Окрема думка Велика Палата ВС № 9901/613/18

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 9 грудня 2020 року № 9901/613/18 (провадження № 11-152заі20) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним і скасування рішення, відшкодування моральної шкоди Короткий виклад історії справи У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила: - визнати протиправним і скасувати рішення ВККС від 27 квітня 2018 року № 603/ко-18 про визнання судді Голованівського районного суду Кіровоградської області ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді; - зобов`язати ВККС вирішити питання щодо відповідності ОСОБА_1 займаній посаді судді Голованівського районного суду Кіровоградської області з дотриманням принципів верховенства права, відкритості, рівності та пропорційності; - стягнути з ВККС на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 млн грн. На обґрунтування позову ОСОБА_1 посилалась на протиправність дій члена Комісії ОСОБА_2 як доповідача по її суддівському досьє та на упередженість щодо неї безпосередньо під час проведення співбесіди, на безпідставність і необґрунтованість результатів тестувань морально-психологічних якостей і загальних здібностей, які містять очевидні суперечності в оцінці її особистості, трудового та професійного шляху, що вплинуло на результати кваліфікаційного оцінювання та прийняття рішення, що оскаржується. Позивачка також указала, що ВККС перевищила свої повноваження під час співбесіди щодо визначення балів по критеріях особистої та соціальної компетенції, професійної етики, доброчесності, а саме намагалася отримати від позивачки інформацію, яку вона відповідно до закону надавати не мала, а також ввела в оману суспільство щодо наявності довіреності, якої насправді не було. На думку ОСОБА_1 , предметом співбесіди можуть бути виключно ті документи, які містяться в суддівському досьє. Зважаючи на відсутність у суддівському досьє позивачки скарги від депутатів районної та селищної рад, а також відсутність довіреності на автомобіль, з приводу яких під час співбесіди ставив запитання член Комісії ОСОБА_2 , оскаржуване рішення від 27 квітня 2018 року було прийнято необ`єктивно. Позивачка також вважає, що оскаржуване рішення ВККС від 27 квітня 2018 року № 603/ко-18є немотивованим, оскільки в ньому немає мотивації оцінок за критеріями компетентності, професійної етики та доброчесності. До того ж у рішенні не зазначено, яку кількість балів позивачка отримала за тими критеріями, максимальний бал за якими передбачений Положенням про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення (далі - Положення), затвердженим рішенням Комісії від 3 листопада 2016 року № 143/зп-16, зокрема: рівень здійснення суддею правосуддя або фахова діяльність; діяльність щодо підвищення фахового рівня; морально-психологічні якості, інтегративність та інші показники за критеріями професійної етики та доброчесності. ОСОБА_1 зауважила, що їй завдано моральну шкоду, яка полягає в приниженні її честі та гідності, ділової репутації, адже вона завжди мала відмінну репутацію як суддя та просто людина, що зіпсовано співбесідою. Хід співбесіди та прийняття рішення Комісією висвітлювалися в мережі Інтернет, і це відео переглянуло 3273 особи. Вона змушена доводити у суді неправомірність цього рішення, витрачати свій час та кошти на підготовку документів до суду. Ця ситуація позбавила її душевного спокою, що виразилось у небажанні спілкуватися з людьми, нервовому напруженні, яке насамперед відчували діти. Згадування про деталі співбесіди постійно повертає відчуття тривоги, стурбованості щодо подальшої суддівської кар`єри. Розмови колег та знайомих щодо оскаржуваного рішення Комісії кожного разу пригнічують, вимушують пояснювати, що доповідач по суддівському досьє спотворив інформацію. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 27 лютого 2020 року позов задовольнив частково: визнав протиправним і скасував рішення ВККС від 27 квітня 2018 року № 603/ко-18 щодо визнання судді Голованівського районного суду Кіровоградської області ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції Указом Президента України від11 березня 2011 року № 282/2011 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Голованівського районного суду Кіровоградської області строком на п`ять років. Рішенням ВККС від 20 жовтня 2017 року № 106/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді. Серед них - судді Голованівського районного суду Кіровоградської області ОСОБА_1 . Позивачка склала анонімне письмове тестування, набравши 73,125 бала, за виконання практичного завдання отримала 89 балів, а всього - 162,125 бала. ОСОБА_1 пройшла тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівні показників критеріїв особистої, соціальної компетентності, професійної етики та доброчесності. Рішенням від 29 березня 2018 року № 64/зп-18 Комісія затвердила результати першого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді «Іспит», складеного 6 березня 2018 року, зокрема, судді Голованівського районного суду Кіровоградської області ОСОБА_1 , яку допустила до другого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді «Дослідження досьє та проведення співбесіди». 27 квітня 2018 року Комісія провела співбесіду із суддею ОСОБА_1 , під час якої обговорено питання щодо показників за критеріями компетентності, професійної етики та доброчесності, які виникли під час дослідження суддівського досьє. Дослідивши досьє, надані суддею пояснення та результати співбесіди, під час якої вивчено питання про відповідність ОСОБА_1 критеріям кваліфікаційного оцінювання, Комісія дійшла таких висновків: - за критерієм компетентності (професійної, особистої та соціальної) суддя набрала 333,125 бала; - за критерієм професійної етики - 135 балів; - за критерієм доброчесності - 145 балів. Комісія зазначила, зокрема, що за критерієм професійної компетентності ОСОБА_1 оцінено на підставі результатів іспиту, дослідження інформації, яка міститься у досьє, та співбесіди за показниками, визначеними пунктами 1-5 глави 2 розділу II Положення. За критеріями особистої та соціальної компетентності ОСОБА_1 оцінено на підставі результатів тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, яка міститься у досьє, та співбесіди з урахуванням показників, визначених пунктами 6, 7 глави 2 розділу II Положення. За критерієм професійної етики та за критерієм доброчесності за показниками, визначеними пунктами 8, 9 глави 2 розділу II Положення, суддю оцінено на підставі результатів тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, яка міститься у досьє, та співбесіди. За наведених обставин у рішенні від 27 квітня 2018 року № 603/ко-18 Комісія визначила, що суддя Голованівського районного суду Кіровоградської області ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрала 613,125 бала, що становить менше 67 відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв. У зв`язку із цим Комісія визнала суддю ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді, та рекомендувала Вищій раді правосуддя (далі - ВРП) розглянути питання про її звільнення з посади судді. 21 вересня 2018 року до ВРП надійшло подання від 21 вересня 2018 року № 21-5215/18 з рекомендацією Комісії про звільнення ОСОБА_1 з посади судді. Рішенням від 6 серпня 2019 року № 2031/0/15-19 ВРП відмовила в задоволенні подання ВККС про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Голованівського районного суду Кіровоградської області на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, визнаючи протиправним і скасовуючи рішення ВККС від 27 квітня 2018 року № 603/ко-18 щодо визнання судді ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді, керувався тим, що після прийняття ВРП рішення про відмову в задоволенні подання Комісії про звільнення ОСОБА_1 з посади судді оскаржуване рішення ВККС залишається чинним, тому з метою усунення будь-якої правової невизначеності щодо статусу позивачки воно підлягає скасуванню. Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання Комісії вирішити питання щодо відповідності ОСОБА_1 займаній посаді судді, суд першої інстанції вказав на те, що закон не передбачає повторного кваліфікаційного оцінювання. Суд першої інстанції також зауважив, що внаслідок скасування оскаржуваного рішення відповідача як протиправного суддя ОСОБА_1 опиняється у правовій ситуацій, коли кваліфікаційне оцінювання щодо неї не завершено. Вона як суддя, обрана безстроково до набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII), зобов`язана його пройти. Завершенням цієї процедури має бути відповідне рішення, при прийнятті якого ВККС має взяти до уваги мотиви рішення суду. Щодо відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції зазначив, що негативний результат співбесіди викликає негативні емоції. Проте, ознайомившись із відеозаписом співбесіди, цей суд дійшов висновку про те, що інформація, яка була предметом співбесіди, не спричинила шкоди діловій репутації судді ОСОБА_1 , а дії відповідача не завдали позивачці моральної шкоди, відтак підстав для задоволення цих вимог немає. ОСОБА_1 , вважаючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди незаконним, подала апеляційну скаргу. Скаржниця зазначила, що шкода, завдана оскаржуваним рішенням Комісії, полягає у моральних стражданнях та приниженні честі, гідності та ділової репутації. Внаслідок ухвалення рішення про її невідповідність займаній посаді вона була змушена весь свій вільний час та навіть відпустку приділити захисту своїх прав та інтересів. Діти позивачки були позбавлені звичного та очікуваного для них проведення канікул, адже перші судові засідання та проведення експертиз припали на літо, що позбавило її сім`ю можливості виїхати на відпочинок. Постійні думки про протиправність та несправедливість рішення Комісії, а також необхідність вибудовування лінії захисту в судових процесах робили напруженими відносини з оточуючими та рідними людьми. ОСОБА_1 також зауважила, що як дії членів Комісії, так і саме рішення ВККС про невідповідність їїзайманій посаді свідчать про те, що мало місце незаконне втручання в її право на повагу до приватного життя внаслідок свавільного посягання держави на її професійну та ділову репутацію, адже широкому колу осіб стало відомо про її невідповідність займаній посаді, що потягло серйозні правові наслідки у приватному житті скаржниці. Таке втручання, на думку ОСОБА_1 , не було необхідним у демократичному суспільстві і не відповідало принципу пропорційності, внаслідок чого відбулось порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Наведене, на переконання ОСОБА_1 , судом першої інстанції на порушення принципу рівності як складової права на справедливий суд у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції залишено поза увагою. На підставі викладеного ОСОБА_1 просила скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в частині відмови в задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди, завданої протиправним рішенням ВККС від 27 квітня 2018 року № 603/ко-18, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким вимогу про відшкодування моральної шкоди задовольнити та стягнути з відповідача на її користь 1 млн грн. Рішення суду першої інстанції від 27 лютого 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в апеляційному порядку не оскаржено. Велика Палата Верховного Суду постановою від 9 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково: рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Судувід 27 лютого 2020 року скасувала, а провадження у справі закрила. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду також роз`яснила позивачці, що розгляд цієї справи в частині відшкодування моральної шкоди віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вона має право протягом десяти днів з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи в цій частині за встановленою юрисдикцією. Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду На думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, рішення ВККС про надання рекомендацій щодо звільнення судді з посади може бути оскаржено тільки разом із рішенням ВРП, ухваленим за відповідною рекомендацією. Рішення ВККС про визнання судді такою, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема які вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України. ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення, вичерпавши свою дію. Ураховуючи наведене, а також статус і повноваження ВРП і ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП. При цьому таке оскарження рішення Комісії можливе лише в разі задоволення ВРП відповідної рекомендації про звільнення судді з посади. За таких обставин, на переконання Великої Палати Верховного Суду, рішення Комісії від 27 квітня 2018 року № 603/ко-18 про визнання судді Голованівського районного суду Кіровоградської області ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді, не може бути самостійним предметом судового розгляду, а відтак рішення суду першої інстанції в цій частині позовних вимог підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі. Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що вимога про відшкодування моральної шкоди, що була заявлена ОСОБА_1 в одному провадженні з вимогами вирішити публічно-правовий спір, у зв`язку із закриттям провадження у справі в частині вирішення такого спору підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що предметом позову в цій справі є визнання протиправним та скасування рішення Комісії, яким, зокрема, визнано, що суддя Голованівського районного суду Кіровоградської області ОСОБА_1 є такою, що не відповідає займаній посаді, а також рекомендовано ВРП розглянути питання про звільнення її з посади судді зазначеного суду. Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини третьої статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що вимога щодо доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів закріплена у міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 року (пункт 4). Відповідно до пункту 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року, якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді. Згідно з пунктом 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі/Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Варшава, 30 червня 2017 року) суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції; і що серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, то важливішими є такі права на ефективне оскарження. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення ЄСПЛ у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44). Як убачається з матеріалів справи, спірне рішення Комісії, ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 , породжує правові наслідки та обов`язки для позивачки, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді. Отже, на наше переконання, є таким, що порушує права ОСОБА_1 . Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі, посилаючись на пункт 1 частини першої статті 238 КАС, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Не погоджуючись із таким висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, вважаємо за необхідне зазначити таке. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії визначені у статті 266 КАС. Підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом № 1401-VIII визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом. За правилами частин першої, другої та п`ятої статті 83 Закону № 1402-VIIIкваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС. За частинами другою, четвертою статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом. Згідно з положеннями частин другої та третьої статті 88 Закону № 1402-VIIIсуддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС. Рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків. З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС. При цьому необхідно зазначити, що рекомендаційний характер має лише останній абзац оскаржуваного рішення, а всі інші за своєю правовою природою є імперативними приписами, що порушують права та законні інтереси позивачки, у зв`язку із чим таке рішення може бути оскаржено до адміністративного суду, у тому числі й із заявленням у відповідному провадженні вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок його прийняття, як це передбачено частиною п`ятою статті 21 КАС. Ураховуючи наведене, вважаємо висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення Комісії про невідповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді судді не може бути самостійним предметом судового розгляду, є помилковим. На нашу думку, розглядаючи цю адміністративну справу, необхідно перевірити обґрунтованість та мотиви визнання ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді судді, які зазначені у спірному рішенні ВККС, а також доводи щодо протиправності дій та бездіяльності Комісії під час проведення кваліфікаційного оцінювання позивачки. Повна перевірка рішення, яке оскаржується, на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому перевірка лише формальної наявності в тексті рішення ВККС мотивів, з яких остання дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Обмеження судового контролю суперечить самій природі Верховного Суду, визначеного Конституцією України найвищим судом у системі судоустрою України, покликаного забезпечувати гарантоване право людини на ефективний судовий захист. Таким чином, при вирішенні спорів щодо рішення, дій та бездіяльності ВККС суд повинен перевірити, чи не порушує таке рішення права та свободи людини в цілому, і при цьому не обмежуватись аналізом переліку підстав, які визначені в частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII. Крім того, слід зазначити, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції, а також Великою Палатою Верховного Суду неодноразово розглядалися справи з аналогічними позовними вимогами, стосовно яких приймалися судові рішення по суті (справи № 9901/729/18, 9901/828/18, 9901/598/18, 9901/558/18). Саме Велика Палата Верховного Суду спрямувала практику розгляду справ з подібними позовними вимогами (справа № 9901/646/18 (П/9901/646/18) (провадження № 11-1146заі18)). Таким чином, Велика Палата Верховного Суду фактично змінила власну правову позицію (правовий висновок щодо оскарження рішень ВККС), однак, на наше переконання, не повинна була змінювати практику розгляду справ цієї категорії. Вважаємо, що мотиви, з огляду на які виникають підстави для такого відступу/зміни практики, можна окреслити так: можуть бути наслідки зіставлення характеру (змісту) спірних правовідносин та казусів (правових ситуацій), на підставі яких було сформульовано правовий висновок; час виникнення зазначених правовідносин, умови їх дії та існування; відсутність/наявність між ними істотного часового розриву; стабільність/змінність нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір, і відносин, що були підставою для формулювання правового висновку; відсутність/настання ґрунтовних змін у суспільному й економічному житті країни, за буття яких сформульований правовий висновок почав обмежувати та/чи дезорієнтувати в питаннях забезпечення однакового застосування норм права; або ж у межах конкретних фактичних обставин справи виявлені обставини, які існували на час формулювання правового висновку, але містять у собі ознаки, які не охоплюються трактуванням Великої Палати Верховного Суду та є необхідними і достатніми для прийняття іншого судового рішення. На наше переконання, таких мотивів у цій справі немає. За викладених обставинбільшість суддів Великої Палати Верховного Суду, прийнявши постанову про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , заклала суперечності як щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і щодо положень частини четвертої статті 22, статті 266 цього Кодексу та статті 88 Закону № 1402-VIII, які, на наше переконання, прямо передбачають оскарження до суду зазначених вище рішень ВККС. Висновок про неможливість оскарження рішень органів, наділених владними повноваженнями, одним з яких безперечно є ВККС, яка має визначальний вплив на кар`єру судді, протирічить основним конституційним засадам доступу до правосуддя і у спосіб, не передбачений законом, обмежує право особи на судовий захист. Вважаємо, що відсутність реалізації рішення ВККС у вигляді звільнення судді з займаної посади не припиняє порушення прав судді, щодо якої воно прийнято, і не реабілітує таке рішення з точки зору необхідності перевірки судом його законності й обґрунтованості. Висновки З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була розглянути по суті доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 лютого 2020 року й ухвалити остаточне рішення залежно від установлених обставин, а не закривати провадження у справі, помилково вказуючи, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Судді Великої Палати Верховного Суду: О. Б. Прокопенко Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік