Постанова КЦС ВС № 452/2234/17

Постанова Іменем України 28 грудня 2020 року м. Київ справа № 452/2234/17 провадження № 61-4132св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , відповідачі: Чайковицька сільська рада Самбірського району Львівської області, ОСОБА_4 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 30 січня 2020 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 звернулись до суду з указаним позовом до Чайковицької сільської ради Самбірського району Львівської області, ОСОБА_4 , в якому, з урахуванням уточнень, просили: - визнати недійсним рішення виконавчого комітету Чайковицької сільської ради Самбірського району Львівської області від 25 жовтня 2007 року № 87 про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 ; - визнати заповіт ОСОБА_5 , посвідчений Чайковицькою сільською радою Самбірського району Львівської області 11 червня 2001 року на користь ОСОБА_4 щодо спірного будинковолодіння АДРЕСА_1 нікчемним; - визнати за ними право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . Позов обґрунтовано тим, що за домовленістю між позивачами та ОСОБА_5 , яка була рідною сестрою позивача ОСОБА_1 , на земельній ділянці, виділеній ОСОБА_5 , та на підставі дозвільної документації на її ім`я, позивачами за власні кошти і власним трудом побудований спірний будинок, який на підставі рішення виконавчого комітету Чайковицької сільської ради Самбірського району Львівської області від 25 жовтня 2007 року № 87 оформлений на ім`я ОСОБА_5 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. На випадок своєї смерті склала заповіт, відповідно до якого всі будівлі і майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде належати їй до дня смерті і на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_4 . Позивачі зазначали, що вони зареєстровані та проживають у спірному будинку 33 роки. Вважають, що між ними і ОСОБА_5 виникли правовідносини довірчої власності на основі договору про управління майном та правовідносини набуття у власність майна за набувальною давністю, а заповіт ОСОБА_5 є нікчемним, оскільки вона не була власником спірного будинку і не могла розпоряджатись ним. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_3 задоволено. Визнано рішення виконавчого комітету Чайковицької сільської ради Самбірського району Львівської області від 25 жовтня 2007 року № 87 про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 недійсним. Визнано заповіт ОСОБА_5 , посвідчений Чайковицькою сільською радою Самбірського району Львівської області 11 червня 2001 року на користь ОСОБА_4 щодо спірного будинковолодіння АДРЕСА_1 нікчемним. Визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 право власності на житловий будинок з господарськими будівлями (будинковолодіння) АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, врахувавши покази свідків та наявні в матеріалах справи докази, дійшов висновку, що між позивачами і померлою ОСОБА_5 виникли правовідносини довірчої власності на основі договору про управління майном та правовідносини набуття у власність майна за набувальною давністю. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 30 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, виходив з того, що власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності від 06 грудня 2007 року була ОСОБА_5 , яка не відмовлялася від свого права власності та склала заповіт на випадок своєї смерті щодо розпорядження цим майном. Судом не встановлено підстав для визнання права власності на спірне майно за позивачами за набувальною давністю. Матеріали справи не містять доказів укладення між позивачами та ОСОБА_5 договору управління майном, тому заявлена позовна вимога щодо визнання за ними права власності на спірне майно за договором управління майном є безпідставною. Крім того апеляційний суд врахував, що позивачі в період існування колгоспних дворів (1980-1991 роки) не були і членами колгоспного двору ОСОБА_5 . Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів 25 лютого 2020 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 30 січня 2020 року, в якій просять скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявники зазначають неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки судом апеляційної інстанції встановлені обставини, що мають суттєве значення для справи, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, стаття 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що позивачі у своїй позовній заяві не заявляли вимог щодо визнання недійсним заповіту та набуття права власності на будинок за набувальною давністю, а просили визнати за ними право власності на спірний житловий будинок, який вони створили своєю багаторічною працею та визнати заповіт нікчемним лише в частині цього будинковолодіння. Також, суд не врахував, що відповідач Чайковицька сільська рада визнала позов та підтвердила, що спірний будинок будувався виключно позивачами і ОСОБА_5 до нього не мала ніякого відношення, оскільки мала власний будинок, в якому проживала. Зазначали, що заповіт ОСОБА_5 не може породжувати юридичних наслідків щодо спірного будинковолодіння, оскільки вона його не створювала, ним не володіла, не користувалася та не розпоряджалася, а тому її заповіт є нікчемним в частині цього будинковолодіння. Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу та узагальнення їх доводів У червні 2020 року В. о. старости Чайковицького старостинського округу Рудківської міської ради Самбірського району Львівської області Сарафин Л. Є. подала до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу, у якому касаційну скаргу підтримала повністю. Вказала, що коли вона працювала секретарем виконкому Чайковицької сільської ради до неї звернулась ОСОБА_5 з проханням скласти заповіт на земельний пай і будинок, в якому вона проживала. У зв`язку з цим вона без розмежування майна за стандартним формулюванням вказала у заповіті ОСОБА_5 від 11 червня 2001 року про все майно помилково, включивши і спірний будинок, щодо якого ОСОБА_5 себе власником не вважала. Вказувала, що в с. Чайковичі всі знали про домовленість між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , що спірний будинок споруджується позивачами для своєї сім`ї і більша частина мешканців села наймалася до них на роботу для будівництва цього будинку. У липні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу, в якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Посилалась на те, що свій будинок ОСОБА_5 будувала за власні кошти, оскільки у позивачів коштів не було. Позивачі фактично були розлучені, спільного господарства не вели, спільного бюджету не мали. ОСОБА_1 проживав з нею та ОСОБА_5 . Також зазначала, що позивачі самі в уточненій позовній заяві посилались на статтю 344 ЦК України та вказували, що володіють спірним майном 33 роки, а тому є власниками будинку. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 452/2234/17 з Самбірського міськрайонного суду Львівської області. Зупинено виконання постанови Львівського апеляційного суду від 30 січня 2020 року до закінчення касаційного провадження. У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_6 (у подальшому ОСОБА_3 ) перебували у шлюбі з 02 травня 1970 року. Позивач ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , у зв`язку з чим до розгляду справи в суді апеляційної інстанції залучено його правонаступника - ОСОБА_2 . Згідно з проектом забудови земельної ділянки по АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 на підставі рішення виконкому Самбірської районної ради від 14 січня 1984 року № 12 була виділена земельна ділянка, площею 800 кв. м. Суміжна земельна ділянка виділена ОСОБА_5 і на ній запроектовано будівництво спареного з будинком ОСОБА_1 будинку ОСОБА_5 . Рішенням виконавчого комітету Чайковицької сільської ради Самбірського району від 25 жовтня 2007 року № 87 «Про оформлення права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 » оформлено право власності на такий на ОСОБА_5 . Згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, власником будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_5 . 11 червня 2001 року ОСОБА_5 на випадок своєї смерті склала заповіт, посвідчений секретарем Чайковицької сільської ради Сарафин Л. Є., яким заповіла всі будівлі і майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде належати їй до дня смерті і на що вона за законом матиме право - ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла у с. Чайковичі Самбірського району Львівської області, що підтверджується свідоцтвом про смерть Серії НОМЕР_1 від 14 березня 2017 року. Після смерті ОСОБА_5 в Рудківську державну нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини звернувся ОСОБА_1 , в якій зазначив, що спадковим майном є житловий будинок по АДРЕСА_2 . 16 березня 2017 року ОСОБА_4 також звернулася до Рудківської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_5 . Згідно з довідкою виконавчого комітету Чайковицької сільської ради Самбірського району Львівської області від 12 травня 2017 року № 526, до часу смерті ОСОБА_5 була зареєстрована та проживала по АДРЕСА_3 . На час оформлення права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 ОСОБА_5 була зареєстрована за даною адресою, але у даному житловому будинку не проживала. Разом з ОСОБА_5 за вказаною адресою по АДРЕСА_3 проживали і були зареєстровані племінниця - ОСОБА_4 , 1971 року народження, дочка племінниці - ОСОБА_7 , 1993 року народження, син племінниці - ОСОБА_8 , 1999 року народження, онука племінниці - ОСОБА_9 , 2015 року народження. Згідно з довідками виконавчого комітету Чайковицької сільської ради Самбірського району Львівської області від 12 травня 2017 року № № 523, 524 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані і проживають: ОСОБА_1 - з 1996 року; дружина ОСОБА_3 - з 1996 року; син ОСОБА_2 - з 1996 року; онука ОСОБА_10 - з 1998 року та онуки ОСОБА_11 і ОСОБА_12 - з 2000 року.

Мотивувальна частина Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 534 ЦК Української РСР 1963 року в редакції 1963 року, кожен громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Згідно статті 541 ЦК Української РСР 1963 року заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. 17 жовтня 2017 року позивачі уточнили позовні вимоги в порядку статті 31 ЦПК України 2004 року. Свої позовні вимоги про визнання права власності на спірний будинок по АДРЕСА_1 та визнання недійсним рішення виконкому про оформлення права власності на нього за ОСОБА_5 обґрунтували статтями 16, 316, 317, 321, 344 ЦК України. Вказували, що будували спірний будинок та володіли ним 33 роки, а тому набули право власності на це майно за набувальною давністю, а також у зв`язку з «родинною домовленістю з ОСОБА_5 » про право довірчої власності. Обґрунтовуючи позовну вимогу щодо визнання заповіту нікчемним в частині спірного будинковолодіння по АДРЕСА_1 , позивачі вказували, що ОСОБА_5 не мала наміру заповідати відповідачці спірне майно, оскільки ним не володіла. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12- 291гс18). Отже, за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке немає власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добровільно набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що власником спірного майна була ОСОБА_5 , яка не відмовлялася від свого права власності, отримала свідоцтво про право власності на цей будинок та у 2001 році склала заповіт, тому відсутні правові підстави для визнання права власності на спірне майно за набувальною давністю за позивачами. Також апеляційний суд вмотивовано відхилив доводи позивачів, що вони є власниками спірного будинку на підставі укладеного між ними та ОСОБА_5 у 1984 році договору управління майном, оскільки інститут управління майном отримав своє законодавче закріплення тільки з прийняттям 16 січня 2003 року нового Цивільного кодексу України. Частиною другою статті 316 ЦК України передбачений особливий вид права власності - право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. Відповідно до статей 1029, 1031 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов`язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази укладення між позивачами та ОСОБА_5 договору управління майном, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заявлена позовна вимога щодо визнання за ними права власності на спірне майно за договором управління майном є безпідставною. При цьому, апеляційний суд зазначив, що позивачі в період існування колгоспних дворів (1980-1991 роки) не були членами колгоспного двору ОСОБА_5 . Позивачі не вважали порушеним своє право власності на спірне будинковолодіння, яке перебувало у власності ОСОБА_5 з часу реєстрації будинку до моменту її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Крім того, позивачі не заперечували, що знали про оформлення ОСОБА_5 права власності на спірне майно ще в 2007 році відповідно до рішення виконавчого комітету Чайковицької сільської ради Самбірського району від 25 жовтня 2007 року № 87 про оформлення права власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 . З огляду на вказане вище у сукупності, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного суду, що намагання позивачів ревізувати правомірність набуття ОСОБА_5 права власності на спірне майно не відповідає принципу правової визначеності, який є невід`ємною частиною верховенства права, та порушує передбачене статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність, а отже відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо визнання права власності на спірне майно та визнання недійсним рішення виконкому. Доводи касаційної скарги, що позивачі не заявляли вимог щодо набуття права власності на будинок за набувальною давністю спростовуються матеріалами справи, зокрема, й уточненою позовною заявою. Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Частиною третьою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанцій у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року зупинено виконання постанови Львівського апеляційного суду від 30 січня 2020 року до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання вказаного рішення суду підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 30 січня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Львівського апеляційного суду від 30 січня 2020 року Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко