Постанова 4854 № 420/6244/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 січня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/6244/20 Головуючий в 1 інстанції: Токмілова Л.М. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: доповідача - судді Турецької І.О., суддів - Стас Л.В., Шеметенко Л.П. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Трусова Анатолія Сергійовича на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії В С Т А Н О В И В: У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області) в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ № 121 від 26.06.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. - зобов`язати, у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що є громадянином Камеруну. Його виїзд за межі країни громадянської належності відбувся через те, що він побоюється за своє життя, оскільки є хворим на епілепсію та належить до вразливої соціальної групи, яка знаходиться під постійним ризиком дискримінації у країні його походження. Окрім того, селище, де він проживав з родиною, знищено внаслідок бойових дій, а молодих чоловіків з його регіону вважають бійцями антиурядових сил, затримують та піддають жорстокому поводженню, тортурам та позасудовим стратам. Наполягає, що в Камеруні спостерігається етнічний конфлікт між франкомовними та англомовними мовними групами, що свідчить про наявність загрози смерті або тортур та жорстокого, нелюдського поводження. На думку ОСОБА_1 , міграційна служба необґрунтовано не взяла до уваги дані обставини та безпідставно відмовила в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Вирішуючи справу по суті та відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що за матеріалами особової справи ОСОБА_1 , не простежуються факти його переслідування в країні громадянської належності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Суд погодився з доводами ГУ ДМС України в Одеській області, що заява позивача не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» а обумовлена необхідністю отримання тимчасової легалізації на території України. Вважаючи рішення суду першої інстанції таким, що не відповідає ознакам законності та обґрунтованості, представник ОСОБА_1 - адвокат Трусов А. С. в апеляційній скарзі просить його скасувати та ухвалити нове - про задоволення позову. У своїх доводах адвокат зазначає, що суд першої інстанції не врахував реальних фактів загрози життю позивача в країні походження, які були зазначені в позові. Так, на його думку, суд апеляційної інстанції повинен звернути увагу, що причина виїзду позивача з країни своєї громадянської належності, пов`язана з хворобою на епілепсію, оскільки люди з такою хворобою належать до вразливої соціальної групи населення та знаходяться під постійним ризиком дискримінації в Камеруні. Скаржник наполягає на тому, що суд першої інстанції не звернув увагу на ряд авторитетних міжнародних джерел, зазначених у позові, інформація з яких підтверджує обґрунтовані побоювання позивача зазнати тортури, нелюдське поводження або смерть. Представник відповідача, скориставшись правом подання відзиву на апеляційну скаргу, зазначає про її безпідставність, оскільки вона не спростовує висновків суду першої інстанції. Вважає, що рішення суду прийняте з урахуванням усіх обставин справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Зміст відзиву на апеляцію відтворює позицію суду першої інстанції з якою погоджується представник відповідача. Відповідно до приписів п.3 ч.1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження, у зв`язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Перевіривши правильність встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи, додержання норм матеріального та процесуального права, провівши аналіз доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з огляду на таке. Фактичні обставини справи свідчать, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - Камерун, провінція Літторал, район Мунго, с. Бомоно Ба Мбенгу, за національністю камерунец, вільно володіє французькою, на середньому рівні англійською, неодружений. 30.01.2013 року ОСОБА_1 вибув з країни громадянської належності, з метою навчання до України, авіарейсом Дуала (Камерун) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). Кордон України перетнув легально. 03.09.2018 року позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Посилаючись на хворобу (епілепсія), позивач в анкеті зазначав, що зазнавав висміювання, у зв`язку з чим батько наполягав на його виїзді за кордон на навчання. Також позивач зазначив про небажання повертатись до країни громадянської належності, оскільки на півночі Камеруну виник збройний конфлікт, внаслідок якого зруйновано його будинок, а на території регіону, в якому мешкав позивач відбуваються мітинги проти держави. З метою протистояння зазначеним мітингам, владою Камеруну було спрямовано війська до селища позивача. 19.09.2018 року, на підставі проведених інтерв`ю та анкетування із позивачем Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За наслідками аналізу матеріалів особової справи заявника, підтверджено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог: ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року; ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року; п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі заявника в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування шукача притулку на території України подій або нових обставин для обґрунтованого побоювання не виявлено. 19.09.2018 року ГУ ДМС України в Одеській області прийняло наказ №179 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 21.09.2018 року ОСОБА_1 отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складене Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області №5/1-697 від 19.09.2018 року. Позивач пройшов усі етапи судового оскарження наказу №179 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та отримав відмову. 18.06.2020 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У даній заяві позивач повідомив, що у країні його громадянської належності йде війна між центральним урядом і сепаратистами, що хочуть відокремитися від центральної влади і бути незалежними. Війна продовжується та вбивають багато людей (т.1 а.с.60-61). В анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.06.2020 року позивач повідомив, що він виїхав з Камеруну для навчання в Україні. Коли хотів повернутися до країни громадянської належності розпочалась війна. Війна розпочалась у 2016 році між центральним урядом і сепаратистами, які називаються «амбазуні», що хочуть відокремитися від центральної влади і бути незалежними. З того моменту як розпочалася війна, будинок зруйнували, двоюрідного брата вбили, а сестри переселилися, у зв`язку з чим, немає відомостей про них. Тото ОСОБА_2 стверджував про побоювання повернутися до Камеруну, оскільки це може загрожуватиме смертю (т.1 а.с.93-97). Також позивач зазначив, що нововиявлені обставини в історії його переслідування полягають в тому, що він не має жодних відомостей про його сестер, а брат проживає в Центральній Африці. Розглянувши заяву та особову справу позивача, 26.06.2020 року Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області склало висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У даному висновку суб`єкт владних повноважень зазначив, що заява позивача є очевидно необґрунтованою, оскільки твердження заявника носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Так, заявником не тільки не були надані жодні документальні докази ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину, а також не наведені конкретні факти (усні твердження), які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення до Камеруну. Зі слів заявника встановлено, що під час проживання на Батьківщині, він ніколи не зазнавав жодних проблем, утисків чи обмежень, не мав проблем з органами влади, ніколи не займався політичною діяльністю. Проведеним аналізом інформації за країною походження заявника спостерігається стабілізація ситуації, прийняття органами державної заходів заходів щодо покращення загальної безпечної ситуації, досягнення національного компромісу. За підсумком викладеного, ГУ ДМС України в Одеській області дійшов висновку, що звернення заявника обумовлено не потребою у міжнародному захисті, а необхідністю отримання тимчасової легалізації на території України (т.1 а.с.119-127). На підставі такого висновку, 26.06.2020 року відповідачем прийнято наказ №121 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», а також прийнято повідомлення №5/1-123, яке отримано позивачем 06.07.2020 року (т.1 а.с.129-132). Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, суд апеляційної інстанції виходить з такого. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». За змістом частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. На підставі пункту 1 та пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. За правилами статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. За правилами пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Практичні рекомендації Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Також, Директива Ради Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 не відповідав наведеним вище стандартам для кваліфікації його статусу як біженця або як особи, що потребує міжнародного захисту Так, згідно з розповіддю позивача, що відображена в анкеті від 23.06.2020 року, вбивство мирного населення камерунськими солдатами відбувалося в селищі Нгарбух на початку 2020 року (арк. 2 протоколу співбесіди від 26.06.2020). Однак, за матеріалами особової справи, ОСОБА_1 ніколи не проживав раніше в селищі Нгарбух (арк. 1 анкети від 23.06.2020). З метою посилення ефекту викладеної історії переслідування, ОСОБА_1 , під час протоколу співбесіди від 26.06.2020 р., повідомляє про те, що будинок його родини знаходився в селищі Муненге, де саме і існує небезпечна ситуація (протокол співбесіди від 26.06.2020). Натомість, при проведенні анкетування 23.06.2020 р., позивач не надавав інформацію про проживання в даній місцевості (арк. 1 анкети). На прохання пояснити розбіжності, позивач зазначив, що не проживав в зазначеному місці, проте їздив туди на канікули, при цьому не зміг деталізувати інформацію, в який період його родина проживала в цьому селищі; також підтвердив, що постійно не проживав в Муненге, а в трьох вищевказаних містах, в яких він проживав на Батьківщині, наразі стабільна ситуація (арк. 3 протоколу співбесіди від 26.06.2020). У доводах апеляції адвокат ОСОБА_3 вказує на неврахування судом першої інстанції тверджень позивача про те, що йому можуть загрожувати смерть, тортури або нелюдське поводження через те, що він походить з регіону, який вважається сепаратистським, де ідуть бойові дії, а молодих чоловіків за з даного регіону вважають бійцями антиурядових сил. Проте, такі доводи не знайшли свого підтвердження, адже як встановлено ГУ ДМС України в Одеській області, дані регіони не охоплені військовим протистоянням, мають необхідні для належного проживання комунікації. Зосереджує увагу адвокат ОСОБА_3 також на неврахування судом першої інстанції хвороби позивача на епілепсію та належності до вразливої соціальної групи населення, яка перебуває під постійним ризиком дискримінації в Камеруні. Колегія суддів вважає даний аргумент таким що не має під собою реального підґрунтя. Отже, матеріалами справи встановлено, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно з метою навчання в Україні. Крім того, потрапивши на територію України у січні 2013 року позивач вперше звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 03 вересня 2018 року. Колегія суддів вказує, що факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що мета звернення обумовлена лише потребою у легалізації на території України. Правова позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17. Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Представник скаржника у доводах апеляції також посилається на те, що суд першої інстанції не звернув увагу на ряд авторитетних міжнародних джерел, зазначених у позові, інформація з яких підтверджує обґрунтовані побоювання позивача зазнати тортури, нелюдське поводження або смерть. Колегія суддів вважає, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення особи до країни громадянської належності їй буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. За таких обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо законності та обґрунтованості спірного рішення. Підсумовуючи викладене та враховуючи те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та вірно зазначена юридична кваліфікація встановлених фактів, колегія суддів, згідно зі ст. 316 КАС України, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляції та про залишення рішення суду першої інстанції в силі. Дана справа була віднесена судом першої інстанції до справ незначної складності та розглянута в порядку спрощеного позовного провадження. Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Водночас частина 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Отже, враховуючи, що судом апеляційної інстанції здійснений перегляд рішення суду першої інстанції, яке було ухвалено за правилами спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для його касаційного оскарження. Підстави для розподілу судових витрат, передбачені статтею 139 КАС України - відсутні. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Трусова Анатолія Сергійовича - залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Доповідач - суддя І. О. Турецька суддя Л. В. Стас суддя Л. П. Шеметенко Повне судове рішення складено 25.01.2021 року.