Постанова Київський апеляційний суд № 756/14345/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №756/14345/21 Головуючий у І інстанції - Шевчук А.В. апеляційне провадження №22-ц/824/3033/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 березня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Миголь А.А., розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2023 року у справі за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, - установив: У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 18 вересня 2015 року він надав ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 450000 доларів США. Про отримання даних коштів відповідачем було надано розписку. 21 вересня 2018 року відповідач повернула йому частину грошових коштів у розмірі 40000 доларів США, про що ним у свою чергу було надано розписку. 01 грудня 2018 року ОСОБА_2 повернула йому ще частину грошових коштів в розмірі 28000 тисяч доларів США. В подальшому відповідач перестала повертати кошти, а оскільки в розписці не міститься строків повернення грошових коштів, то він 09 серпня 2021 року направив на адресу ОСОБА_2 вимогу про необхідність сплатити залишок отриманої суми в тридцятиденний строк з моменту отримання вимоги. Дану вимогу відповідачем було отримано 16 серпня 2021 року, однак станом на день подачі позовної заяви кошти не повернуто. Просив суд, стягнути з ОСОБА_2 на його користь існуючу заборгованість за договором позики у розмірі 382000 доларів США. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2023 року відмовлено в задоволенні зазначеного вище позову. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що ним надавалися кошти відповідачу саме в позику, і тому в позовній заяві він посилався на норми права, які регулюють позику. Проте, в процесі розгляду справи в суді першої інстанції, він зрозумів, що відповідач ввела його в оману та розписка не являється такою, що підтверджує позику, а кошти фактично були отримані відповідачем без належної правової підстави. Тому, з метою захисту своїх прав, він просив стягнути кошти на підставі ст. 1212 ЦК України. Разом з тим, суд першої інстанції в рішенні зазначив, що підготовче засідання закрито 20 січня 2022 року, тому, відповідно його посилання на норму ст. 1212 ЦК України являється зміною підстав позову, що не можливо після закриття підготовчого провадження. Вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що ним було змінено підстави позову являється помилковим, оскільки підставами позову було саме надання 18 вересня 2015 року відповідачу грошових коштів у розмірі 450000 доларів США та відповідна розписка, що підтверджує їх отримання відповідачем, в той же час зміна норми права на підставі якої він просив стягнути кошти не являється зміною підстав позову. Таким чином, встановивши доведення тієї обставини, що він надав відповідачу грошові кошти, суд мав встановити підстави їх отримання та застосувати норму права, яка підлягає застосуванню, не залежно від того чи вірну норму права зазначив він у позовній заяві. Суд першої інстанції, в свою чергу встановив факт отримання відповідачем грошових коштів, відмовив у задоволенні позову, оскільки дійшов висновку, що розписка не відповідає ознакам позики. Висновок суду, що грошові кошти зазначені в розписці надані в рахунок купівлі-продажу нежитлових приміщень не може ґрунтуватися на рішенні Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року по справі №756/10172/20, оскільки в рамках даної справи визнається недійсним попередній договір купівлі-продажу приміщень укладений 20 жовтня 2017 року, тобто більше ніж через два роки з моменту видачі розписки, більше того в даній справі кошти стягуються з нього на користь відповідача, тобто відповідач сплачував йому кошти за передачу приміщень, а у розписці навпаки він надавав кошти відповідачу. Таким чином, висновок суду першої інстанції, що розписка від 18 вересня 2015 року свідчить про існування між сторонами правовідносин купівлі-продажу нерухомого майна не відповідає обставинам справи. Більше того, якби грошові кошти надавались на виконання договору купівлі-продажу, то відповідач би про це зазначила та надала відповідний договір, в свою чергу відповідачем не надано жодного договору купівлі-продажу, які б підтверджували отримання даних коштів, таким чином, вважає, що висновок суду першої інстанції ґрунтується на здогадках, без фактичного підтвердження доказами. Просив суд, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Сторони в судове засідання не з`явились, подали клопотання про відкладення розгляду справи, проте доказів поважності неприбуття в судове засідання не надали, а тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за їх відсутності у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що з дослівного змісту розписки від 18 вересня 2015 року за підписом особи від імені ОСОБА_2 , яка міститься у матеріалах справи вбачається, що «Я, ОСОБА_2 , отримала від ОСОБА_1 450 000 $ (чотириста п`ятдесят тисяч доларів) США в рахунок продажу нежитлових приміщень НОМЕР_1, НОМЕР_2 за адресою АДРЕСА_1 ». При цьому, позначення «США» здійснено не у стрічці з основним текстом, поза межами дужок та ручкою іншого кольору без будь-яких застережень. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що розписка на яку посилається ОСОБА_1 не є за своїми ознаками та змістом підтвердженням укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики коштів. Крім того, позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі ним саме у позику ОСОБА_2 450000 доларів США. Отже, позовні вимоги не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Згідно ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Позичальник згідно ст. 1049 ЦК України зобов`язаний повернути позикодавцеві позику в строк та в порядку встановлених договором. Верховний Суд у постанові від 01 грудня 2021 року (справа №754/6016/19) дійшов висновку про те, що письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Отже, розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити відомості про сторони договору позикодавця та позичальника, умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів. Відповідно до правової позиції викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа №464/3790/16-ц), за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладання, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином, суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки зміст розписки, на яку посилається позивач, містить чітку інформацію про отримання ОСОБА_2 коштів у рахунок продажу нежитлових приміщень, при цьому відсутні будь-які відомості про отримання відповідачем цих коштів у позику, умов на яких передаються кошти та зобов`язання їх повернути. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що розписка на яку посилається ОСОБА_1 не є за своїми ознаками та змістом підтвердженням укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики коштів. Крім того, ОСОБА_1 не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження дійсного укладення договору позики та факту передачі ним саме у позику ОСОБА_2 450000 доларів США за цим договором. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, у відповідності до статей 1046, 1047, 1049 ЦК України, які не регулюють правовідносини, що насправді виникли між сторонами. Відповідно до ч. 3 ст. 49 ЦПК України, до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.? В процесі розгляду справи в суді першої інстанції, позивачем було надано письмові пояснення із посиланням на ст. 1212 ЦК України, як нову підставу позовних вимог. Разом з тим, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги, що змінена норма права, в процесі розгляду справи в суді першої інстанції, на підставі якої позивач просив стягнути кошти не являється зміною підстав позову. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що нові підстави позовних вимог не можуть бути прийняті судом, оскільки подані несвоєчасно, після закриття підготовчого судового засідання та фактично є наміром зміни підстав позову у поза процесуальний спосіб. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування правильного по суті рішення. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 11 березня 2024 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді С.О. Журба Т.О. Писана