Постанова 4811 № 462/1076/18

Справа № 462/1076/18 Головуючий у 1 інстанції: Румілова Н.М. Провадження № 22-ц/811/3600/19 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. Категорія:8 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючої - судді Копняк С.М., суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В., секретар - Жукровська Х.І., з участю відповідача ОСОБА_1 та представника відповідача адвоката Кожушко Л.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м.Львова від 10 липня 2019 року, постановлене в складі головуючої судді Румілової Н.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про скасування свідоцтв про право власності, скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно, - в с т а н о в и л а: Позивач ОСОБА_2 звернувся в суду з позовом, і з врахуванням уточнених позовних вимоги просив: - скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 2 грудня 2013 року Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції; - скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції Гук Оксана Богданівна від 02 грудня 2013 року, індексний номер: 8538498 про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 ; - скасувати свідоцтво про право власності №13767112, видане 2 грудня 2013 року Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції; - скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції Гук Оксани Богданівни від 02.12.2013 року індексний номер: 8535522 про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 . Позов мотивував тим, що 2 грудня 2013 року державний реєстратор прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції Гук О.Б. ухвалила рішення індексний номер: 8535522 та індексний номер: 8538498 про реєстрацію права власності на квартири відповідно АДРЕСА_3 і№3 в будинку АДРЕСА_4 . Державна реєстрація прав на ці об`єкти порушує його право користуватися та розпоряджатися конструктивними елементами та допоміжними приміщеннями будинку АДРЕСА_4 . Однією з підстав для державної реєстрації прав були розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради №№ 637, 638 від 21.10.2013 року, відповідно. 14 вересня 2015 року Залізничний районний суд м. Львова ухвалив рішення у справі № 462/1102/15-ц за позовом ОСОБА_2 до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 . Цим рішенням суд визнав незаконними і скасував розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради №637 від 21.10.2013 року та №638 від 21.10.2013 року. 12 лютого 2015 року Залізничний районний суд м. Львова ухвалив рішення у справі № 462/98/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСББ «Злагода 63», ОСОБА_4 , ОСОБА_3 . Цим рішенням суд визнав незаконними і скасував рішення загальних зборів ОСББ «Злагода 63» від 04.07.2013 року. Судом встановлено порушення права власності ОСОБА_2 на допоміжні приміщення будинку та прибудинкової території. Тому для відновлення становища, яке існувало до винесення незаконних розпоряджень Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради № 637 від 21.10.2013 року та № 638 від 21.10.2013 року потрібно скасувати свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 та державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 ; скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_2 та державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Просив позов задовольнити. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 10 липня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_2 .В апеляційній скарзі зазначає, що рішення є незаконним, суд не дослідив обставини, на які він посилався як підставу позову. Зокрема, він просив захистити своє право власності шляхом відновлення становищі, яке існувало до порушення. Зазначає, що суд не врахував, що відповідачі самовільно зайняли частину приміщення загального користування в будинку та частину прибудинкової території. Ці обставини встановлені у рішенні Залізничного районного суду м. Львова від 14.09.2015 року у справі №462/1102/15-ц та у рішенні Залізничного районного суду м. Львова від 12.02.2015 року у справі №462/98/15-ц. Згідно з рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 12.02.2015 у справі №462/98/15-ц «…встановлено, що рішення про узаконення самочинного будівництва гаражу, сараю та тераси на прибудинковій території, а також санвузлу на площі загального коридору, прийнято чотирма членами ОСББ без погодження цього питання з іншими власниками квартир, які є співвласниками будинку та яким повинна належати на праві спільної сумісної власності прибудинкова територія після приватизації, чим порушені їх права». Однак суд не дав оцінки тим доказам, не врахував тих обставин, а тому не захистив його права власності. Просить рішення Залізничного районного суду м. Львова від 10 липня 2019 року скасувати та постановити нове, яким позов ОСОБА_2 задовольнити повністю. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначила про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення. Вказала, що підставою для видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_2 від 02.12.2013 року, індексний номер 13767112 стали документи по реконструкції вищезазначеної квартири та ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», в редакції Закону, що діяла на момент видачі Свідоцтва про право власності. Посилання позивача на преюдиційний характер вищевказаних судових рішень є помилковим, адже для прийняття рішення про видачу свідоцтва державним реєстратором згідно Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не потрібні були рішення ОСББ та розпоряджень районної адміністрації щодо затвердження висновків міжвідомчої комісії. Вищенаведене підтверджується рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 06.02.2018 року у справі №462/5353/16-ц, згідно якого у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно від 02.12.2013 року, індексний номер 8535522 відмовлено. Рішення суду набрало законної сили. Також зазначає, що позивач ОСОБА_2 зловживає своїми процесуальними правами, що є неприпустимим згідно ст. 44 ЦПК України, оскільки з 2010 року звертається до суду з позовами, де відповідачами є сім`я ОСОБА_6 , Садовнікових, ОСБББ «Злагода 63», Залізнична адміністрація, Львівська міська рада. Окрім безпідставності позовних вимог позивача, а також враховуючи, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно видано 02.12.2013 року, а позов пред`явлено в 2018 році є підстави вважати, що позивачем пропущено термін позовної давності. Просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10.07.2019 року без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України,кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно п.п. 13, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався. За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом встановлено, що будинок по АДРЕСА_4 є багатоквартирним будинком, оскільки в ньому знаходиться п`ять квартир. Власником квартири АДРЕСА_5 є позивач ОСОБА_2 , квартири АДРЕСА_3 - відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , квартири АДРЕСА_6 - відповідач ОСОБА_3 02 грудня 2013 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Гук О.Б. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 8535522, згідно якого проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , та внесено відомості до Реєстру речових прав на цю квартиру. Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності, серія та номер НОМЕР_2 , видане 02.12.2013 року, видавник Реєстраційна служба Львівського міського управління юстиції; свідоцтво про право власності № 24550-З, 12.10.2010 року, видане Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради на підставі наказу від 12.10.2010 року №1783-Ж-З. 28 листопада 2013 року державним реєстратором Гук Оксаною Богданівною здійснена реєстрація нерухомого майна, індексний номер рішення 8538498 та 02.12.2013 року внесено відомості до Реєстру речових прав квартири АДРЕСА_7 . Власник ОСОБА_3 . Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності, серія та номер НОМЕР_1 , видане 02.12.2013 року, видавник Реєстраційна служба Львівського міського управління юстиції. Однією з підстав для державної реєстрації прав на вказані квартири були розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради № 637 від 21.10.2013 року та № 638 від 21.10.2013 року 14 вересня 2015 року Залізничний районний суд м. Львова ухвалив рішення у справі № 462/1102/15-ц за позовом ОСОБА_2 , яким визнав незаконними і скасував розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради № 637 від 21.10.2013 року та № 638 від 21.10.2013 року, а 12 лютого 2015 року рішення у справі у справі № 462/98/15-ц, яким визнав незаконними і скасував рішення загальних зборів ОСББ «Злагода 63» від 04.07.2013 року. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 06.02.2018 року у справі № 462/5353/16-ц, у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно від 02.12.2013 року, індексний номер 8535522, відмовлено. Рішення суду набрало законної сили. Цим рішенням зазначено, що суд не приймає до уваги рішення Залізничного районного суду м. Львова від 14.09.2015 року, яким скасовано розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради № 638 від 21.10.2013 року, оскільки таке рішення ухвалено судом у 2015 році, тобто після прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 8535522 від 21.12.2013 року. Аналіз змісту позовної заяви, уточненої в ході розгляду справи, дає підстави стверджувати, що предметом позову є: - скасування свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого 02 грудня 2013 року Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції; - скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції Гук Оксана Богданівна від 02 грудня 2013 року, індексний номер: 8538498 про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 ; - скасування свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 , виданого 02 грудня 2013 року Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції; - скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції Гук Оксани Богданівни від 02.12.2013 року індексний номер: 8535522 про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 . У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав». Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. А застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17). Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту. Визначаючи належність обраного позивачем способу захисту, слід оцінювати його ефективність для захисту того права чи інтересу, за захистом якого позивач звернувся до суду. Вимога про захист цивільного права або інтересу має відповідати змісту цього права чи інтересу, характеру його порушення, оспорювання або невизнання і повинна забезпечувати поновлення права чи інтересу, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати отримання відповідного відшкодування (пункти 69 та 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на момент прийняття державним реєстратором оскаржуваних рішень про державну реєстрацію права власності на квартири, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав). Частиною другою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час прийняття оскарженого рішення державним реєстратором, а також на час постановлення оскаржуваного рішення суду першої інстанції) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. За змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе власником нерухомого майна, може бути порушено внесенням до Державного реєстру прав відомостей про наявність права власності (користування) іншої особи. При цьому рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру прав вичерпує свою дію. Тому належним (ефективним) способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про державну реєстрацію права власності (користування) (частина друга статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення державного реєстратора). Аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18), від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19). Відтак, позивач, звертаючись до суду, обрав спосіб захисту його порушеного права, який не узгоджувався зі змістом статей 26 і 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції діючій на час прийняття оскаржуваних рішень. Щодо позовних вимог про скасування свідоцтв про право власності. У даному спорі правовою підставою для звернення до суду позивач вважав порушення його законного права та інтересу щодо права на допоміжні приміщення будинку та прибудинкової території видачею оспорюваних свідоцтва, які просив скасувати. Видача свідоцтва про право власності передбачена Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 №868 (в редакції чинній на момент видачі спірних свідоцтв), що визначає процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, у пункті 24 якого встановлено, що у випадках, установлених законом, державний реєстратор органу державної реєстрації прав після прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, відкриття відповідного розділу Державного реєстру прав та/або внесення записів до зазначеного Реєстру формує свідоцтво про право власності на нерухоме майно . Суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами. З огляду на вищевикладене, колегія суддів зазначає, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється, тобто, оскаржуване свідоцтво про право власності не породжує виникнення у відповідача відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності. Таким чином, для скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно має бути визнано недійсним та скасовано рішення органу на підставі якого було видано вказане свідоцтво. Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, та підтверджений усталеною судовою практикою Верховного Суду, викладеною, зокрема, в постановах, від 05 лютого 2020 року № 904/750/19, від 27 травня 2020 року № 442/2771/17, від 16 вересня 2020 року № 278/657/18. Як убачається з матеріалів реєстраційних справ, оспорювані свідоцтва оформлені (видані) відповідачам, як на підставі скасованих рішенням Залізничного районного суду м. Львова (справа № 462/1102/15-ц) від14 вересня 2015 року розпоряджень Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради № 637 від 21.10.2013 року та № 638 від 21.10.2013 року, так і на підставі розпоряджень Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради № 699 від 15.11.2013 року та № 700 від 15.11.2013 року, якими затверджено висновки про відповідність проектної документації виконаних робіт, які в судовому порядку позивачем не оспорювались, недійсними (скасованими) не визнані. Тому колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не доведено неправомірність щодо їх оформлення, що має своїм наслідком відмову у задоволенні цих позовних вимог. А відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки під час вирішення справи правильно застосовано до даних правовідносин норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржене рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім. Пунктом першим частини першої ст. 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія судді в приходить до висновку, що суд першої інстанції дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вирішив дану справу згідно із законом і підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні. Відповіднодо ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки, колегія суддів прийшла до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів ст.141 ЦПК України підстав вирішення питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні. Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч.1 п.1, 375, 381-384, 389, 390, 393 ЦПК України, колегіясуддів,- п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Залізничного районного суду м.Львова від 10 липня 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 12 лютого 2021 року. Головуюча Копняк С.М. Судді: Бойко С.М. Ніткевич А.В.