Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/24130/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/24130/19 Суддя (судді) першої інстанції: Катющенко В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 жовтня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючий суддя: Черпіцька Л.Т. Глущенко Я.Б. судді:Пилипенко О.Є. за участю секретаря: Зуєнка Д.П. за участю: представника позивача Калашник О.М. представника відповідача Адамишин А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 08.07.20 у справі за адміністративним позовом Громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії , В С Т А Н О В И Л А: Громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Головного Управління ДМС в місті Києві № 376 від 16.08.2017 про відмову громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 199-19 від 15.11.2019 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України розглянути заяву громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. У обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що під час звернення за захистом у заяві-анкеті вказав, що змушений був покинути країну походження, у зв`язку з побоюваннями стати жертвою переслідування з релігійних причин та через звинувачення у зв`язках з організацією Хізб ут-Тахрір, а також через систематичні порушення прав людини. Поряд з цим, відповідачі взагалі не поцікавились актуальною ситуацією в країні походження позивача під час прийняття оскаржуваного рішення, не зважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у своїй заяві-анкеті. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) або належності до певної соціальної групи у відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI, а також відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачем додаткового захисту в Україні згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Крім того, надані позивачем відомості свідчать про те, що останній звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та недотриманням норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Позивач мотивує свої вимоги тим, що суд першої інстанції всупереч ч. 2 ст. 77 КАС України вказав про те, що позивач не довів неправомірність рішень та дій міграційного органу. Вказав, що суд необґрунтовано не прийняв до уваги інформацію про країну походження позивача, вказавши, що партія «Хізб-Ут Тахрір» не є офіційною партією Узбекистану». Також зазначив, що суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про виклик у судове засідання свідка - голову Інформаційного офісу «Хізб-Ут Тахрір» в Україні. Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просив скаргу залишити без задоволення, рішення суду - без змін. Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянином Республіки Узбекистан, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Фергана, Ферганська область, Республіка Узбекистан, за національністю - узбек, за віросповіданням - іслам. 27.07.2017 ОСОБА_1 звернувся до органів міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 16.08.2017 № 376 на підставі висновку головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції від 16.08.2017 та відповідно до статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відмовлено в оформленні документів громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Приймаючи наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача, Головне управління ДМС України в м. Києві виходило з необґрунтованості заяви та відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI. Рішенням Державної міграційної служби України від 19.11.2019 № 199-19 відхилено скаргу громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 на наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 16.08.2017 №

376. Не погодившись з рішеннями відповідачів, позивач звернувся до суду з даним позовом. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржника, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 1 Закону України від 08.07.2011 N 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон N 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з частиною другою статті 5 Закону N 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884 (далі - Правила № 649). Відповідно до пункту 3.1 Правил № 649 у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають міститися такі відомості: прізвище, ім`я (імена), по батькові заявника, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу (у разі його відсутності - зазначені причини, через які він був утрачений), громадянство/підданство, країна постійного проживання, місце та підстави (за наявності) проживання в Україні, місце, час та спосіб перетинання державного кордону України, відомості про членів сім`ї заявника, підписи заявника або законного представника, перекладача (у разі необхідності), дата складання заяви. Заявник зобов`язаний також надати всі наявні у нього документи та інформацію, що необхідні для обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або зазначити причини, через які ці документи та інформація не можуть бути надані, та повідомити, де такі документи знаходяться чи можуть знаходитися або хто може надати чи підтвердити відповідну інформацію. У разі неписьменності або через фізичні вади, які унеможливлюють складання заяви особисто заявником, на його прохання заява може бути складена іншою особою, про що робиться відповідний запис на заяві; б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 5); в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таке ознайомлення здійснюється мовою, яку розуміє заявник або його законний представник. Проведення зазначених дій фіксується відповідним протоколом ознайомлення з прийняттям рішення за заявою, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 6), в якому проставляють власні підписи заявник, його законний представник та перекладач, адвокат, психолог, педагог (за їх наявності); г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України. Таке обстеження проводиться у разі наявності в уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС обґрунтованого сумніву щодо заявленого віку особи та оформлюється відповідним направленням на обстеження для встановлення віку (додаток 7). Особі, яка направляється на обстеження з метою встановлення віку, та її законному представнику роз`яснюються причини для такого обстеження та наслідки відмови у його проходженні. У випадку відмови особи пройти обстеження з метою встановлення віку на заяві та в особовій справі заявника робиться відповідна відмітка. Відмова особи або її законного представника від проходження обстеження з метою встановлення віку є підставою для розгляду матеріалів особової справи цієї особи як повнолітньої; ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 8), та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, записує за його вказівкою прізвище, ім`я, по батькові та інші про нього дані до встановлення особи, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою (додаток 9); е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника (додаток 10); є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи; ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі; з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. Пунктом 4.1 Правил № 649 визначено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону. У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11). Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності). б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13). У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел. Відповідно до пункту 4.3 Правил № 649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з пунктом 4.6 Правил № 649 у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 15), з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень (додаток 16). Частиною шостою статті 8 Закону N 3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. З матеріалів особової справи позивача вбачається, що у заяві-анкеті останній вказує, що є віруючою людиною і ходив до мечеті, де спілкувався з багатьма людьми, після чого був звинувачений у релігійному екстремізмі і зв`язках з організацією «Хізб ут-Тахрір». Зазначив, що двічі був взятий під варту правоохоронними органами Республіки Узбекистан. Вперше в місці тримання під вартою до позивача застосовані тортури з метою підписання останнім зізнання за зв`язки з «Хізб ут-Тахрір». Вдруге позивача затримали на більш довший термін, де останнього катували ще більше. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наведені твердження містять розбіжності зі свідченнями, зафіксованими у протоколі співбесіди від 08.08.2017, згідно яких позивач, насамперед, не зміг приблизно назвати дати затримання. Також, згідно з протоколом співбесіди від 08.08.2017 позивач пояснив, що вперше був арештований на 10 днів, протягом яких останнього допитували. Вдруге ж позивача затримано на 3 дні, тримали в кабінеті та казали, якщо він ще раз напише скаргу, то більше ніколи не побачить рідних. При цьому, згідно протоколу співбесіди від 08.08.2017 позивач стверджує, що не має жодного відношення до членства в організації Хізб ут-Тахрір. Європейський суд з прав людини зазначив, що "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не є виключно мирною організацією, запропоновані нею зміни в конституційному устрої держав (наприклад, встановлення різних правових систем для різних категорій віруючих) є несумісними з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади (відповідно до рішення ЄСПЛ по справі "Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії" (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, № 26261/05 і 26377/06). Як свідчать матеріали справи, саме елементи розповсюдження позивачем ідеології "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" слугували причиною підвищеного інтересу до його особи з боку спецслужб Узбекистану. При цьому, офіційне ставлення до "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" з боку державної влади Узбекистану (офіційна заборона діяльності відсутня, насадження релігійних поглядів або певної ідеології є неприпустимим) не надає підстав вважати, що він як член зазначеної організації потребує міжнародного захисту через побоювання зазнати переслідувань за ознаками віросповідання або політичних переконань, оскільки немає підстав вважати, що на території Узбекистану переслідуються послідовники традиційного ісламу, який сповідує переважна більшість населення країни. В той же час, кримінальне переслідування на території Узбекистану, яке позивач пов`язує з належністю до "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не містить ознак політичного переслідування, оскільки "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не входить до списку політичних партій країни його громадянської належності, особисті переконання як прибічника вказаної організації не мають на меті здійснення будь-яких демократичних змін в країні громадянської належності, а спрямовані на створення держави, яка повинна існувати лише за законами ісламу в своєрідному трактуванні "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі". Отже, встановлені обставини свідчать про відсутність будь-яких доказів, які можуть підтверджувати переслідування позивача на території Узбекистану; з матеріалів справи вбачається непослідовність та суперечність доводів позивача про переслідування його на території Узбекистану за релігійними або політичними ознаками; позивач повідомив, що сповідує традиційний іслам та ніколи не був членом жодних релігійних, політичних чи молодіжних організацій, ані в країні громадянської належності, ані поза її межами. Згідно з частиною першою статті 5 Закону N 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач прибув на територію України офіційно, літаком на підставі свого паспорта громадянина Узбекистану у квітні - травні 2013 року. Уперше за захистом позивач звернувся до Головного управління ДМС у м. Києві лише 27.07.2017, тобто більше, ніж через чотири роки після прибуття в Україну, що свідчить про відсутність наміру у позивача бути визнаним біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту. Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивача про те, що труднощі зі зверненням пов`язані, у тому числі, з поганим володінням позивачем російською мовою. Так, позивач стверджував, що він народився у 1973 році, у 1990 році вступив до лав армії, прослужив у Німеччині півроку, потім відбувся розпад СРСР і він повернувся до Узбекистану. Отже, наведене підтверджує достатнє володіння позивачем російською мовою та відсутність будь-яких перепон для з`ясування в Україні на російській мові інформації про орган, до якого необхідно звернутися для отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Верховний Суд у постанові від 16.02.2018 у справі № 825/608/17 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Крім того, рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19.03.2018 у справі № 303/1495/18 задоволено позовні вимоги Мукачівського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України та затримано з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України строком на 6 (шість) місяців. Указаним рішенням зафіксовано, що ОСОБА_1 16.03.2018 незаконно, поза пунктами пропуску, в складі групи осіб, перетнув державний кордон з України в Угорщину на ділянці відповідальності Мукачівського прикордонного загону, однак після незаконного перетину кордону був затриманий представниками прикордонної поліції Угорщини. Державу Україну використовував, виключно, як країну транзиту, тому наміру залишитись в Україні для подальшого життя не мав; до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, не звертався, а 16.03.2018 з метою потрапити до країн Європейського Союзу незаконно перетнув державний кордон з України в Угорщину. Не зважаючи на те, що відповідачу все-таки вдалося потрапити в країну Європейського Союзу, для цього незаконно перетнувши державний кордон з України в Угорщину, за що і був затриманий прикордонною поліцією Угорщини. Встановлені обставини додатково свідчать про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та про намагання останнього потрапити саме до країн Європейського Союзу. Згідно з позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) або належності до певної соціальної групи у відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI, а також відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачем додаткового захисту в Україні згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. На переконання колегії суддів, відповідачі діяли з урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, з дотримання необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілям на досягнення яких спрямоване це рішення. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги про скасування наказу Головного Управління ДМС в місті Києві № 376 від 16.08.2017. Також обґрунтовано відмовив у задоволенні решти позовних вимог, як похідних. Щодо доводів скаржника про незалучення судом першої інстанції до розгляду даної справи свідка - голови Інформаційного офісу «Хізб-Ут Тахрір» в Україні, то колегія суддів зазначає, що залучення свідка є правом суду, а не обов`язком. Посилання скаржника про безпідставний недопуск судом до участі у судовому засіданні перекладача не заслуговує на увагу, оскільки згідно з протоколом судового засідання від 08.07.2020 перекладач - Мірпоччаєв І.Р. не надав суду належні докази про підтвердження повноважень перекладача та вільне володіння ним мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу. Крім того, клопотання про залучення перекладача у підготовчому провадженні представником позивача не заявлялось. Інші доводи апеляційної скарги зводяться виключно до непогодження з оцінкою обставин справи, наданою судом першої інстанції. Апеляційна скарга не містить інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені (наведені) в позовній заяві, з урахуванням яких судом вже надана оцінка встановленим обставинам справи. Обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга позивача не містить. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно з ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.241,242,310,316,321,322,325,329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 08.07.20 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України. Повний текст постанови складено 27 жовтня 2020 року. Головуючий суддя: Л.Т. Черпіцька судді:Я.Б. Глущенко О.Є. Пилипенко