Постанова 4809 № 401/4143/15-ц

ПОСТАНОВА іменем України 19 січня 2021 року м. Кропивницький справа № 401/4143/15-ц провадження № 22-ц/4809/160/21 Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах Чельник О.І. (головуючий, суддя-доповідач), Єгорової С.М., Черненка В.В. за участю секретаря судового засідання Антошиної А.В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_3 , розглянувши в режимі відеоконференції у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 19 серпня 2020 рокуу складі судді Гармаш Т.І., ВСТАНОВИВ: У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог, ОСОБА_3 , про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на 1/2 частину будинку. В обґрунтування заявленого позову посилалася на те, що вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 , який був укладений 4 червня 1954 року. Під час шлюбу вони отримали для забудови земельну ділянку, на якій був збудований спірний будинок, який є їх із ОСОБА_5 спільною сумісною власністю. Вони проживали у цьому будинку разом з чоловіком ОСОБА_5 до 1991 року. З 1991 року вона виїхала з будинку та проживала окремо від чоловіка. Рішенням Петропавлівського районного суду від 27 серпня 1991 року їх шлюб з чоловіком - ОСОБА_5 був розірваний. Після смерті чоловіка ОСОБА_5 у 2003 році вона знову почала проживати у спірному будинку та була переконана що він належить їй, а саме що вона має право на 1/2 його частину. Проте у 2015 році вона дізналася від повнолітньої дочки ОСОБА_3 , що право власності на цілий будинок належить відповідачці - ОСОБА_6 , яка доводиться їй онукою, яка має наміри продати будинок. Тоді ж їй стало відомо, що за її відсутності її колишній чоловік ОСОБА_5 склав заповіт на онуку ОСОБА_2 (на даний час громадянка Російської Федерації), яка після його смерті прийняла спадщину та отримала свідоцтво про право власності на весь будинок. Вважає, що за таких обставин її неправомірно позбавлено права власності на будинок, у якому вона на теперішній час зареєстрована та проживає. Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням доповнень до позову, просила суд визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом на спірний житловий будинок, видане на ім`я ОСОБА_6 06 лютого 2003 року за реєстровим номером 2-225 Світловодською міською державною нотаріальною конторою, та визнати за нею право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 . Рішенням Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 19 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права, просила вказане рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. ОСОБА_7 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Інші сторони у судове засідання апеляційного суду не з`явилися. Про час та місце слухання справи були повідомлені належним чином. ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , направили клопотання про розгляд справи без їх участі (т.3 а.с.104, 108). Колегія суддів постановила ухвалу про слухання справи у відсутності позивача та відповідача на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з таких підстав. Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами по справі, що 04 червня 1954 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було зареєстровано шлюб, про що складено запис за №10, що підтверджується свідоцтвом про шлюб Української РСР (т.3 а.с.21). Відповідно до повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про розірвання шлюбу №00023246403 16 грудня 1991 року за №369 було зареєстровано актовий запис про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (т.1 а.с.247,248) Судом встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Власівської селищної ради від 31 березня 1964 року №6, ОСОБА_5 отримав земельну ділянку під індивідуальну забудову у АДРЕСА_1 , яка була виділена внатурі, що підтверджується актом від 15 квітня 1964 року (т.2 а.с.97). Відповідно до оціночних актів по домоволодінню у період з 1969 року змінювалась оціночна вартість забудови, що свідчить про те, що у цей період здійснювались будівельні роботи по будівництву спірного будинку (т. 2 а.с.92, 93, 94, 99, 100, 101, 102). Рішенням Виконавчого комітету Власівської селищної радидепутатів трудящих Кремгесівського району Кіровоградської області від 15 липня 1969 року №14, тобто у період шлюбу, за ОСОБА_5 було визнано право особистої власності на домоволодіння АДРЕСА_1 (т.2 а.с.96). У подальшому, після розірвання шлюбу між позивачем та ОСОБА_5 16 грудня 1991 року, приймальною комісією було складено акт про закінчення та введення в експлуатацію індивідуального домоволодіння, затверджений Виконавчим комітетом Світловодської міської ради12 серпня 1993 року (т.2 а.с.103). Рішенням Виконавчого комітету Власівської селищної радинародних депутатів м. Світловодськ Кіровоградської області від 16 вересня 1993 року №140 за ОСОБА_5 повторно було затверджено право особистої власності на домоволодіння з надвірними будівлями, яке розташоване по АДРЕСА_1 (т.2 а.с.104). Відповідно до свідоцтва на право особистої власності на домоволодіння № НОМЕР_1 , видане Виконавчим комітетом Власівської селищної радинародних депутатів Кіровоградської області 22 жовтня 1993 року ОСОБА_5 , йому належить домоволодіння, яке складається з одного житлового будинку з надвірними будівлями, яке розташоване по АДРЕСА_1 (т.2 а.с.105). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 (т.3 а.с.22). Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 06 лютого 2003 року, посвідченого державним нотаріусом Світловодської міської державної нотаріальної контори, зареєстрованим в реєстрі за №2-225, ОСОБА_2 на підставі заповіту, посвідченого Власівською селищною радою 25 жовтня 1993 року за реєстром 287, є спадкоємцем майна, вказаного у заповіті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , яке складається зжитлового будинку з надвірними будівлями, розташованого по АДРЕСА_1 (т.2 а.с.112). Як свідчить довідка, видана Власівською селищною радою 26 жовтня 2018 року за №2574, ОСОБА_1 проживала за адресою АДРЕСА_1 разом зі своїм чоловіком з 1962 року по 1991 рік. Перебували у шлюбі та вели спільне господарство. Після смерті чоловіка, а саме з 2002 року проживає за цією адресою по теперішній час. Факт проживання підтвердили сусіди (т.1 а.с.188) Згідно з відміткою у паспорті ОСОБА_1 з 15 квітня 2003 року зареєстрована у АДРЕСА_1 (т.1 а.с.13) Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції встановив порушення позивачем процесуального строку на звернення до суду з даним позовом, однак дійшов висновку про відмову з підстав необґрунтованості та безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 . Апеляційний суд не може погодитись з таким висновком суду, виходячи з такого. З матеріалів справи убачається, що спірні правовідносини виникли під час дії Цивільного кодексу Української РСР (у редакції 1963 року) та Кодексу про шлюб та сім`ю України (чинного з 20 червня 1969 року по 01 січня 2004 року). Судом встановлено, що з 04 червня 1954 року по 16 грудня 1991 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі. Так, із наявної у матеріалах справи копії інвентаризаційної справи щодо житлового будинку по АДРЕСА_1 , витребуваної судом першої інстанції у Світловодського КМБТІ та оглянутої у судовому засіданні, убачається, що у період зареєстрованого шлюбу ОСОБА_5 у 1969 році набув право особистої власності на спірне домоволодіння АДРЕСА_2 , що зокрема підтверджується рішенням Виконавчого комітету Власівської селищної радивід 15 липня 1969 року №14 (т.1 а.с.242, т.2 а.с.26, 92-112). Відповідно до ст.22 КпШС 1969 року, чинного на час набуття права власності на спірне майно, майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю, а кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. При цьому, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення рівних прав подружжя на володіння, користування та розпорядження цим набутим майном, в незалежності від того, хто із подружжя зазначений власником у правовстановлюючому документі на майно. Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (з подальшими змінами) роз`яснено, що розглядаючи позови, пов`язані із спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного (на той час) законодавства спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону «Про власність, ст. 22 КпШС України). Враховуючи те, що спірне домоволодіння збудоване та зареєстровано право власності на нього у період шлюбу, а тому у силу наведених норм закону цілий будинок разом з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , як об`єкт нерухомого майна відноситься до спільного сумісного майна подружжя. Та обставина, що право особистої власності на спірне домоволодіння було зареєстроване лише за ОСОБА_5 не свідчить про те, що вказане майно не є спільним сумісним майном подружжя, оскільки реєстрація права власності на нерухоме майно лише за одним із співвласників спільної сумісної власності не змінює правового статусу цього майна. Крім того, реєстрація (оформлення) права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них (надалі об`єкти), що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року регулюється Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до Закону України від 15 квітня 2014 року №1212-VII «Про внесення змін до статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо особливостей державної реєстрації прав власності на об`єкти нерухомого майна, закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року», статтю 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» доповнено частиною третьою, якою передбачено, що для здійснення державної реєстрації прав власності, з подальшою видачею відповідного свідоцтва про право власності, на об`єкти (індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них), що розташовані на територіях сільських рад та які закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, проведення технічної інвентаризації не потребується. Документом, що замінює технічний паспорт у разі його відсутності, є виписка з погосподарської книги, яка надається виконавчим органом сільської ради (у разі, якщо такий орган не створений, сільським головою) або відповідною архівною установою. Постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року №449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення» було затверджено Положення про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, якою не передбачалась процедура введення приватних житлових будинків в експлуатацію при оформленні права власності, збудованих до 05 серпня 1992 року, а документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 05 серпня 1992 року індивідуальних жилих будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил, зокрема для потреб державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації, виписка з погосподарської книги. Тобто, до 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності. Так, відповідно до свідоцтва на право особистої власності на домоволодіння Виконавчого комітету Власівської селищної радинародних депутатів Кіровоградської області від 22 жовтня 1993 року за ОСОБА_5 було повторно зареєстровано право особистої власності на спірне домоволодіння з надвірними будівлями, яке розташоване по АДРЕСА_1 . Однак, вказана обставина не спростовує того, що він був збудований та введений в експлуатацію у період шлюбу. Тому колегія суддів вважає помилковим є висновок суду про те, що права позивача не порушено у зв`язку з відсутністю доказів спільної забудови житлового будинку та господарських будівель, а також джерел походження коштів, за які здійснювалось будівництво, оскільки він був введений в експлуатацію вже у 1969 році, а висновок про реєстрацію право власності на спірний будинок після розірвання шлюбуспростовується письмовими доказами по справі. З урахуванням зазначеного вище висновок суду щодо необґрунтованості та безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 є помилковим, оскільки позивач мав право на рівну частку у спільному майні подружжя. Однак, апеляційний суд вважає, що звернувшись з позовом 15 жовтня 2015 року ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, виходячи з такого. Позовна давність це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку позову до суду. Згідно з положеннями ст.ст. 71, 75, 76 ЦК УРСР 1963 року, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. (ст. 80 ЦК УРСР 1963 року). Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч.4 ст. 261 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Згідно з ч. ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Загальним правилом, закріпленим у ч.1 ст.261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, відлік позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії») (правовий висновок ВСУ від 16 листопада 2016 року зроблений при розгляді справи №6-2469цс16). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначені висновки містяться у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №533/1001/16-ц провадження №61-41683св18 та від 10 грудня 2019 року справа №454/2427/16-ц, а також у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року в справі №6-2469цс16, від 28 вересня 2016 року в справі №6-832цс15, від 14 вересня 2016 року в справі №6-2165цс15,від 29 жовтня 2014 року в справі № 6-152цс14, від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1503цс16. 23 жовтня 2018 року ОСОБА_2 та 29 жовтня 2018 року ОСОБА_3 подали до суду заяви про застосування строків позовної давності до заявлених позовних вимог ОСОБА_1 (т.1 а.с.169,178) В свою чергу, ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , було подано клопотання про визнання причин пропуску строків позовної давності поважними. В обґрунтування поданої заяви посилалася на те, що про порушення своїх прав дізналась лише у 2015 році (т.3 а.с.20). Однак, колегія суддів не приймає до уваги подану заяву про застосування строків позовної давності, оскільки на спірні правовідносини поширюються положення ЦК УРСР 1963 року, а відповідно до вимог ст.71 вказаного кодексу суд може самостійно застосувати позовну давність, без подання відповідної заяви сторонами у справі. Згідно з ч.1 ст.44 КпШС України (в редакції чинній на час припиненя шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ) шлюб вважався припиненим з дня реєстрації розірвання шлюбу в органах запису актів громадянського стану. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 припинено 16 грудня 1991 року. Відповідно до ч.3 ст.29 КпШС України для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі ст.11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 з часу розірвання шлюбу,а саме з 16 грудня 1991 року, в строк, передбачений ч.2 ст.29 КпШС України, з позовними вимогами до суду про розподіл спільного сумісного майна подружжя не зверталася. Крім того, з матеріалів справи убачається, що 15 квітня 2003 року ОСОБА_1 знову вселилась за адресою по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.13 зворот). Відповідно до статті 156 ЖК УРСР за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. Враховуючи те, що вселення ОСОБА_1 за вказаною адресою могло здійснитись лише за згодою ОСОБА_2 , як власника житла з 06 лютого 2003 року, позивач не міг не знати про власника житла та підстави виникнення права власності. Крім того, встановлено, що позивач постійно проживав у спірному будинку, за цією адресою зареєстровано її місце проживання з квітня 2003 року, вона весь час користувалася ним, під час чого в неї могли виникати та/або виникали відносини з власником майнаОСОБА_2 . Зазначені обставини вказують на те, що позивач міг та повинен був дізнатися про правовий статус спірного майна - житлового будинку, зокрема про наявність заповіту, оформлення права власності на відповідача, а отже, і про порушення свого права. Апеляційний суд вважає, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що з часу, коли вона повинна була дізнатися про порушення її прав, коли виникло право на позов, існували обставини, що перешкоджали б їй з поважних причин у доступі до правосуддя протягом 28 років. Оскільки позивачем не спростовано презумпції можливості та обов`язку знати про стан своїх майнових прав колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 саме у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково. Рішення Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 19 серпня 2020 рокускасувати та ухвалити нове. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог, ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частину будинку та визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (ІН НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) в дохід держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1518 (тисячу п`ятсот вісімнадцять) грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 29 січня 2021 року. Головуючий суддя О.І. Чельник Судді C.М. Єгорова В.В. Черненко