Постанова 4855 № 640/8015/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/8015/19 Суддя (судді) першої інстанції: Смолій І.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Бєлової Л.В., Безименної Н.В. за участю секретаря Островської О.В., розглянувши за відсутності осіб, які беруть участь в справі, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до ст. 229 КАС України у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Громадянина Пакистану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом Громадянина Пакистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И Л А : Громадянин Пакистану ОСОБА_1 звернувся з позовом, в якому просить: - визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відхилення скарги на рішення УДМС України в Хмельницькій області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України розглянути заяву громадянина Пакистану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідачем подано відзив, в якому вказано про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних в останнього повноважень, з урахуванням того, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведеної співбесіди не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України, доводи ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої інформації, є необґрунтованими та недоведеними. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено повністю. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт вказує на те, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позивача є об`єктивні побоювання, що у разі повернення до країни походження йому буде загрожувати небезпека та порушення його прав та інтересів. Наголошує, що шукач захисту не повинен щось доводити, а лише обґрунтувати своє звернення. При цьому, відповідачем та судом першої інстанції не наведено доказів на спростування фактів заявлених позивачем. Відповідачами подано відзиви на апеляційну скаргу в яких вказано про безпідставність доводів апеляційної скарги та відсутність підстав для скасування судового рішення. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - скасуванню. Згідно з ст. 317 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує його та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Громадянин Пакистану ОСОБА_1 12 вересня 2018 року звернувся до Управління державної міграційної служби України у Хмельницькій області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 02.10.2018 року Управлінням Державної міграційної служби України у Хмельницькій області прийнято наказ №27 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Пакистану ОСОБА_1 . Відповідно до повідомлення від 02.10.2018 №3 громадянину Пакистану ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви. Не погоджуючись з вказаною відмовою, позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України на рішення Управління Державної міграційної служби України у Хмельницькій області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 15.03.2019 відхилена скарга громадянина Пакистану ОСОБА_1 від 02.11.2018 на наказ УДМС в Хмельницькій області від 02.10.2018 №27 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Повідомленням від 04.04.2019 №04 позивача повідомлено про відхилення скарги на рішення територіального органу Державної міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач, вважаючи вказані наказ та рішення необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено наявність небезпеки його життю в Пакистані та побоювання за своє життя через переслідування, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з ч. 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Частиною 7 ст.7 вищевказаного Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, згідно з ч. ч. 1, 4, 6, 8 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Так, відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. У заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. За приписами пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» № 8043/04 від 27.04.2004, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. З пояснень позивача вбачається наступне. Позивач - громадянин Пакистану ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Наровал, Пакистан, неодружений, за національністю пакистанець, віросповідання - іслам, мусульманин суніт. Він залишив країну постійного проживання 09.06.2018 . Позивач виїхав з Пакистану легально, була віза до РФ та перебував в Москві один тиждень. Потім у складі групи осіб (4 чоловіка) вони разом поїхали в Санкт-Петербург, де перебували один день та повернулись до Москви. Пізніше на автобусі поїхали в Псков (РФ) на 3 дні, та повернулись в Москву, і вирушили в Мінськ де перебували 2 дні, однак за відсутності візи в Білорусь їх не впустили до країни і повернули в Москву. Згодом вони приїхали до Києва, де перебували 30-35 діб, нічим не займались, була можливість вийти з квартири та купити продукти харчування. Далі позивач поїхав до Чернівців, перебував там 8-10 днів, де був затриманий працівниками міграційної служби. Стверджує, що в інших країнах окрім України за статусом біженця не звертався. Повідомив, що мав намір потрапити до будь-якої країни Європейського Союзу, а в`їзд в Україну спровокувало те, що «агент відправив в Україну, зокрема в м. Чернівці, поки він відкриє європейську візу». Державний кордон України перетнув 28.07.2018 нелегально, в`їхав в м. Харків. У заяві шукач захисту просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки він гей, йому погрожували вбивством у зв`язку з його сексуальною орієнтацією. Міграційним органом під час прийняття негативного рішення було враховано наявність суттєвих розбіжностей в описі вказаних подій з боку позивача, що на думку відповідача, надають підстави вважати історію переслідування очевидно неправдоподібною. Звертаючись до територіального органу ДМС із заявою та в скарзі на рішення УДМС в Хмельницькій області позивач в якості причини отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту зазначив побоювання за власне життя у зв`язку з переслідуванням через нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Однак, у скарзі позивач зазначає загрозу життю у випадку повернення на батьківщину через релігійні та політичні причини. Крім того, позивач не зазначив будь-яких тверджень щодо дискримінаційного відношення щодо нього в минулому ні з боку суспільства, ні з боку родичів. Виходячи з наявних у справі матеріалів та з аналізу пояснень позивача, дійсно, прослідковується різне трактування обставин, разом з тим, наявні однакові посилання на одні й ті ж самі обставини наявності загрози життю та здоров`ю позивача, зокрема, наявність кримінальної відповідальності за нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Колегія суддів вважає, що для повноти встановлення всіх обставин, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження заявника, а ненадання документального доказу усним твердженням не повинно бути перешкодою у прийняття заяви чи об`єктивного рішення щодо оформлення документів про визнання біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Окрім того, цілком логічними є те, що відповідачами під час складення висновків, на підставі яких прийняті оскаржувані рішення, не здійснено вичерпної оцінки поясненням та обставинами, що зазначалися позивачем у заяві та особистих поясненнях під час співбесіди за критеріями, визначеними в пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671- VІ, зокрема, щодо аналізу ситуації в країні походження позивача та її співвідношення із твердженнями заявника, через що висновки про їх очевидну необґрунтованість є передчасними. Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. При цьому, саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є головним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, проте ці побоювання повинні бути реальними. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час. Заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Разом з тим, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Відповідачем не було доведено жодний із пунктів, який би виключав прийняття рішення про прийняття в оформлення заяви позивача. При цьому, в заяві-анкеті, а також під час співбесіди позивач достатньою мірою обґрунтував свій страх повернення у країну походження через переслідування (зокрема, через можливість притягнення його до кримінальної відповідальності через сексуальні відносини з чоловіком), тобто на підставі належності до соціальної групи, тому заява позивача не може вважатися очевидно необґрунтованою, вона повністю відповідає інформації по країні походження. Крім того, на етапі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оцінюється лише очевидна обґрунтованість/необґрунтованість заяви, а також наявність/відсутність у заяві характеру зловживання. На цьому етапі рішення про визнання або відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не приймається. Таким чином лише під час розгляду заяви по суті, тобто на наступному етапі її розгляду, відповідачем має бути надано належну оцінку усім зазначеним заявником обставинам та прийнято рішенні про визнання або відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За таких обставин колегія суддів дійшла до висновку, що заява позивача не є очевидно необґрунтованою, не носить характер зловживання, оскільки позивач вперше звернувся із такою заявою та без значних зволікань. При прийняті оскаржуваного наказу, міграційний орган не надав достатньої уваги питанням, які потребують з`ясуванню, та, відповідно, дають можливість достеменно дійти висновку про очевидну необґрунтованість заяви громадянина Пакистану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що свідчить про те, що відповідач під час прийняття оскаржуваного наказу діяв без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілям на досягнення яких спрямоване це рішення. З огляду на наведені правові норми та фактичні обставини справи колегія суддів дійшла висновку про протиправність прийняття спірного наказу та наявності підстав для задоволення позову в цій частині, оскільки відповідач не встановив об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. Крім того, судова колегія суддів дійшла до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині скасування рішення Державної міграційної служби України №28-19 від 15.03.2019 про відхилення скарги на рішення УДМС України в Хмельницькій області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тому як вказане рішення саме по собі не є юридично значимим для позивача, оскільки не порушує його прав та інтересів. На думку колегії суддів, наявні підстави для застосування ефективного способу захисту прав позивача шляхом задоволення похідної позовної вимоги про зобов`язання Державної міграційної служби України розглянути заяву громадянина Пакистану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення У зв`язку з викладеним, колегія суддів доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Громадянина Пакистану ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року - скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги Громадянина Пакистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області №27 від 02.10.2018 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Пакистану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. В іншій частині позову громадянина Пакистану ОСОБА_1 відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 15.06.2020. Головуючий суддя: А.Ю. Кучма Л.В. Бєлова Н.В. Безименна