Постанова 4820 № 682/415/20

УКРАЇНА ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________________________________________ Справа № 682/415/20 Провадження № 22-ц/4820/206/21 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2021 року м. Хмельницький Хмельницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Гринчука Р.С., Грох Л.М., Костенка А.М. секретар - Гриньова А.М., з участю апелянта та його представника, позивача та її представника, розглянув у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2020 року, суддя Маршал І.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання житлового будинку з надвірними будівлями спільною сумісною власністю та поділ житлового будинку з надвірними будівлями, встановив: У лютому 2020 року ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 про визнання факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання житлового будинку з надвірними будівлями спільною сумісною власністю та поділ житлового будинку з надвірними будівлями. В обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначила, що з червня 1989 року вона без реєстрації шлюбу проживала однією сім`єю з ОСОБА_1 . У сторін від спільного проживання народилася дочка, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком якої є відповідач. Після народження дочки сторони продовжували проживати разом та вести спільне господарство, мали спільний бюджет та побут. В 1993 році вони за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку було оформлено на її ім`я. В 2000 році вони продали вказану квартиру та спільно придбали будинок АДРЕСА_2 , право власності на яку було оформлено на відповідача. Вона разом з дочкою вселилися в придбаний будинок та зареєструвалися в ньому як члени сім`ї власника, оскільки продовжували проживати однією сім`єю з ОСОБА_1 В 2009 році сторонами була придбана земельна ділянка площею 0,0303 га з кадастровим номером 6810600000:01:003:0430, на якій розташовано спірний будинок, право власності на яку також зареєстровано на відповідача. У 2012 році вона разом з ОСОБА_1 провели його реконструкцію, добудувавши другий поверх. В подальшому між сторонами склались неприязні відносини, у зв`язку з чим з травня 2018 року сімейне життя та ведення спільного господарства між ними припинено. ОСОБА_1 в травні 2019 року звернувся в суд з позовною заявою про визнання її такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_2 , але йому в позові було відмовлено. З цих підстав ОСОБА_2 просила суд встановити факт її проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по травень 2018 року, визнати житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку по АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю та визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки площею 0,0303 га, кадастровий номер 6810600000:01:003:0430, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, а також стягнути з відповідача судові витрати. Рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2020 року позов задоволено частково. Встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 січня 2017 року. Визнано житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку на якій розташований цей житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю. Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину житлового будинку з надвірними будівлями та право власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,0303 га, кадастровий номер 6810600000:01:003:0430, для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель по АДРЕСА_2 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та постановити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності. Відсутні правові підстави для визнання спірного будинку спільною сумісною власністю подружжя у контексті статей 60, 61 СК України та його поділу, оскільки позивач не надала доказів придбання спірної квартири за спільні кошти. Суд першої інстанції, всупереч висновкам Верховного Суду стосовно того, що лише показаннями свідків за відсутності інших доказів не може бути встановлено факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, ухвалив оскаржуване рішення, обґрунтовуючи його лише показаннями свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , не звернувши увагу на розбіжність у поясненнях щодо часу спільного проживання сторін. Також вказав на порушення вимог процесуального закону при допиті свідків, допит яких відбувся у судовому засіданні без попередження про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань під розписку та приведення їх до присяги. Крім того, судом безпідставно не застосовані строки позовної давності. В судовому засіданні апелянт та його представник підтримали апеляційну скаргу. Позивач та її представник в суді проти апеляційної скарги заперечили, підтримали рішення суду. Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. У відповідності до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Судом встановлено, що у 1989 році сторони почали проживати спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дочка ОСОБА_7 , батьком якої є відповідач ОСОБА_1 , а матір`ю позивач ОСОБА_2 . Після народження дочки сторони продовжували проживати разом та вести спільне господарство, мали спільний бюджет та вели спільне господарство у квартирі АДРЕСА_1 . 19 грудня 2001 року згідно договору купівлі-продажу АЕЕ № 752417 ОСОБА_1 придбав будинок за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 10). Після придбання будинку позивач ОСОБА_2 разом із дочкою ОСОБА_7 вселилися в будинок та зареєструвалися в ньому як члени сім`ї ОСОБА_1 , продовжували проживати в будинку однією сім`єю разом із відповідачем (а.с. 30-31). 10 серпня 2009 року згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки ВМ № 871020 відповідач ОСОБА_1 придбав земельну ділянку площею 303 кв.м. для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на якій розташований спірний будинок (а.с. 24). Задовольняючи частково позовні вимоги суд виходив з того, що сторони проживали спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 січня 2017 року, були пов`язані спільним побутом, мають спільну дочку та набули майно, зокрема житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку по АДРЕСА_2 . Оскільки з пояснень свідків слідувало, що на 2016 рік сторони ще проживали спільно суд прийняв як крайню дату їх спільного проживання 01.01.2017 року. Відмовляючи відповідачу в його заяві про застосування наслідків спливу позовної давності суд вказав, що ОСОБА_2 стало відомо про порушення її прав з часу коли ОСОБА_1 звернувся з позовом до неї про визнання її такою, що втратила право користування спірним житловим будинком шляхом зняття її з реєстрації, тобто з квітня 2019 року. Вказаний висновок суду не є в повній мірі обґрунтованим з огляду на наступне. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час набуття ОСОБА_1 у власність спірного житлового будинку, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року у справі № 5-рп/99). Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Розглядаючи позови, пов`язані зі спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 Кодекс про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним до 01 січня 2004 року), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»). Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. Під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 01 січня 2004 року особами, які проживали однією сім`єю, але не перебували у зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, які свідчать, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка у такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбанні (набутті) майна (правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 520/4274/16-ц). Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). Із пояснень сторін вбачається, що ОСОБА_2 належала на праві власності квартира по АДРЕСА_1 , яку вона продала, що визнано сторонами. Відповідач не спростував ту обставину, що після продажу ОСОБА_2 цієї квартири, було проведено реконструкцію та добудову спірного житлового будинку спільними зусиллями сторін та за їх спільні кошти. Такими чином, враховуючи фактичний внесок ОСОБА_2 у придбанні спірного будинку та його подальшу реконструкцію за рахунок коштів від продажу власної квартири, відсутність в матеріалах справи доказів придбання будинку ОСОБА_1 за особисті кошти, слід визнати обґрунтованим висновок суд першої інстанції про те, що будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , належить сторонам на праві спільної власності у рівних частках. Стосовно вимог позивача про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу. Під час застосування положень статті 74 СК України, яка регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно врахувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. За загальним правилом, закріпленим у статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, частки співвласників є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю (правові позиції викладені в постановах Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі №202/5003/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі №562/408/16-ц). Про утворення особами сім`ї може свідчити не тільки укладення між ними шлюбу, кровне споріднення, усиновлення, а й інші обставини, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №354/693/17-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №127/11013/17 від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц). В обґрунтування позовних вимог щодо проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивач надала суду свідоцтво про встановлення батьківства (а.с. 6), довідку про реєстрацію її проживання у будинку відповідача (а.с. 29-31), а також посилалася на показання свідків. Дані докази вказують на факт проживання сторін однією сім`єю, а на їх спростування відповідач інших доказів не надав. Крім того, у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 частково визнав позовні вимоги, зазначивши, що вони з позивачем проживали однією сім`єю з 2004 року по 2015 рік, він удочерив дочку ОСОБА_7 , (нове прізвище - ОСОБА_7 ), що дає підстави для висновку про сприйняття відповідача себе частиною сім`ї позивача (а.с. 80). ОСОБА_1 не спростовано презумпцію спільності придбаного під час проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 майна, а тому суд дійшов обґрунтованого висновку про належність цього майна сторонам на праві спільної сумісної власності, що узгоджується з правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження 14-325цс18). Сукупність усіх доказів у справі підтверджує факт проживання сторін як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Зокрема, свідок ОСОБА_6 пояснила, що вона народилася в 1990 році та є дочкою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , з якими проживала спільно. До 2000 року сторони проживали в житлі барачного типу, що у АДРЕСА_1 , а з 2000 року по 2015 рік проживали в спірному будинку, який було придбано її батьками. Батько ОСОБА_1 їздив на тимчасові заробітки, а мати ОСОБА_2 проводила ремонт у спірному будинку та доглядала за дочкою, періодично працювала. Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд критично оцінює твердження апелянта про те, що вони не проживали з позивачем однією сім`єю у зв`язку з тим, що він тривалий час перебував на роботі за кордоном на території Російської Федерації та мав свої власні кошти, в той час як ОСОБА_2 , яка проживала з дочкою в м. Славуті, не мала власного доходу. Вказане спростовується показаннями свідка ОСОБА_6 , які ОСОБА_1 не спростовано. Доводи відповідача про те, що позивач не просила встановити факт проживання однією сім`єю до 01 січня 2004 року, оскільки вони до даного часу сім`єю не проживали, також не є обґрунтованими, позаяк згідно правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року (після набрання чинності СК України), оскільки КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу. Разом з тим колегія суддів зазначає, що доводи апелянта стосовно порушення судом норм процесуального права щодо порядку допиту свідків є обґрунтованими. Відповідно до частин третьої, п`ятої та шостої статті 230 ЦПК України перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки зі сторонами та іншими учасниками справи, роз`яснює його права і з`ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги: «Я, (ім`я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи». Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи. За правилом частини першої статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 були допитані судом першої інстанції як свідки, зокрема відсутні підписані свідками тексти присяги та попередження їх про кримінальну відповідальність, колегія суддів приходить до висновку, що пояснення свідків є недопустимими, у зв`язку з чим посилання на них у рішенні суду першої інстанції є помилковим. Вказане узгоджується із правовим висновком викладеним у постанові Верховного Суду від 02 листопада 2020 року у справі № 351/1178/15-ц. Згідно з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі №466/3769/16, закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. Верховний Суд зазначив, що показання свідків та спільні фотографії сторін, не можуть свідчити про факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та не можуть бути визначальними у вирішенні цього питання. Таким чином, з урахуванням вищезазначених вимог СК України та встановлених судом обставин справи, провівши оцінку доказів у відповідності з вимогами ст. 89 ЦПК України, колегія суддів, врахувавши пояснення сторін, приходить до висновку про підтвердження факту проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період з 01 січня 2004 року до 01 січня 2015 року однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а не з 01 січня 2004 року по 01 січня 2017 року як помилково встановив суд першої інстанції, у зв`язку з чим рішення суду підлягає зміні з мотивів викладених у даній постанові з уточненням періоду спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Посилання апелянта на незастосування судом наслідків спливу позовної давності безпідставне, оскільки суд, дослідивши цю обставину, прийшов до обґрунтованого висновку про те, що оскільки перебіг позовної давності почався з квітня 2019 року, з дати звернення ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, тому, враховуючи дату звернення ОСОБА_2 з даним позовом до суду, лютий 2020 року, позовна давність в даному випадку не спливла. Інші доводи та вимоги апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і зводяться виключно до переоцінки доказів, які були належним чином оцінені судом першої інстанції. Керуючись ст. ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2020 року змінити в частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Встановити факт, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 січня 2015 року . В решті рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 15 березня 2021 року. Судді: Р.С. Гринчук Л.М. Грох А.М. Костенко