається, що суперечить приписам статті 760 ЦК України, якою визначено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками. При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції вважає правомірним висновок місцевого господарського суду про те, що оскільки з Акту приймання-передачі неможливо встановити повернення орендованого майна, що є предметом Договору, такий Акт не відповідає приписам ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", в частині оформлення, так як не містить відомостей про найменування та кількість обладнання, яке повертається з оренди. Водночас, за умовами п. 7.1 Договору повернення майна орендодавцеві здійснюється за актом передання-приймання разом з технічною документацією (комплектно). Натомість доказів виконання цих умов Договору оренди відповідачем матеріали справи не містять. Відтак, судом першої інстанції правомірно відхилені доводи відповідача про те, що питання передання або непередання технічної документації разом з орендованим майном не є предметом спору у даній справі, оскільки заперечення відповідача по суті спору ґрунтуються на твердженні про належне виконання ним своїх договірних зобов`язань в частині повернення об`єкта оренди позивачу. Натомість вищезгадані умови п. 7.1 Договору передбачають повернення майна безпосередньо разом з технічною документацією за актом приймання-передачі, а не окремо майно та технічну документацію на нього. Також, місцевим господарським судом правомірно відхилено посилання відповідача про повернення ним орендованого обладнання з огляду на зміст наданих до матеріалів справи листів №0-74728 від 22.06.2017 та №20.0.0.0/4-107142 від 08.09.2017, які свідчать про те, що відповідачем не заперечується факт користування комплектами світлодіодних панелей та зазначається про необхідність їх демонтажу позивачем, не дивлячись на те, що за умовами пунктів 7.1 Договору та ст. 785 ЦК України саме на відповідача покладено обов`язок як зі складення акту приймання-передачі орендованого майна, так і обов`язок з повернення майна. З названого листування, яке відбувалося більше ніж через півтора роки після припинення дії Договору за згодою сторін, вбачається, що об`єкт оренди все ще використовується відповідачем та не демонтовано. В свою чергу, відповідачем належних, допустимих та достовірних доказів невикористання об`єкту оренди суду не надано, чим спростовується твердження відповідача про повернення ним обладнання позивачу за Актом від 31.12.2015. Щодо твердженням відповідача про те, що після підписання Акта передання-приймання від 31.12.2015, яким таке обладнання було повернуто, орендоване обладнання фактично перейшло у володіння позивача на належних йому на праві власності об`єктах нерухомого майна, колегія суддів зазначає наступне. Так, відповідачем долучено до матеріалів справи перелік договорів оренди приміщення з адресами орендованого майна та примірника договору, який є типовим, на підтвердження того, що одночасно з правовідносинами оренди обладнання між сторонами були наявні і правовідносини з оренди приміщень, на фасадах яких таке обладнання було розміщено. Однак, з вищевказаних документів не вбачається, що саме те, обладнання, яке було передано в оренду відповідачу за Договором оренди обладнання №7 від 02.03.2011 перейшло у володіння позивача. Враховуючи наведене, правомірним є висновок господарського суду, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження виконання відповідачем своїх зобов`язань перед позивачем в частині повернення орендованого обладнання за Договором оренди, а отже відповідач фактично продовжує користування орендованим майном."; - абзац 66 "В порушення положень приписів ст. 785 ЦК України та Договору відповідач з 01.01.2016 продовжив користуватися спірним майном, що відповідачем не спростовано."; - абзац 74 "Оскільки матеріалами справи підтверджується, що передане відповідачу спірне майно, належним чином повернуто не було, що відповідачем не спростовано, відповідно, колегія суддів вважає правомірним висновок господарського суду про те, що в силу наведених положень чинного законодавства України та приписів спірного договору у останнього виник обов`язок по оплаті орендної плати за фактичний час користування таким майном." Перевіривши касаційну скаргу АТ КБ "Приватбанк", Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке. Частиною другою статті 6 та частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. За приписами пункту 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Частина сьома статті 12 ГПК України визначає, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення. Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" установлено у 2021 році прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2021 року - 2270,00 гривень. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку. Предметом позову у цій справі є стягнення грошових коштів у сумі 830068,47 грн. Отже, ціна позову не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2021 року (1135000,00 грн). Колегія суддів звертає увагу скаржника, що в силу зазначеної вище вимоги пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, залежать виключно від обставин конкретної справи та значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики. АТ КБ "Приватбанк" у якості підстави касаційного оскарження зазначило про неврахування висновку щодо застосування норм статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), викладених у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 910/12787/17; неврахування висновку щодо застосування статті 213 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц; неврахування висновку щодо застосування абзацу дев`ятого частини другої статті 9 та абзацу шостого частини першої статті 4 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", а також висновків щодо переваги правосуддя та справедливості над строгим розумінням права, викладених у постановах Верховного Суду від 27 липня 2020 року у справі №826/5911/18, та від 23 травня 2018 року у справі № 202/122824/14-ц. Зазначає, що судами не було враховано висновків Верховного Суду стосовно тягаря доказування та стандарту оцінки доказів, викладених у постановах від 2 грудня 2018 року у справі № 910/18063/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 922/1163/18, від 29 серпня 2018 року у справі № 909/105/15, від 29 серпня 2018 року у справ № 910/23428/17, від 31 січня 2018 року у справі № 910/8763/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18. Зазначає, що судами не було враховано висновків Верховного Суду стосовно необхідності встановлення недобросовісної поведінки учасника правовідносин, викладених у постановах Верховного Суду від 8 серпня 2019 року у справі № 910/16594/15, від 30 вересня 2019 року у справі № 910/353/19, від 22 грудня 2019 року у справі № 234/3341/15. Однак Суд звертає увагу, що посилання на підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, можливе лише з одночасним обґрунтуванням обставин, передбачених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України. Проте в касаційній скарзі відповідні обґрунтування відсутні. Так, можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, залежить виключно від обставин конкретної справи та значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики. Верховний Суд зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку буде порушено принцип "правової визначеності". Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «малозначні справи» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому, незгода із рішенням суду попередньої інстанції не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/ процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/ відповідача є звичайним передбачуваним процесом. Як визначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 травня 2010 року у справі "Пелевін проти України" (заява № 24402/02), право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг (пункт 27). Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу. Такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду "за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб" [рішення від 28 травня 1985 року у справі "Ешингдейн проти Сполученого Королівства" (пункт 57)]. У рішенні Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 1996 року "Справа "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" (Levages Prestations Services v. France, заява № 21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури у такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції. За змістом статті 7 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин. Відповідно до частини першої статті 46 цього Кодексу сторони користуються рівними процесуальними правами. На підставі наведеного надання стороні будь-яких переваг, зважаючи на сферу її діяльності, правовий статус, предмет спірних відносин, призведе до порушення одного з основних засад господарського судочинства - рівності учасників судового процесу перед законом і судом. З огляду на відсутність обґрунтування обставин, передбачених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 1 грудня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 30 червня 2020 року у справі № 910/20370/17 на підставі пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Враховуючи викладене та керуючись статтями 12, 163, 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 1 грудня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 30 червня 2020 року у справі № 910/20370/17. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню. Головуючий С. В. Бакуліна Судді Н. М. Губенко О. А. Кролевець