Постанова КЦС ВС № 442/5033/16-ц

Постанова Іменем України 25 січня 2021 року м. Київ справа № 442/5033/16-ц провадження № 61-40637св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , Стебницька міська рада Дрогобицького району Львівської області, Відділ центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Львівської області, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, в особі відділу Держгеокадастру у місті Дрогобич Львівської області, ОСОБА_3 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову апеляційного суду Львівської області від 15 травня 2018 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Павлишина О. Ф., Приколоти Т. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Стебницької міської ради, Відділу Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, ОСОБА_3 , про визнання частково незаконним (протиправним) та часткове скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання частково незаконним (протиправним) та часткове скасування Державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права приватної власності на частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями, визнання права власності на частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Стебницької міської ради, Відділу центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Львівській областів особі відділу Держгеокадастру у місті Дрогобич Львівської області, про визнання частково незаконним (протиправним) та часткове скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання частково незаконним (протиправним) та часткове скасування Державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права приватної власності на частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями, визнання права власності на частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 став законним власником 13/40 житлового будинку АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок), що підтверджується Витягом про державну реєстрацію прав від 11 травня 2012 року. Вирішуючи питання про виділ своєї частки із спірного будинковолодіння, позивач звернувся до відділу Держгеокадастру у місті Дрогобичі Львівської області про надання інформації щодо земельної ділянки для будівництва і обслуговування спірного житлового будинку, оскільки такою інформацією не володів. На своє звернення позивач отримав довідку відділу Держгеокадастру у місті Дргогобичі Львівської області від 15 червня 2016 року № І-24/0-19/6-16 про те, що відповідно до Державного акта на право власності за № 010944000457 від 29 грудня 2009 року земельна ділянка площею 0,1000 га по АДРЕСА_1 належить відповідачці ОСОБА_1 на підставі рішення Стебницької міської ради № 96 від 27 грудня 2006 року. З цього часу позивач зрозумів, що його права та інтереси порушено, оскільки він являючись законним власником 13/40 спірного житлового будинку, не має будь-яких правомочностей до частини земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, яка б відповідала його ідеальній частці у будинку. ОСОБА_1 просив суд: визнати частково незаконним (протиправним) та частково скасувати рішення Стебницької міської ради Львівської області № 96 від 27 грудня 2006 року в частині передачі ОСОБА_2 безоплатно у власність земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю, включаючи ту частину земельної ділянки, яка відповідає 13/40 ідеальної частки у житловому будинку з господарськими спорудами; визнати частково недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку № 0100944000457 від 29 грудня 2009 року, виданий на ім`я ОСОБА_2 та скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на 13/40 ідеальних частин земельної ділянки; визнати за позивачем право власності на 13/40 ідеальних частин земельної ділянки для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями. Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 квітня 2017 року клопотання представника відповідача ОСОБА_5 задоволено. Залучено до участі у даній справі, як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача, ОСОБА_3 . Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 травня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності про застосування якого заявлено відповідачем. Постановою апеляційного суду Львівської області від 15 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 травня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення сесії Стебницької міської ради Львівської області від 27 грудня 2006 року №

96. Визнано недійсним Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серія ЯД № 505823 від 29 грудня 2009 року, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 з приналежними господарськими будівлями та спорудами. Скасовано реєстрацію на право власності на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_2 що в АДРЕСА_1 в Книзі записів реєстрації дежавних актів на право власності на постійне користування землею, договорів оренди землі за № 01.0944000457 у Стебницькій міській раді, кадастровий номер земельної ділянки 4610670500:01:021:0028. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що строк позовної давності позивачем не пропущено, порушення права ОСОБА_2 має продовжуваний характер, а окрім цього, позивач про порушене право на земельну ділянку дізнався із довідки Дрогобицького Держгеокадастру від 15 червня 2016 року № 1-24/0-19/6-16. Даючи дозвіл на виготовлення технічної документації з метою передачі у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, органи місцевого самоврядування не врахували, що є інші співвласники будинку, які мають право на частку відповідно до частки в будинку та норм визначених для обслуговування будинку, чим порушили право не тільки позивача, але і третьої особи ОСОБА_3 . Апеляційний суд, зіславшись на правову позицію Верховного Суду України, висловлену у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, вказав про те, що нормамии статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час набуття ОСОБА_2 права власності на частину домоволодіння) закріплено загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 16 липня 2018 року ОСОБА_3 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду Львівської області від 15 травня 2018 року та залишити в силі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 травня 2017 року, посилаючи на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що висновок апеляційного суду про порушення прав та інтересів позивача та третьої особи оскаржуваним рішення органу місцевого самоврядування є неправильним, оскільки одноосібним власником спірного домоволодіння станом на час прийняття спірного рішення органу місцевого самоврядування була ОСОБА_2 . Апеляційний суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_2 став власником 13/40 частини спірного житлового будинку на підставі зареєстрованого належним чином рішення апеляційного суду Львівської області від 02 червня 2011 року лише 11 травня 2012 року, а ОСОБА_3 стала також власником частини вказаного житлового будинку на підставі зареєстрованого належним чином того ж самого судового рішення у 2011 році. Суд першої інстанції абсолютно справедливо вказав про пропуск позивачем строку позовної давності. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області. У жовтні 2018 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Розпорядженням від 15 квітня 2020 року № 1089/0/226-20 за касаційним провадженням № 61-40637св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 квітня 2020 року визначено суддю - доповідача Петрова Є. В. Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2020 року зупинено касаційне провадження у даній справі № 442/5033/16-ц до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 689/26/17. Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року поновлено касаційне провадження у даній справі № № 442/5033/16-ц. Фактичні обставини, встановлені судами Судами встановлено, що позивач на підставі договору дарування, посвідченого старшим державним нотаріусом Другої Дрогобицької державної нотаріальної контори Городничим М. О., 07 травня 1988 року (реєстраційний № 1-1264), став власником незакінченого будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 ), який належав його матері - ОСОБА_7 на підставі рішення виконкому Стебницької міської ради від 06 червня 1985 року за № 102 (а. с. 10-13). Згідно акту виносу в натуру меж земельної ділянки і розбивки будівель встановлено в натурі межі земельної ділянки, виділеної ОСОБА_7 для будівництва індивідуального житлового будинку і господарських будівель площею 1011 кв. м на підставі рішення виконкому Стебницької міської ради № 94 від 07 квітня 1988 року (а. с. 20, 22). Рішенням виконкому Стебницької міської ради № 86 від 17 квітня 1997 року «Про затвердження актів введення в експлуатацію індивідуальних житлових будинків» було затверджено Акт закінчення будівництва та введення в експлуатацію спірного житлового будинку житловою площею 56,0 кв. м та вирішено оформити і видати ОСОБА_2 свідоцтво про право особистої власності на зазначений житловий будинок. Згідно договору дарування, посвідченого 16 серпня 2002 року державним нотаріусом Стебницької державної нотаріальної контори Лютик Р. В. (реєстраційний № 698), позивач подарував своїй дочці - ОСОБА_2 1/2 ідеальну частину спірного житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель (а. с. 23). Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 31 березня 2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2007 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 про визнання договору дарування будинку недійсним, визнання права власності на половину будинку і господарських будівель, заявлені позовні вимоги задоволено та визнано частково недійсним договір дарування будинку, укладений 07 травня 1988 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 на спірний будинок та визнано частково недійсним свідоцтво на право власності на жилий будинок, зареєстрований за ОСОБА_2 в Дрогобицькому міжміському бюро технічної інвентаризації за № 1-1264; визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 ідеальну частину спірного будинковолодіння (а. с. 28). Ухвалою Верховного суду України від 23 квітня 2008 року вказані вище рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 31 березня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2007 року було скасовано і передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції (а. с. 32-33). Згідно рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 11 жовтня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_3 було задоволено частково, а саме: визнано частково недійсним договір дарування будинку, укладений 07 травня 1988 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 на спірний будинок; визнано право власності за ОСОБА_3 на 17,5 % будинку; визнано за ОСОБА_2 право власності на 32,5 % будинку та частково задоволено зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 , а саме визнано недійсним договір дарування 1/2 ідеальної частини спірного будинку, укладений 01 червня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (а. с. 34-36). Рішенням апеляційного суду Львівської області від 02 червня 2011 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду від 11 жовтня 2010 року в частині: визнання частково недійсним договору дарування будинку, укладеного 07 травня 1988 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 скасовано і ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_3 ; визнання недійсним в повному обсязі договору від 01 червня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (про дарування 1/2 частини спірного будинковолодіння) змінено, визнавши недійсним цей договір в частині дарування ОСОБА_3 - ОСОБА_2 своєї частки, що перевищує 17,5 % спірного будинковолодіння; відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 16 серпня 2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_2 (про дарування 1/2 частини спірного будинковолодіння) у зв`язку із пропуском строку позовної давності було скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. В решті оскаржуване рішення Дрогобицького міськрайонного суду від 11 жовтня 2010 року було залишено без змін і набрало законної сили (а. с. 37 - 38). На підставі вищезазначених рішень судів позивач став власником 13/40 частин спірного житлового будинку, що підтверджується Витягом з Державного реєстру прав від 11 травня 2012 року (а. с. 27). Із змісту Довідки з відділу Держгеокадастру у місті Дрогобич Львівської області за № 1-24/0-19/6-16 від 15 червня 2016 року, яку позивач ОСОБА_2 отримав на свій запит встановлено, що власником земельної ділянки площею 0,1000 га по АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 відповідно до Державного акта № 010944000457 на право власності на земельну ділянку, який виданий на підставі рішення Стебницьої міської ради № 96 від 27 грудня 2006 року «Про відміну окремих пунктів рішень Стебницької міської ради та виконкому та безоплатну передачу у власеість громадянам земельних ділянок» (а. с. 43, 63).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_3 на постанову апеляційного суду Львівської області від 15 травня 2018 року, здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Судове рішення суду апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За змістом статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Статтею 120 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) визначено особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, який також пов`язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці. Так, відповідно до частин першої та четвертої статті 120 ЗК України, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. При цьому під час застосування положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України судам слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Такі правові висновки викладені Верховним Судом України в постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) Велика Палата Верховного Суду не встановила правових підстав для відступлення від наведених висновків та погодилася із застосуванням судами статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України. Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, позивач є власником 13/40 частини спірного житлового будинку. Тому позивач відповідно до статті 120 ЗК України має право на відповідну частку земельної ділянки. За таких обставин, суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те що, набувши право власності на частину житлового будинку, позивач набув у власність частину земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт нерухомості. Згідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Отже, вирішуючи спір, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів та керуючись положеннями статті 120 ЗК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач є співвласником 13/40 частини спірного будинку, який розташований на спірній земельній ділянці, а оскаржуване рішення міської ради про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки та оформлений державний акт на право власності на земельну ділянку, а також реєстрація права власності за відповідачкою порушує право позивача на відповідну частину земельної ділянки, необхідної для обслуговування його частини будинку. Тому оспорюване рішенняСтебницької міської Ради Львівської області № 96 від 27 грудня 2006 року підлягає скасуванню, а державний акт визнанню недійсним, зі скасуванням державної реєстрації права власності на земельну ділянку за відповідачкою. Доводи касаційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності у цій справі спростовуються тим, що про наявність оскаржуваного рішення і державного акта позивач дізнався із довідки Дрогобицького Держгеокадастру № 1-24/0-19/6-16 від 15 червня 2016 року (а. с. 43). Доводи касаційної скарги про те, що станом на час прийняття оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування одноосібним власником спірного домоволодіння була ОСОБА_2 , а тому висновок апеляційного суду про порушення прав та інтересів позивача та третьої особи оскаржуваним рішення органу місцевого самоврядування є неправильними, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки правомірність набуття одноособового права власності ОСОБА_2 на спірний житловий будинок було оскаржено ОСОБА_2 у судовому порядку, та судовими рішення було скасоване одноособове право власності відповідачки на житловий будинок. Крім того, відповідач ОСОБА_2 з касаційною скаргою на постанову апеляційного суду до суду касаційної інстанції не зверталась. Іншій доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, які їх обґрунтовано спростували. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду без змін. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову апеляційного суду Львівської області від 15 травня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук