Постанова Київський апеляційний суд № 752/24739/19

Справа № 752/24739/19 Головуючий 1 інстанція- Чередніченко Н.П. Провадження № 22-ц/824/1960/2021 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 21 січня 2021 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В., за участю секретаря Малашевського О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 24 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів. переданих за попередніми договорами,- в с т а н о в и в: У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернуласядо суду із вказаним вище позовом,який мотивувала тим, що 21 січня 2014 року між нею і відповідачкою ОСОБА_2 було укладено два нотаріально посвідчені попередні договори щодо купівлі у майбутньому частини житлового будинку у вигляді квартири АДРЕСА_1 . Сторони домовилися про укладання основних договорів купівлі-продажу частини будинку і земельної ділянки у термін одного року та не пізніше 30 календарних днів з моменту отримання відповідачкою документів щодо права власності на вказане нерухоме майно. Згідно п.5 обох попередніх договорів в момент їх підписання вона передала відповідачці грошові кошти у сумі 145000 грн. за кожинм договором. 14 грудня 2014 року між сторонами укладено нотаріально посвідчені договори про внесення змін та доповнень до попередніх договорів щодо купівлі-продажу частини будинку і земельної ділянки та обумовлено укладання основних договорів купівлі-продажу частини будинку і земельної ділянки не пізніше 30 календарних днів з моменту отримання відповідачкою документів щодо права власності на вказане нерухоме майно, а також визначено остаточну вартість цього майна 145000 грн. у еквіваленті до 18125 доларів США на час розрахунку. Також, вони обумовили, що у випадку неукладання основного договору з вини відповідачки, остання має повернути їй сплачені суми у подвійному розмірі, тобто виходячи з вартості 36250 доларів США на момент розрахунку, за кожним із договорів. Вказувала, що 20 листопада 2019 року вона дізналася про дарування відповідачкою ще 31 липня 2019 року частини житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані по АДРЕСА_2 , на користь ОСОБА_3 . Незважаючи на її неодноразові намагання врегулювати спір і повернути сплачені кошти, відповідачка зустрічей уникає, гроші не - 2 - повернула. У зв`язку з наведеним просила стягнути із відповідачки на її користь сплачені за попередніми договорами кошти у подвійному розмірі у сумі 1753050 грн., що відповідає 36250 доларів США, та судові витрати. Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 24 квітня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким її позов задоволити у повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушенням судом норм процесуального і неправильне застосування норм матеріального права. Скарга мотивована хибністю висновків суду про відсутність доказів її звернення до позивачки для укладення основного договору тим, що спростовується її листом-вимогою. Суд не звернув уваги, що будь-яких пропозицій про укладення договору від відповідачки не надходило. Посилання суду на те, що відповідачка на момент укладання попередніх договорів не була власником нерухомого майна помилкові. Посилання суду на помилку у даті договору у позові тобто зазначення, що договори укладені 21 січня 2019 року, замість правильної дати 21 січня 2014 року не є вирішальним при вирішенні спору, оскільки будь-яких інших договорів між сторонами не укладалося. Суд проігнорував ст.615 ЦК України, згідно якої одностороння відмова від зобов`язання не допускається. Відповідачка ОСОБА_2 , яка отримала копію ухвали про відкриття апеляційного провадження та копію апеляційної скарги з додатками 14 липня 2020 року, що стверджується рекомендованим повідомленням про вручення відправлення (а.с.93), відзив на апеляційну скаргу до суду не подала. В суді апеляційної інстанції представник позивачки ОСОБА_1 адвокат Лушкін П.Ю. подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримав, просив задоволити та скасувати рішення Голосіївського районного суду м.Києва як незаконне. Відповідачка ОСОБА_2 до суду не з`явилася, причин неявки не повідомила. У зв`язку із неявкою відповідачки розгляд справи відкладався неодноразово, оскільки після отримання відповідачкою 14 липня 2020 року копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та копії апеляційної скарги з додатками, остання припинила вчинення дій по отриманню судових повісток і всі направлені на її адресу судові повістки, а саме на 01 жовтня 2020 року, 05 листопада 2020 року, 03 грудня 2020 року та 21 січня 2021 року повернуті з відміткою пошти за закінченням терміну зберігання. Наведене у свою чергу свідчить про недобросовісне користування процесуальними правами, оскільки будучи обізнаною про розгляд даної справи, відповідачка всупереч положенням ст.44 ЦПК України, яка покладає на учасника обов`язок добросовісно користуватися процесуальними правами, протягом більш як півроку не вчинила жодних дій для з`ясування про стан судового провадження. Номер телефону або електронна адреса відповідачки, за якими її було б можливо додатково повідомити в матеріалах справи відсутні. За таких обставин, суд вичерпав можливість повідомлення відповідачки у встановлений спосіб, а відтак прийшов до висновку про можливість розгляду справи у її відсутність з метою дотримання розумних строків розгляду справи та рівноваги у інтересах сторін щодо розгляду справи упродовж розумного строку. При цьому суд враховує, що відповідно до ч.ч.1, 2, п.10 ч.3 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, - 3 - інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Однією з основних засад здійснення цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом. Окрім того, розгляд справи упродовж розумного строку є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, про що неодноразово вказував у своїх рішенням Європейський суд з прав людини. Зокрема, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. У рішеннях ЄСПЛ у справі «Осман проти Сполученого королівства» та «Креуз проти Польщі» ЄСПЛ вказав, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. У рішенні ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року № 3236/03, § 41 «Пономарьов проти України» суд вказав, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. Дана справа не знаходить свого вирішення більше року, що не відповідає встановленим процесуальним законом строкам її розгляду. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що 21 січня 2014 року між позивачкою ОСОБА_1 і відповідачкою ОСОБА_2 було укладено два нотаріально посвідчені попередні договори, згідно яких сторони зобов`язалися у мабутньому укласти два договори купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: частини житлового будинку у вигляді квартири АДРЕСА_3 . Згідно умов попередніх договорів, які є ідентичними, сторони домовилися про - 4 - укладання основних договорів купівлі-продажу частини будинку і земельної ділянки у термін одного року та не пізніше 30 календарних днів з моменту отримання відповідачкою ОСОБА_2 документів щодо права власності на вказане нерухоме майно. Згідно п.5 обох попередніх договорів в момент їх підписання ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 145000 грн. за кожним договором. 14 грудня 2015 року між сторонами було укладено два нотаріально посвідчені договори про внесення змін і доповнень до попередніх договорів, які стосувалися в тому числі строків укладання основних договорів, уточнення ідентифікаційних ознак нерухомого майна та розрахунків. Зокрема, сторони обумовили укладання основних договорів купівлі-продажу частини будинку і земельної ділянки не пізніше 30 календарних днів з моменту отримання відповідачкою ОСОБА_2 документів щодо права власності на нерухоме майно та уточнили індивідуальні ознаки нерухомого майна, визначивши частку будинку, яка відчужується у розмірі 1/4 та її площу, а також площу земельної ділянки (п.1 обох попередніх договорів). Окрім того, визначили, що сплачена позивачкою за кожним із договорів сума 145000 грн. еквівалентна 18125 доларів США на час розрахунку. Додатково обумовили, що у випадку неукладання основного договору з вини відповдіачки, остання має повернути позивачці сплачені суми у подвійному розмірі, тобто виходячи з вартості 36250 доларів США на момент розрахунку, за кожним із договорів. Також судом встановлено, що в обумовлений сторонами строк договори купівлі-продажу нерухомого майна у вигляді 1/4 частини будинку і земельної ділянки по АДРЕСА_2 укладені не були. Відповідачка ОСОБА_2 31 липня 2019 року провела відчуження 26/100 частин будинку та ділянки АДРЕСА_2 громадянці ОСОБА_3 на підставі договору дарування. Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, щопозивачкою не було доведено факт неукладання основних договорів купівлі-продажу внаслідок винних дій відповідачки, що б давало підстави для стягнення коштів за попередніми договорами в подвійному розмірі. Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками, оскільки суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.263-264 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та допустив неправильне застосування норм матерільного права. Зосередившись на з`ясуванні того, з вини якої із сторін не було укладено договори купівлі-продажу нерухомого майна, суд не звернув уваги на положення ч.3 ст.635 ЦК України, згідно якої зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. За змістом даної норми у випадку неукладення основного договору у строк обумовлений попереднім договором зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється. Відповідно фактично отримані за попереднім договором грошові кошти є авансом і підлягають поверненню особі, яка їх сплатила. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка міститься у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц, де Велика Палата, залишаючи без змін судове рішення про стягнення сплаченого за попереднім договором авансу, зазначила, що з огляду на неукладення сторонами у передбачений - 5 - попереднім договором строк договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що платіж, переданий за попереднім договором, є авансом та підлягає поверненню власникові. Такі ж висновки щодо необхідності стягнення авансового платежу за попереднім договором у випадку неукладення основного договору сформульовані у цілому ряді постанов Верховного Суду, зокрема: від 23 вересня 2019 року у справі № 638/4106/16-ц; від 27 листопада 2019 року у справі № 520/6286/16-ц; від 27 листопада 2019 року у справі № 755/29052/13-ц; від 27 травня 2020 року у справі № 757/76875/17-ц; від 15 липня 2020 року у справі № 205/5667/16-ц. Авансовий платіж підлягає поверненню у будь-якому випадку незалежно від того, з вини якої сторони не був укладений договір. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, де Велика Палата зазначила, що виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (п.68). При цьому колегія суддів звертає увагу, що згідно ч.2 ст.635 ЦК України ухилення сторони від укладення договору, передбаченого попереднім договором, є підставою для відшкодування другій стороні збитків, завданих простроченням, а не підставою для неповернення авансу, як помилково вважав суд. Колегія суддів не погоджується із висновками суду про недотримання правової природи попередніх договорів, яке полягає в тому, що на момент їх укладення відповідачка не була власником нерухомого майна. Такі висновки суперечать змісту ст.635 ЦК України, яка не висуває жодних вимог до того чи має бути власником нерухомого майна особа, яка має намір у майбутньому укласти договір відчуження цього нерухомого майна, чи ні. Таке не суперечить меті та цілям ст.635 ЦК України. Це ж стосується посилань суду у рішенні на невідповідність дати укладених попередніх договорів, вказаній у резолютивній частині позову 21 січня 2019 року, їх фактичному укладенню 21 січня 2014 року, оскільки дані обстаивни не є підставою для відмови у позові, оскільки не заперечуєжться жодною із сторін, а предмет спору є чітким і зрозумілим - стягнення коштів за попередніми договорами. В даному випадку суд підійшов до вирішення спору занадто формально, що не відповідає одній з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibusrebus praecipuum esseiustitiae aequitatisque quamstricti iuris rationem», що означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норми матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. - 6 - З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не грунтується на матеріалах справи та вимогах закону і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення. Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів прийшла до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення з аступних міркувань. Судом встановлено, що 21 січня 2014 року (в редакції змін і доповнень від 14 грудня 2015 року) між сторонами було укладено два нотаріально посвідчені попередні договори, згідно яких сторони зобов`язалися у майбутньому укласти два договори купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: 1/4 частини житлового будинку у вигляді квартири АДРЕСА_4 . За кожним із вказаних договорів позивачка передала відповідачці кошти у розмірі 145000 грн., що у визначеному сторонами еквіваленті становить 18125 доларів США на час розрахунку. З огляду на неукладення в обумовлений сторонами строк договорів купівлі-продажу нерухомого майна у вигляді 1/4 частини будинку і земельної ділянки по АДРЕСА_2 апеляційний суд дійшов висновку про те, що платіж, переданий за попередніми договорами, є авансом та підлягає поверненню його власникові - позивачці ОСОБА_1 . При цьому колегія суддів вважає обгрунтовними доводи позивачки про необхідність стягнення коштів у еквіваленті до 18125 доларів США з урахуванням курсу гривні до долара, встановленого НБУ на визначену нею дату звернення до суду 24,18 грн. за 1 долар США з таких міркувань. Згідно ч.1 ст.524 ЦК України зобов`зання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Разом з тим ч.2 цієї статті допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч.2 ст.533 ЦК України). Оскільки позивачка передала відповідачці аванс за кожним із договорів у розмірі 145000 грн, що еквівалентно 18125 доларів США, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч.2 ст.533 ЦК України, оскільки грошове зобов`язання триває, офіційний курс гривні до долара США змінився, сума боргу станом на визначений позивачкою у позові час звернення до суду з даним позовом, еквівалентна 18125 доларів США, становить 438262,50 грн. Аналогічний правова позиція Великої Палати Верховного Суду міститься у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц, де залишаючи без змін постанову апеляційного суду в частині стягнення авансового платежу, Велика Палата вказала, що, враховуючи умови укладеного договору та положення ст.533 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення суми боргу відповідно до умов договору та положень цієї норми в еквіваленті до 40 тисяч доларів США на момент стягнення. Колегія суддів відхиляє доводи позивачки про наявність підстав для стягнення вказаної суми у подвійному розмірі з таких міркувань. Відповідно до ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Згідно зі ст.570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на - 7 - підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання. Водночас аванс не має забезпечувальної функції. Якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц). З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що платежі, передані позивачкою за обома попередніми договорами, є авансом і підлягають поверненню власникові у одинарному розмір розмірі 438262,50 грн. за кожним із договорів, що еквівалентно 18125 доларів США. Відповідно до ст.141 ЦПК України суд покладає на відповідачку судовий збір, сплачений позивачкою за подання позову та апеляціної скарги, пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково. Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 24 квітня 2020 року скасувати і ухвалити нове, яким позов задоволити частково. Стягнути із ОСОБА_2 (мешкає: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (мешкає: АДРЕСА_6 РНОКПП НОМЕР_2 ) грошові кошти у розмірі 876525 гривень та судовий збір у розмірі 12900 гривень. В решті позову відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: