Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/15753/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/15753/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Пащенко К.С., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 січня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О. при секретарі Хмарській К.І. за участю: позивача: ОСОБА_1 представника позивача: Шевченко Т.М. представника відповідача: Дубаневич О.З. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про поновлення на посаді та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі по тексту - відповідач, Національне агентство) в якому просив: - визнати незаконним та скасувати наказ Національного агентства з питань запобігання корупції від 08.04.2020 року № 346-к/тр про звільнення ОСОБА_1 ; - поновити ОСОБА_1 на аналогічній посаді (головного спеціаліста) у Національному агентстві з питань запобігання корупції з 08.04.2020 року; - стягнути з Національного агентства з питань запобігання корупції на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 10.04.2020 по дату винесення рішення по даній справі; - допустити до негайного виконання постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на аналогічній посаді (головного спеціаліста) та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць; - стягнути з Національного агентства з питань запобігання корупції на користь позивача 25000 гривень в рахунок відшкодування моральної шкоди. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено повністю. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач, через свого представника, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, позивача та представників сторін, які з`явилися у призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, наказом Національного агентства від 29.07.2016 року № 122-к/тр ОСОБА_1 прийнято на державну службу до Національного агентства з питань запобігання корупції. Наказом Національного агентства від 04.11.2019 року № 583-к/тр ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу аналітичної та роз`яснювальної роботи Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя. Наказом Національного агентства від 28.02.2020 року № 74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя. Листом від 02.03.2020 року № 100-18/7334/20 ОСОБА_1 повідомлено про ліквідацію Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя і попереджено про подальше звільнення, у зв`язку із скороченням займаної посади, що підтверджується підписом позивача (Т.1 а.с.102). Наказом Національного агентства від 06.03.2020 року № 85/20 «Про затвердження та введення в дію штатного розпису Національного агентства з питань запобігання корупції» затверджено та введено в дію починаючи з 11.03.2020 року штатний розпис Національного агентства з питань запобігання корупції на 2020 рік. Наказом Національного агентства від 08.04.2020 року № 346-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено 08.04.2020 з посади головного спеціаліста відділу аналітичної та роз`яснювальної роботи Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя у зв`язку із скороченням посади відповідно до п 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про запобігання корупції» та на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України № 899-VIII «Про державну службу» (далі по тексту - оскаржуваний наказ) (Т.1 а.с.103). Не погоджуючись із оскаржуваним наказом, позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставини звільнення позивача не стосувалися положень, передбачених у п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України № 256, яка носить лише рекомендаційний характер в частині заборони звільнення працівників з підстав, передбачених виключно пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, а отже Національним агентством з питань запобігання корупції не порушено вимоги чинного законодавства, а оскаржуваний наказ є законним. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015, № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII) та Законом України «Про запобігання корупції». Усі нормативно-правові акти застосовані у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин. Так, згідно з ч. 1-3 ст. 5 Закону № 889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII, державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону). Приписами п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. У листі від 07.04.2011 року №114/06/187-11 Міністерство праці та соціальної політики України роз`яснило, що чисельність працівників - це списковий склад працівників, і скорочення чисельності працівників передбачає зменшення їх кількості. Штат працівників - це сукупність посад, установлених штатним розписом підприємства. Тобто, скорочення штату являє собою зміну штатного розпису за рахунок ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами. З огляду на вказане, роботодавець має право самостійно визначати, змінювати чисельність працівників і штатний розпис. При цьому, дані обставини не потребують додаткового доведення і обґрунтування від відповідача щодо доцільності скорочення чисельності або штату. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з оскаржуваного наказу, ОСОБА_1 звільнено на підставі наказів від 28.02.2020 № 74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» та від 06.03.2020 № 85/20 «Про затвердження та введення в дію штатного розпису Національного агентства з питань запобігання корупції», якими ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя, у якому позивач обіймав посаду головного спеціаліста відділу аналітичної та роз`яснювальної роботи, та затверджено нову структуру штатного розпису, у якому відповідний Департамент не передбачено, що як наслідок і становить скорочення посади позивача. Так, штатний розпис, затверджений наказом Національного агентства від 28.01.2020 № 17/20, передбачав наявність Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, що включав відділи: Відділ проведення повних перевірок; Відділ моніторингу способу життя; Відділ проведення спеціальних перевірок; Відділ контролю за своєчасністю подання декларацій; Відділ аналітичної та роз`яснювальної роботи. Відповідно до п. 1 розділу І «Загальна частина» Положення про Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, затвердженого рішенням Національного агентства від 13.04.2018 № 722, Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя є самостійним структурним підрозділом апарату Національного агентства з питань запобігання корупції, який забезпечує виконання повноважень Національного агентства щодо контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, інших осіб відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», моніторингу способу життя цих осіб. Згідно з п. 1 розділу ІІ «Основні завдання Департаменту», основним завданням Департаменту є виконання повноважень Національного агентства щодо контролю, перевірки декларацій та моніторингу способу життя суб`єктів декларування. Водночас, згідно з штатним розписом на 2020 рік, затвердженим наказом Національного агентства від 06.03.2020 № 85/20, утворено: Управління проведення обов`язкових повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі; Управління проведення повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі; Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя з Відділом контролю за своєчасністю подання декларацій, Відділом моніторингу способу життя, Відділом проведення спеціальних перевірок у його складі. Згідно з Положеннями про зазначені підрозділи, затверджені наказами Національного агентства від 25.03.2020 року № 115/20, від 25.03.2020 року № 115/20 та від 26.03.2020 року № 117/20 завданнями Управлінь є відповідно виконання повноважень Національного агентства щодо: проведення обов`язкових повних перевірок декларацій, поданих суб`єктами декларування, визначених Законом; проведення повних перевірок декларацій, поданих суб`єктами декларування, визначених Законом; контролю за своєчасністю подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, повідомлень про суттєві зміни в майновому стані та про відкриття валютних рахунків в установах банків-резидентів, проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, а також посад з підвищеним корупційним ризиком, перелік яких затверджується Національним агентством та моніторингу способу життя суб`єктів декларування. Тобто, у внутрішній структурі Національного агентства відбулась внутрішня реорганізація, внаслідок якої змінено перелік, права та функціональні обов`язки структурних підрозділів, скорочено посаду головного спеціаліста відділу аналітичної та роз`яснювальної роботи Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя. Отже підстави для звільнення позивача, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII та вказані у оскаржуваному наказі. У свою чергу, згідно з ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Відповідно до п. 1 Положення «Про Національне агентство України з питань державної служби», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 500 Національне агентство України з питань державної служби (НАДС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується i координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, здійснює функціональне управління державною службою в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті). НАДС відповідно до покладених на нього завдань, згідно підпункту 8 пункту 4 оприлюднює на офіційному веб-сайті НАДС узагальнені роз`яснення з питань застосування Законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування» та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 13 Закону № 889-VIII центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби визначено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, окрім іншого, видає у випадках, встановлених законом, нормативно-правові акти з питань державної служби, надає роз`яснення з питань застосування цього Закону та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби. У роз`ясненні Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 № 86 р/з «Щодо процедури вивільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення» зазначено, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком. Роз`ясненням також передбачено, що при звільненні державних службовців, у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону, положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України не застосовуються. У контексті наведеного колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 40 Кодексу законів про працю України, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Згідно з ч. 2 та 3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Пунктом 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Разом з тим, згідно з приписами частини п`ятої статті 40 Кодексу законів про працю України (у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини другої статті 40 КЗпП України частини другої і третьої статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Станом на час прийняття оскаржуваного наказу Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX абзац другий частини третьої статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Натомість, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України «Про державну служб», якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Згідно з ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу) встановлено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу. Частиною 5 статті 22 цього Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу. Щодо зазначених положень ст. 22 та 87 Закону № 889-VIII, то порядку призначення звільненого державного службовця на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу Законом не регламентовано, як і не передбачено конкретного обов`язку запропонувати особі нові вакантні посади, водночас, з правового аналізу наведених норм випливає, що прийняття такого службовця на певну посаду здійснюється за ініціативою суб`єкта призначення та є його правом, що у даному контексті передбачає свободу розсуду. Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. Щодо дискреційних повноважень, суд апеляційної інстанції зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». Отже, колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що, станом на час виникнення спірних правовідносин, дія норм законодавства про працю, а саме, частини другої статті 40, частин другої та третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини п`ятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», оскільки станом на час звільнення ОСОБА_1 такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України «Про державну службу», що передбачає не обов`язок, а право суб`єкта призначення за рішенням суб`єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця. Таким чином, Національним агентством не допущено порушень, що полягають у ненаданні ОСОБА_1 при звільненні пропозицій щодо зайняття іншої посади. Разом з тим, не виключалась можливість звернення суб`єкта призначення до позивача з відповідною пропозицією про призначення на рівнозначну або нижчу посаду державної служби протягом шести місяців з дня звільнення, тобто з 08.04.2020 по 08.10.2020, однак позивач звернувся з даним позовом до суду 08.07.2020, обравши інший спосіб захисту свого права. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення і застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява №17862/91, пункти 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява №20372/11, пункт 65). У рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки. З урахуванням наведеного положення ст. 22 та 87 Закону № 889-VIII та їх окреслене тлумачення відповідають принципу «якості закону» і правової визначеності, не порушують принципів недискримінації та пропорційності. Стосовно доводів позивача щодо проявів дискримінації, що полягає у вибірковому підході до поновлення працівників на роботі у Національному агентстві з питань запобігання корупції, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Так, згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява № 36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява № 20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява № 10441/06). Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004). Наявність правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні». Враховуючи, що підстави та процедура звільнення державних службовців визначені Законом, а можливість прийняття особи на роботу після її звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) за рішенням суб`єкта призначення, на думку суду, є його правом, а не обов`язком, судом не встановлено наявність ситуації, за якої позивач зазнає менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, а відтак доводи позивача у цій частині є необґрунтованими та не свідчать про протиправність прийнятого наказу. Щодо рекомендації не здійснювати звільнення державних службовців на період карантину, суд апеляційної інстанції зазначає, що Постановою Кабінету Міністрів України № 256 від 25.03.2020 «Деякі питання забезпечення трудових прав державних службовців, працівників державних органів, підприємств, установ та організацій на час встановлення карантину у зв`язку із загостренням ситуації, пов`язаної з поширенням випадків гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова Кабінету Міністрів України № 256) вирішено:

1. Керівникам центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, головам місцевих державних адміністрацій: 1) забезпечити на час встановлення карантину дотримання трудових прав державних службовців та працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома; 2) узяти до відома, що: на час встановлення карантину за державними службовцями та працівниками, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, зберігаються займана посада, умови оплати праці та соціальні гарантії; виконання такої роботи не тягне за собою будь-яких обмежень трудових прав державних службовців та працівників. Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України № 256 рекомендовано: 1) державним органам, органам місцевого самоврядування дотримуватись вимог цієї постанови з метою забезпечення трудових прав працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома; 2) підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності на час встановлення карантину не звільняти працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, та працівників, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину, з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України; 3) суб`єктам господарювання державного сектору економіки, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, і державним банкам з метою забезпечення безперебійної роботи в умовах встановленого карантину утримуватись від кадрових змін в органах управління, не допускати звільнення працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, та працівників, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину, з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України. В оскаржуваному наказі від 08.04.2020 року № 346-к/тр, підставою звільнення ОСОБА_1 зазначено п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII, в той час як в Постанові Кабінету Міністрів України № 256 рекомендовано не звільняти працівників з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України. Відтак, обставини звільнення позивача не стосувалися положень, передбачених у п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України № 256, а отже Національним агентством рекомендації Постанови Кабінету Міністрів України № 256 не порушено. Крім того, суд апеляційної інстанції наголошує, що Постанова Кабінету Міністрів України № 256 носить лише рекомендаційний характер в частині заборони звільнення працівників з підстав, передбачених виключно пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України. У відповідності до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов не підлягає задоволенню, а доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст виготовлено 02.02.2021 року