Постанова 4824 № 370/1170/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 січня 2021 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 370/1170/20 номер провадження: 22-ц/824/629/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря - Орел П.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року у складі судді Тандира О.В.., у справі за позовом ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Ігнатенка Олексія Олексійовича до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики, В С Т А Н О В И В: У травні 2020 року ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Ігнатенка О.О. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики. Позовна заява мотивована тим, що 12 липня 2017 року відповідач ОСОБА_1 отримав від позивача ОСОБА_2 у борг грошові кошти у розмірі 80 000 доларів США, які він зобов`язався повернути з урахуванням 5% на місяць до 31 грудня 2017 року, що підтверджується розпискою відповідача від 12 липня 2017 року. Проте відповідач свої зобов`язання за договором позики не виконав, в обумовлений строк кошти позивачу не повернув. З урахуванням наведеного, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь суму боргу за договором позики у розмірі 80 000 доларів США, 5 % на місяць з 12 липня 2017 року до 31 грудня 2017 року у розмірі 21 866,66 доларів США, 3% річних з 01 січня 2018 року по 05 травня 2020 року у розмірі 7 159 доларів США. Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 109 025 доларів США 66 центів, з яких: 80 000 доларів США - основна сума боргу; 21 866,66 доларів США - відсотки; 7 159 доларів США - 3% річних. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду мотивоване тим, що відповідно до розписки від 12 липня 2017 року відповідач ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання повернути позивачу ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 80 000 доларів США, до кінця 2017 року, тобто до 31 грудня 2017 року, з урахуванням 5 % на місяць, які він отримав у повному обсязі. Проте у визначений розпискою строк відповідач позичені грошові кошти та відсотки за користування ними не повернув, у зв`язку з чим з нього на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сума позики, відсотки за користування позикою за період з 12 липня 2017 року по 31 грудня 2017 року, та 3% річних за період з 01 січня 2018 року по 05 травня 2020 року згідно з ч.2 ст.625 ЦК України. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог повністю, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що надана позивачем копія розписки від 12 липня 2017 року не містить вказівки на те, що кошти отримуються в борг. Натомість у даній розписці вказано, що кошти у розмірі 80 000 доларів США отримуються для розвитку бізнесу, а саме, відкриття аптеки « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Вказує, що 08 лютого 2017 року він уклав з позивачем договір купівлі-продажу частки у статутному фонді (капіталі) товариства з обмеженою відповідальністю «Ромфарм» (далі - ТОВ «Ромфарм»), відповідно до умов якого позивач став власником частки статутного капіталу в розмірі 67%, а 02 грудня 2016 року ТОВ «Ромфарм» уклало з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 договір оренди нежитлового приміщення №17 за адресою: АДРЕСА_1 , що свідчить про наявність між позивачем та відповідачем корпоративних взаємовідносини у сфері управління ТОВ «Ромфарм» з метою розвитку бізнесу. Також надана позивачем копія розписки не містить дати отримання коштів. Проте суд першої інстанції у порушення норм матеріального та процесуального права наведених обставин не врахував, не дослідив належним чином розписку щодо виявлення її справжньої правової природи та залежно від установленого результату не зробив відповідні правові висновки. Вказує, що він 12 липня 2017 року не отримав жодних грошових коштів від позивача, який офіційно не працевлаштований, не здійснює підприємницьку діяльність та не отримує дохід, а тому наявність у позивача суми коштів у розмірі 80 000 доларів США викликає обґрунтований сумнів. Зазначає, що наявність та походження вказаних коштів повинні бути встановлені для оцінки спроможності надати позивачем таку суму коштів в борг, однак суд першої інстанції цього не зробив та безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про витребування у позивача податкових декларацій або будь-яких інших доказів на підтвердження наявності у останнього вказаної суми коштів. Зазначає, що він дійсно написав розписку про повернення позивачу грошових коштів, проте не про отримання грошових коштів в борг, а про фіксацію розміру прибутку, який позивач повинен був отримати від комерційної діяльності ТОВ «Ромфарм». Вказує, що ця розписка була написана ним під тиском позивача, який виник внаслідок того, що через обмеження позивачем фінансування проекту щодо відкриття аптеки постійно відкладався початок її роботи. Ці обставини міг підтвердити або спростувати позивач, однак суд у порушення норм процесуального права не визнав явку позивача у судове засідання обов`язковою для надання ним пояснень та безпідставно відмовив у задоволенні такого клопотання відповідача. Також вказує, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права при вирішенні його клопотання про відвід судді у даній справі, оскільки відповідно до технічного запису судового засідання суд видалився до нарадчої кімнати для вирішення цього клопотання, однак за результатами його розгляду суд не проголосив ухвалу. Крім того зазначає, що у судовому засіданні суд проголосив рішення, а не вступну та резолютивну частини рішення, яке не містить мотивувальної частини. Будь-якого іншого рішення суду відповідач не отримував. Представник позивача - адвокат Ігнатенко О.О. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що 12 липня 2017 року відповідач ОСОБА_1 отримав від позивача ОСОБА_2 у борг грошові кошти у розмірі 80 000 доларів США, які він зобов`язався повернути з урахуванням 5% на місяць до 31 грудня 2017 року, що підтверджується складеною та підписаною ОСОБА_1 розпискою від 12 липня 2017 року. У розписці відповідач зазначив, що грошові кошті отримав в повному обсязі та претензій до ОСОБА_2 не має. Зазначає, що мета отримання позики у даному випадку немає істотного значення, а посилання відповідача на наявність між ним та позивачем корпоративних взаємовідносин не виключає інших відносин між сторонами. Вказує, що клопотання відповідача про витребування у позивача податкових декларацій не підлягає до задоволення, оскільки до предмета доказування у даній справі не належить податкова звітність позивача, а тому ці документи не мають правового значення для вирішення даної справи. Також представник позивача заперечує проти клопотання відповідача про визнання обов`язкової явки позивача у судове засідання, оскільки відомості щодо дати отримання коштів, їх розміру, розміру відсотків за користування позикою, а також дата повернення позики вказані у розписці. В той же час, відповідно до вимог чинного законодавства та судової практики Верховного Суду поясненнями сторони та показами свідків не може доводитись факт виконання зобов`язання за договором позики. Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_1 та представника позивача - адвоката Ігнатенка О.О., які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. У ч.2 ст.78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, що у відповідності до письмової розписки від 12 липня 2017 року, відповідач ОСОБА_1 взяв у позивача ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 80 000 доларів США, які він зобов`язався повернути з урахуванням відсотків (5% на місяць) до кінця 2017 року, тобто до 31 грудня 2017 року (а.с.5). В обумовлений договором строк відповідач позику та відсотки за її користування не повернув. У ст.15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Згідно ст.16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі. Згідно з ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст.1049 ЦК України). Частиною 3 ст.545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Відповідно до ч.1 ст.527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Згідно з ч.1 та ч.4 ст.545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов`язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Частинами 1 та 2 ст.207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, з яким погодився Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) та у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 426/8022/17 (провадження № 61-17131св18). Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином за своєю суттю наявна у матеріалах справи розписка ОСОБА_1 від 12 липня 2017 року про отримання від ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 80 000 доларів США, зі сплатою 5% на місяць на строк до 31 грудня 2017 року, є достатнім документом, який підтверджує як факт укладення між сторонами договору позики, так і умови цього договору, а також засвідчує отримання боржником від кредитора вказаної в розписці грошової суми в борг. За таких обставин колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про доведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики від 12 липня 2017 року та, як наслідок, існування у ОСОБА_1 обов`язку перед ОСОБА_2 щодо повернення позики разом з передбаченими цим договором відсотками у розмірі 5% на місяць у строк до 31 грудня 2017 року. Колегія суддів не приймає до уваги посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що надана позивачем копія розписки від 12 липня 2017 року не містить вказівки на те, що кошти у розмірі 80 000 доларів США отримуються в борг, а отримуються для розвитку бізнесу, а саме, відкриття аптеки «Центр краси та здоров`я», оскільки зазначення у розписці про цільове призначення отриманих коштів не свідчить про те, що ці кошти не отримані позичальником в борг, а також не змінює правової природи боргової письмової розсписки, яка надана позивачем на підтвердження укладення з відповідачем договору позики. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач склав розписку не про отримання грошових коштів в борг, а про фіксацію розміру прибутку, який позивач повинен був отримати від комерційної діяльності ТОВ «Ромфарм», колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки письмова розписка не містить таких відомостей. При цьому колегія суддів враховує, що судом першої інстанції вірно встановлено, що із складеної та підписаної 12 липня 2017 року ОСОБА_1 розписки, вбачається, що він взяв на себе зобов`язання повернути ОСОБА_2 отримані грошові кошти. Наведене не дає підстав для висновку, що між сторонами виникли інші правовідносини, аніж правовідносини за договором позики від 12 липня 2017 року. Що стосується посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що надана позивачем копія розписки від 12 липня 2017 року не містить дати отримання коштів, то вони не заслуговують на увагу, оскільки договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18). Зі змісту наданої позивачем копії розписки від 12 липня 2017 року вбачається, що ОСОБА_1 гроші отримав в повному обсязі та претензій до ОСОБА_2 не має. Тобто, підписання ОСОБА_1 розписки 12 липня 2017 року свідчить про отримання ним грошових коштів у розмірі 80 000 доларів США до її складання. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції належним чином дослідив розписку від 12 липня 2017 року щодо встановлення її справжньої правової природи як підтвердження укладення між сторонами договору позики. Установлено, що ОСОБА_1 у визначений розпискою строк (31 грудня 2017 року) позичені грошові кошти у розмірі 80 000 доларів США та відсотки за користування ними (5% на місяць) не повернув. Згідно з проведеним представником позивача - адвокатом Ігнатенком О.О. розрахунком, розмір відсотків нарахованих на суму 80 000 доларів США за передбачений договором період з 12 липня 2017 року по 31 грудня 2017 року з урахуванням відсоткової ставки 5% на місяць становить 21 866,66 доларів США. Вказаний розрахунок відповідає умовам договору позики та відповідачем не спростований. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що загальний розмір заборгованості ОСОБА_1 за договором позики від 12 липня 2017 року становить 101 866,66 доларів США (80 000 доларів США + 21 866,66 доларів США). При цьому, судом першої інстанції вірно зазначено, що стягнення боргу в іноземній валюті узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18). Такі ж правові висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18). Також ч.1 ст.1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього Кодексу. Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) дійшла такого висновку, що при обрахунку 3% річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у гривні. 3% річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році). З урахуванням наведеного суд першої інстанції правильно прийняв розрахунок позивача, згідно з яким 3% річних за період з 01 січня 2018 року по 05 травня 2020 року становить 7 159 доларів США. Вказаний розрахунок складений відповідно до наведеної вище формули обрахування 3 % річних та відповідачем не спростований. Отже, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, а також правильно застосувавши правові норми, які регулюють спірні правовідносини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_2 , оскільки встановлено, що на підставі розписки від 12 липня 2017 року між сторонами виникли правовідносини, які випливають із договору позики, відповідач ОСОБА_1 , у визначений розпискою строк позичені грошові кошти та відсотки за користування ними не повернув, у зв`язку з чим з нього на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню сума позики, відсотки за користування позикою за період з 12 липня 2017 року по 31 грудня 2017 року, та 3% річних за період з 01 січня 2018 року по 05 травня 2020 року згідно з ч.2 ст.625 ЦК України, що у загальному розмірі становить 109 025,66 доларів США. Таким чином при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносини між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі. Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивачем не доведено наявність у нього грошових коштів кошти у розмірі 80 000 доларів США станом на час підписання розписки від 12 липня 2017 року, а також що судом не встановлено походження вказаних коштів шляхом витребування у позивача податкових декларацій або будь-яких інших доказів на підтвердження наявності в останнього вказаної суми коштів, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки матеріальне становище позивача як кредитора на час укладення договору позики не має правового значення для вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про витребування у позивача податкових декларацій або будь-яких інших доказів на підтвердження наявності у останнього вказаної вище суми коштів, так як вони не стосуються предмету доказування у даній справі. Доводи апеляційної скарги про те, що розписка від 12 липня 2017 року була написана відповідачем під тиском позивача, який міг підтвердити або спростувати ці обставини, однак суд у порушення норм процесуального права не визнав явку позивача у судове засідання обов`язковою для надання ним пояснень та безпідставно відмовив у задоволенні такого клопотання відповідача, є необгрунтованими, оскільки відповідач ОСОБА_1 не надав суду будь-яких доказів існування на час підписання розписки від 12 липня 2017 року обставин, які можуть бути доказом вчинення до нього з боку ОСОБА_2 тиску і що такий тиск вплинув на його волевиявлення (звернення до правоохоронних органів тощо), що є його процесуальним обов`язком відповідно до приписів ст.ст.12,81 ЦПК України. Також колегія враховує, що позиція позивача детально викладена його представником у позовній заяві, в якій аргументовано наведені доводи щодо обставин написання відповідачем розписки від 12 липня 2017 року, та в інших процесуальних документах, а також надано належним чином завірену копію цієї розписки. У суді першої інстанції позивач ОСОБА_2 брав участь через свого представника - адвоката Ігнатенка О.О., який в силу ч.1 ст.64 ЦПК України мав повноваження діяти від імені особи, яку він представляє, а також нести її процесуальні права та обов`язки. Натомість позивач ОСОБА_2 скориставшись своїм процесуальним правом (ч.3 ст.211 ЦПК України), через свого адвоката Ігнатенка О.О. подав заяву про розгляд справи без участі позивача (а.с.19). Тому відсутні підстави вважати про порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо відмови у задоволенні клопотання відповідача про визнання явки позивача у судове засідання обов`язковою для надання ним пояснень. Крім того колегія суддів приймає до уваги, що згідно з ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) та у постанові від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19). Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права при вирішенні клопотання відповідача про відвід судді у даній справі, так як відповідно до технічного запису судового засідання суд видалився до нарадчої кімнати для вирішення цього клопотання, однак за результатами його розгляду суд не проголосив ухвалу, то вони є необрунтованими з таких підстав. З матеріалів справи вбачається, що у судовому засіданні 31 серпня 2020 року відповідач ОСОБА_1 заявив відвід головуючому судді у справі (а.с.39-40). Ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід головуючому судді у справі відмовлено, що підтверджується наявною у матеріалах справи ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року (а.с.41) та протоколом судового засідання від 31 серпня 2020 року (а.с.42-43). Відповідно до ч.1 ст. 249 ЦПК України учасники справи мають право ознайомитися із технічним записом судового засідання, протоколом судового засідання та протягом п`яти днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності їх запису. Матеріали справи не містять даних про те, що відповідач ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції письмові зауваження щодо неповноти або неправильності технічного запису чи протоколу судового засідання, і таких доказів відповідач апеляційному суду не надав. З наведених підстав апеляційний суд також не приймає до уваги твердження ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про те, що за результатами розгляду справи у судовому засіданні 31 серпня 2020 року суд першої інстанції проголосив повне рішення суду, а не вступну та резолютивну частини рішення. При цьому, з матеріалів справи вбачається, що у судовому засіданні 31 серпня 2020 року суд першої інстанції проголосив вступну та резолютивну частини рішення, що підтверджується протоколом судового засідання від 31 серпня 2020 року (а.с.42-43) та скороченим рішенням суду від 31 серпня 2020 року, що містить вступну та резолютивну частини (а.с.44), а повний текст рішення суду першої інстанції був виготовлений судом 08 вересня 2020 року (а.с.45-47). Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 01лютого2021 року. Головуючий Судді: