Постанова 4801 № 136/2828/14-ц

Справа № 136/2828/14-ц Провадження № 22-ц/801/2146/2020 Категорія: 10 Головуючий у суді 1-ї інстанції Кривенко Д. Т. Доповідач:Войтко Ю. Б. ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2020 року м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б., суддів Міхасішина І. В., Стадника І. М., з участю секретаря судового засідання: Безрученко Н. Р., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Кривенка Д. Т. в м. Липовець Вінницької області, зі складенням повного тексту судового рішення 02 жовтня 2020 року, у цивільній справі № 136/2828/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об`єкта нерухомого майна, встановив: У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об`єкта нерухомого майна та визнання права власності на 1/2 його частки за кожною із сторін. Позовна заява мотивована тим, що з 10.08.1999 вона проживала разом однією сім`єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, а з 27.12.2001 у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 01.12.2011 рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області. У період спільного проживання ними відповідно до договору купівлі продажу було придбано квартиру АДРЕСА_1 . Ціна вказаної нерухомості була визначена у договорі в розмірі 12 220 грн. 00 коп., частину яких було оплачено відповідачем, а решту вони виплачували спільно, як члени сім`ї. Ураховуючи те, що вказана квартира є об`єктом їх спільної сумісної власності, оскільки майно придбане внаслідок їх спільної праці та спільних трудових зусиль, позивач просила суд визнати спільною сумісною власністю об`єкт нерухомого майна та визнати право власності на 1/2 частку квартири за АДРЕСА_1 за кожною із сторін. 02.05.2019 представником позивача подана уточнена позовна заява, відповідно до якої він просив суд визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Відповідачем було подано відзив, відповідно до якого він просив суд відмовити в задоволенні позову, аргументуючи свою позицію тим, що вимоги позивача в частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 10.10.1999 по 27.12.2001 не ґрунтуються на нормах законодавства, яке діяло на час виникнення правовідносин, зокрема КпШС. Крім того, норми ст. 22, 28, 29 КпШС України не застосовувались до спорів про поділ майна осіб, які проживали спільно але не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою в період з 08.07.1944 до 01.01.2004. За таких обставин спірна квартира не може бути визнана судом об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Разом з цим, вказаний об`єкт нерухомого майна не може бути визнаний спільною сумісною власністю членів сім`ї чи громадян внаслідок спільної праці, оскільки позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів придбання квартири внаслідок їх спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, наявності домовленостей; не доведено розміру внеску позивача в придбання майна для визначення частки. Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об`єкта нерухомого майна відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження позовних вимог про визнання права власності на частину спірної квартири позивач не надала жодних належних та допустимих доказів, в розумінні приписів ЦПК України щодо факту спільного проживання їх із відповідачем, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці, яка частка в такому майні відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін та яка була внесена особисто позивачем у придбання (набуття) майна, наявність чи відсутність домовленостей між сторонами щодо створення спільної сумісної власності. У той же час надані позивачем докази, зокрема індивідуальна картка вагітної (породіллі), у якій зазначено прізвище, ім`я та по батькові чоловіка вагітної та адресу проживання вагітної не підтверджують вказаних обставин та не стосуються предмету доказування. Не погодившись із судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що для підтвердження вимог позивача, викладених в позовній заяві, підлягає застосуванню правова позиція, викладена в ухвалі КЦС ВС від 10.06.2020 №214/6174/15-ц (61-5443св19) щодо суперечливої та непослідовної судової практики застосування правил статті 25 КпШС України та статті 62 СК України. Зокрема, посилається на роз`яснення, викладені у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 04 жовтня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до яких, будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі статтею 25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох. Вказує, що у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавств при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилась внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Відповідач ОСОБА_2 не скористався своїм правом на подання відзиву. Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне. За змістом статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам закону. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 являється власником трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі продажу квартири від 09.08.2001, який був посвідчений приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за №117 (а.с.5). Вартість квартири визначена в розмірі 12 220, 00 грн., які сплачено покупцем до підписання вказаного договору. Відповідно до розпорядження №81-01.7 від 30.12.2015 Іллінецької міської ради Вінницької області (а.с.30), вулицю Карла Маркса в місті Іллінці було вирішено перейменувати на вулицю Європейська. Сторони у справі перебували в зареєстрованому шлюбі з 27.12.2001, який було розірвано рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 01.12.2011 (а.с.4). Встановлені судом обставини сторонами визнавались. Позивач звернулась до суду із даним позовом, в якому просить суд визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , вказуючи, що вони проживали з 10.08.1999 до 27.12.2001 спільно із відповідачем однією сім`єю без укладення шлюбу. Судом враховано, що інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України. Кодекс про шлюб та сім`ю Української РСР, який діяв до 01.01.2004 таких положень не містив, тому вказаний факт може бути встановлений лише з 01.01.2004. Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції. Відповідно до статті 13 Кодексу про шлюб та сім`ю (далі - КпШС України) права і обов`язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов`язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану. У статті 44 КпШС України вказано, що шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану. Отже, норми діючого на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачали можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність» (далі - ЗУ «Про власність») та відповідних норм Цивільного кодексу УРСР 1963 року (далі - ЦК України 1963 року). Правила статей 22, 28, 29 КпШС України у цих випадках не застосовуються. Згідно зі статтею 17 ЗУ «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п. Частиною другою статті 112 ЦК України 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Розглядаючи позови, пов`язані зі спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що спільною сумісною власністю, відповідно до чинного законодавства, є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (статті 17, 18 ЗУ «Про власність»). Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 ЗУ «Про власність» вважається правильно застосованим. Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність» (далі Закон України «Про власність»), відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР (далі ЦК УРСР) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються. У пункті постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, судам роз`яснено, що розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити із того, що відповідно до чинного законодавства спільною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо. У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю. Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 КпШС України, частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України»та від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Суд першої інстанції наведене врахував та обґрунтовано вважав, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами факту її спільного проживання із відповідачем, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, яка частка в такому майні відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін та яка була внесена особисто позивачем у придбання (набуття) майна, наявність чи відсутність домовленостей між сторонами щодо створення спільної сумісної власності. Позивач посилаючись лише на відповідну норму права в позовній заяві та в заяві про уточнення позовних вимог не вказує, що таке спільне господарство сторонами взагалі велося, що вони мали спільний побут та бюджет. Апеляційний суд вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про необґрунтованість рішення суду першої інстанції та порушення норм процесуального права, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів та не містять посилань, які саме норми порушені судом, і на правильність висновків суду першої інстанції не впливають та їх не спростовують. Доводи апеляційної скарги про порушення норм матеріального права також відхиляються судом апеляційної інстанції, оскільки вони спростовуються змістом рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року, з якого вбачається зворотне. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Отже доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, тому відповідно до положень статті 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а вказане рішення - без змін. Оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, понесені судові витрати покладаються на учасника справи, який звернувся з апеляційною скаргою На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 375, 382 384, 389 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 24 грудня 2020 року. Головуючий Ю. Б. Войтко Судді: І. В. Міхасішин І. М. Стадник