Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/19763/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/19763/19 Суддя (судді) першої інстанції: Шейко Т.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Безименної Н.В. суддів Бєлової Л.В. та Кучми А.Ю. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Сирійської арабської республіки ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2020 року у справі за адміністративним позовом громадянина Сирійської арабської республіки ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,- в с т а н о в и л а: Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.04.2017 №129-17 про позбавлення його додаткового захисту. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що відповідачем не проведено належної перевірки обставин, повідомлених позивачем, не було вивчено усі відповідні факти, що стосуються країни походження, в тому числі інформацію про те, що позивач може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди через небажання проходити військову службу в умовах громадянської війни. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що незаконний перетин державного кордону України вищевказаним іноземцем безперечно свідчить про відсутність у нього реальних намірів перебувати у даному статусі та вказує на зловживання з метою уникнення від передбаченої законодавством відповідальності за такі дії. Відповідно до ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Беручи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, беручи до уваги встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» карантин на всій території України, керуючись приписами ст.311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як встановлено судом першої інстанції, громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 звернувся 11.03.2014 до Управління ДМС України у Чернівецькій області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС України від 03.11.2014 №587-14 позивача визнано особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту» як особу, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статус біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту через побоювання внаслідок загрози її життю у зв`язку з загальнопоширеним насильством в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини і не може та не бажає повернутися до країни походження внаслідок зазначених побоювань. Рішенням ДМС України від 02.12.2014 позивач був документований посвідченням особи, яка потребує додаткового захисту серії НОМЕР_1 терміном дії до 03.11.2019, рішенням ДМС України від 18.12.2015 був документований проїзним документом особи, якій надано додатковий захист серії НОМЕР_2 з терміном дії до 03.11.2019. 21.02.2017 до Управління ДМС України в Хмельницькій області надійшло подання Чопського прикордонного загону Західного Регіонального Управління Державної прикордонної служби України від 30.01.2017 №27/90 щодо ініціювання процедури позбавлення позивача статусу особи, що потребує додаткового захисту (а.с.84), мотивоване тим, що дії громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні, оскільки 28.11.2016 іноземець був затриманий персоналом Чопського прикордонного загону за незаконне перетинання державного кордону України з Словацькою Республікою. За вчинення адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 204-1 КУпАП «Незаконне перетинання або спроба незаконного перетинання державного кордону України», рішенням Ужгородського міськрайонного суду іноземця визнано винним та накладено на нього стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3400,00 грн. Як зазначено в поданні, незаконний перетин державного кордону України вказаною особою свідчить про відсутність у неї реальних намірів користуватися тимчасовим правовим статусом, наданим йому Україною, та вказує на зловживання з метою уникнення від передбаченої законодавством відповідальності за такі дії. До подання долучено протокол про адміністративне затримання від 28.11.2016, складений стосовно громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 (а.с.85) Указане подання, в свою чергу, слугувало підставою для звернення Управління ДМС України в Хмельницькій області до ДМС України із поданням від 23.03.2017 про позбавлення позивача статусу особи, що потребує додаткового захисту (а.с.80-83). Зазначене подання затверджене завідувачем сектору з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Управління ДМС України в Хмельницькій області Возовик В.І. та надіслане до ДМС України листом від 24.03.2017 №07/4823 (а.с.79) разом зі справою позивача №2014 CV-0002, поданням Чопського прикордонного закону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 30.01.2017 №27/90, копією протоколу про його адміністративне затримання, копією постанови Ужгородського міськрайонного суду від 13.12.2016 та копією листа Управління ДМС України в Хмельницькій області від 24.02.2017 №07/2977, адресованого позивачу. На підставі цього ДМС України прийняла рішення від 12.04.2017 №129-17, яким позбавила позивача додаткового захисту у зв`язку з тим, що він займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці України (а.с.47-48). На реалізацію такого рішення ДМС України наказом Управління ДМС України в Хмельницькій області від 21.06.2019 №24 (а.с.55) визнані недійсними видані позивачу посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, серії НОМЕР_1 терміном дії до 03.11.2019 та проїзний документ особи, якій надано додатковий, захист серії НОМЕР_2 з терміном дії до 03.11.2019. Не погоджуючись із рішенням ДМС України від 12.04.2017 №129-17 про позбавлення його додаткового захисту, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що опрацювавши подання Управління ДМС України в Хмельницькій області від 23.03.2017 про позбавлення позивача статусу особи, що потребує додаткового захисту, та долучені до цього подання докази, відповідач обґрунтовано і з дотриманням установленої законодавством процедури та строку прийняв оскаржуване рішення від 12.04.2017 №129-17 про позбавлення позивача додаткового захисту, погодившись, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці та про можливість його повернення до країни громадянської приналежності. Колегія суддів погоджується із наведеним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України від 08.07.2011 № 3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671- VІ), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671- VІ біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Підставами для отримання відповідного статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту для особи, яка звернулась за отриманням такого статусу, є існування реальної погрози стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, існування відповідних передумов для того, щоб особа покинула країну своєї громадянської належності, або не могла чи не бажала повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до статті 11 Закону №3671-VІ статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа: 1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства); 2) набула громадянства України або добровільно набула громадянства, яке мала раніше, або набула громадянства іншої держави і користується її захистом; 3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 4) будучи особою без громадянства, може повернутися у країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких її було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує; 5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; 6) не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 11 Закону №3671- VІ на основі всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, а також про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила). Підпунктом «б» пункту 7.4 Правил передбачено обов`язок органу міграційної служби інформування у письмовій формі особу, якій надано статус біженця, про наявність підстав для втрати чи позбавлення її статусу біженця. Одночасно особі повідомляється, що під час розгляду відповідних матеріалів біженець або особа, якій надано додатковий захист, має право брати участь у розгляді шляхом надання відповідних пояснень (усних чи письмових) та надання матеріалів, які можуть мати суттєве значення при прийнятті відповідного рішення за результатами розгляду подання. Згідно з підпунктом «а» пункту 7.7 розділу IV Правил № 649 за результатами всебічного вивчення та оцінки документів і матеріалів, що долучені до особової справи, яка надійшла разом із поданням, ДМС приймає рішення про втрату статусу біженця або додаткового захисту. Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується позивачем, підставою для позбавлення позивача статусу особи, яка потребує додаткового захисту, стало вчинення ним дій, що становлять загрозу національній безпеці України, а саме незаконний перетин ним кордону України з Словацькою Республікою у складі групи осіб. Вказане підтверджується копією протоколу про адміністративне правопорушення від 28.11.2016, складеним стосовно позивача (під час складення протоколу він назвався ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та постановою Ужгородського міськрайонного суду від 13.12.2016 у справі № 308/12616/16-п. Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення від 28.11.2016 позивачем вчинено адміністративне правопорушення, відповідальність за яке передбачена частиною другою статті 204-1 КУпАП «Незаконне перетинання або спроба незаконного перетинання державного кордону України». Постановою Ужгородського міськрайонного суду від 13.12.2016 у справі №308/12616/16-п (в ЄДРСР № 63422900), докази стосовно оскарження якої в апеляційному порядку та її скасування за результатами такого перегляду в ЄДРСР відсутні, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною другою статті 204-1 КУпАП України та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3 400 грн. в дохід держави (а.с.93). Вказаним судовим рішенням встановлено, що 28.11.2016 о 17 год. 15 хв. ОСОБА_2 був переданий на територію України під час прикордонно-представницької зустрічі згідно угоди про реадмісію осіб, який 27.11. 2016 незаконно в обхід ППР перетнув державний кордон із України в Словацьку Республіку у складі групи осіб, за що передбачена відповідальність за частиною другою статті 204-1 КУпАП України. В судове засідання ОСОБА_2 не з`явився, однак подав до суду заяву, в якій просить провести судове засідання у його відсутності, вину у вчиненому порушенні визнає. Вина ОСОБА_2 у вчиненні правопорушення підтверджується протоколом про адміністративне правопорушення від 01.12. 2016 ЗхРУ №196810 та іншими матеріалами справи. В указаній постанові суду зазначено, що позивач визнає свою вину щодо вчинення адміністративного правопорушення. На виконання пункту 7.4 Правил №338 Управління ДМС України в Хмельницькій листом від 24.02.2017 №07/2977 повідомило позивача про ініціювання стосовно нього підготовки подання щодо позбавлення статусу особи, що потребує додаткового захисту, та роз`яснено його право під час розгляду відповідних матеріалів надати усні та письмові пояснення, а також матеріали, що можуть мати суттєве значення при прийнятті відповідного рішення за результатами розгляду подання. Указане повідомлення надіслане позивачу за адресою, що містилася в матеріалах його справи №204 CV-0002, проте повернулося до Управління ДМС України в Хмельницькій області неврученим з відміткою підприємства поштового зв`язку «за закінченням терміну зберігання», що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. В поданні Управління ДМС України в Хмельницькій області від 23.03.2017 зазначено, що станом на 23.03.2017 позивач до названого Управління жодних пояснень щодо вищевказаної ситуації не надіслав, що свідчить про його ймовірну незацікавленість у вирішенні згаданого питання або відсутності на території України. На підставі цього ДМС України прийняла рішення від 12.04.2017 №129-17, яким позбавила позивача додаткового захисту у зв`язку з тим, що він займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці України. Згідно з ст.1 Закону України «Про основи національної безпеки України» національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров`я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв`язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державною управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам. Разом з тим, ст.1 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначає також поняття «національні інтереси» та «загрози національній безпеці». Зокрема, національні інтереси - це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України. Відповідно до статті 7 вказаного Закону передбачено, що однією з реальних та потенційних загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві є нелегальна міграція Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» дає визначення нелегального мігранта - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України. Згідно з приписами статті 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» на сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є, поміж іншого, нелегальна міграція. Оскільки підставою для позбавлення позивача статусу особи, яка потребує додаткового захисту, стало вчинення ним дій, що становлять загрозу національній безпеці України, а саме незаконний перетин ним кордону України з Словацькою Республікою у складі групи осіб, що підтверджуються копією протоколу про адміністративне правопорушення від 28.11.2016, складеним стосовно позивача та постановою Ужгородського міськрайонного суду від 13.12.2016 у справі № 308/12616/16-п, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про вчинення позивачем дій, що становлять загрозу національній безпеці України. Основним міжнародним документом щодо статусу біженців є Женевська Конвенція про статус біженців від 28.07.1951, до якої також приєдналася Україна на підставі Закону України № 2942-ІІІ від 10.01.2002. Женевська конвенція визначає підстави, за яких держави-учасниці зобов`язані надавати іноземцям та особам без громадянства захист (право на проживання) на своїй території - через визначення поняття «біженець» (ст.1 Конвенції та ст.1 Протоколу) та принцип «заборони вислання» («non-refoulement», ст.32 Конвенції). Для тлумачення і застосування Конвенції державами учасницями мають важливе значення коментарі, позиції, рекомендації та інші нормативно-правові документи, що видаються Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V), якою затверджено статус УВКБ ООН, цю агенцію уповноважено опікуватися і надавати міжнародний захист усім особам, які є біженцями відповідно до Женевської Конвенції 1951 року, в усьому світі та надавати, сприяння урядам-країн в реалізації їх зобов`язані) за Конвенцією. Тому, позиції, рекомендації, коментарі та керівництва УВКБ ООН за своє сутністю є інструментами так званого «м`якого права», що, зокрема, розтлумачують зміст зобов`язань як УВКБ ООН, так і держав-учасниць щодо біженців, відповідно Женевської Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року. Відповідно до п.п.5, 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16.12.1998 факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов`язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов`язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов`язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте, у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Апелянт зазначає, що у останнього є дружина на території України, яка є громадянкою України. Звідси: відмова позивачеві у задоволені позову, тягне за собою його обов`язок покинути Україну, а отже, тягне за собою розлучення сім`ї, тобто, порушується право на возз`єднання сім`ї, (тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім`ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах), що є прямим порушенням норм національного та міжнародного законодавства, оскільки в Україні заборонена можливість розриву сімейних зв`язків та розлучення неповнолітніх дітей з одним з батьків, позбавлення права на проживання однією сім`єю. Відповідно до статті 3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження. Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження. Відповідно частини 1 статті 4 вказаного Закону Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист. Натомість, колегія суддів підкреслює, що на підтвердження одруження із громадянкою України, наявності у нього в Україні дітей та факту створення в Україні сім`ї, позивач не надав жодного доказу. Оскільки підставою для позбавлення позивача статусу особи, яка потребує додаткового захисту стало вчинення ним дій, що становлять загрозу національній безпеці України, що прямо передбачено частиною 5 статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», інші доводи апелянта судом до уваги не приймаються. З огляду на викладені обставини справи, з урахуванням наведених норм права, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог громадянина Сирійської арабської республіки ОСОБА_2 щодо визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 12.04.2017 №129-17 про позбавлення його додаткового захисту. При цьому колегія суддів звертає увагу на ті обставини, що відповідно до правил п.41 «Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, рішення суду ґрунтується на засадах верховенства права, є законним і обґрунтованим, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування. Керуючись ст.ст.243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу громадянина Сирійської арабської республіки ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст.329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду Текст постанови виготовлено 21 грудня 2020 року. Головуючий суддя Н.В.Безименна Судді Л.В.Бєлова А.Ю.Кучма