Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/10813/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/10813/20 Суддя першої інстанції: Мазур А.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 лютого 2022 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача - Степанюка А.Г., суддів - Бужак Н.П., Костюк Л.О., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 на прийняте у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні) рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 жовтня 2021 року у справі за адміністративним позовом громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування наказу і рішення, зобов`язання вчинити дії, - ВСТАНОВИЛА: У травні 2020 року громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - Відповідач-1, ДМС України), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - Відповідач-2, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 638 від 20.09.2019 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 32-20 від 20.03.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну служби України в особі територіального підрозділу Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.10.2021 у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що Позивачем не підтверджено його переслідування за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів, не аргументовано жодним чином його побоювання повернутися у країну громадянської належності. Крім того, суд підкреслив, що ОСОБА_1 тривалий час перебував на території третьої безпечної країни, однак за захистом до неї не звертався, а також допустив значне зволікання із зверненням за захистом на території України. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Свою позицію обґрунтовує тим, що судом безпідставно покладено тягар доказування на ОСОБА_1 , а не на міграційні органи. Зазначає, до судом не досліджено інформацію про країну походження Позивача з відкритих джерел. Підкреслює, що пропуск п`ятиденного строку для звернення до ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, не може бути підставою для відмови в оформленні документів. Зауважує, що проти нього у Таджикистані відкрито кримінальну справу та він боявся, що Уряд Російської Федерації його депортує. Окремо звертає увагу, що відповідачами не виконано обов`язок з повного та всебічного дослідження всіх аргументів та обставин, що стосуються заявника, а судом першої інстанції не враховано численну судову практику Верховного Суду з аналогічної категорії справ. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.11.2021 відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано справу з суду першої інстанції, яка надійшла 23.11.2021. У відзиві на апеляційну скаргу ДМС України просить відмовити в її задоволенні та залишити без змін рішення суду першої інстанції. Свою позицію обґрунтовує тим, що судом вірно надано оцінку тому, що матеріалами справи не підтверджується існування правових підстав для оформлення Позивачу документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підкреслює, що будь-яких повідомлень про отримання погроз йому або членам його родини під час проживання на території Російської Федерації ОСОБА_1 не надано. Зазначає, що відеозвернення, на розповсюдженні якого наполягає Позивач та за яке останнього мають переслідувати у країні громадянської належності, містилося лише на флеш носії у ОСОБА_1 та на жодному інтерет-ресурсі не опубліковане. Відзиву на апеляційну скаргу від ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області не надійшло. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.01.2022 справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого. Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що 02.09.2019 ОСОБА_1 звернувся до органів Державної міграційної служби України із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 41-43). В анкеті зафіксовано, що Позивач повідомив, що проживав разом із родиною (дружиною та 7 дітьми) у Хатлонській області, район Хамадоні, село Дружби, Таджикистан. Під час свого проживання у Таджикистані з 2008 року він працював у поліції, у відділі дорожньої патрульної інспекції (а.с. 43-45). Із змісту протоколу співбесіди від 11.09.2019 (а.с. 54-58) вбачається, що Позивач, з його слів, під час проходження служби у поліції не виписав жодного штрафу через зовнішній вигляд водія. Керівництву не подобалось невиконання розпорядження президента і у листопаді 2016 року у нього стався конфлікт із заступником командира роти - ОСОБА_2, який змушував з Позивача виписати штраф водію за носіння бороди, але останній відмовився це робити. Тоді ОСОБА_2 почав на нього кричати, погрожувати і зірвав нагрудний знак. Саме ця подія вплинула на рішення звільнитись зі служби в ДАІ. Після звільнення з ДАІ через брак роботи в Таджикистані Позивач був змушений виїхати до м. Москва, Російська Федерація, де з 2016 року до 2018 рік працював у службі таксі, деякий час проживав легально, але згодом жив на території РФ нелегально. Позивач повідомив, що під час свого проживання в РФ у 2018 році записав звернення до громадян Таджикистану про те, що він проти закону в Таджикистані щодо заборони носіння хіджабу і розповсюдив це відео, після чого до його родині в Таджикистані почали приходити представники правоохоронних органів і вимагати його повернення на Батьківщину. Також ОСОБА_1 повідомлено, що проти нього в Таджикистані було відкрито кримінальну справу за ч. 2 ст. 307 КК (участь у екстремістській організації за для отримання влади). Позивач зазначив, що у разі повернення до Таджикистану його посадять до в`язниці від 10 до 12 років. 15.06.2019 ОСОБА_1 прибув в Україну разом із сином - ОСОБА_3 (о/с НОМЕР_1) та племінником - ОСОБА_4 (о/с НОМЕР_2) автобусом через пропускний пункт «Бачівськ». Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області 20.09.2019 складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з тих підстав, що заявник ні під час співбесіди, ні у своїй заяві не довів існування будь-яких чинників, які б вказували на існування загрози для нього, ознак переслідування за політичними переконаннями, ознаками релігії, національності тощо (а.с. 61-66). На підставі згаданого висновку Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області 20.09.2019 винесено наказ №640 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 66-67). Причиною відмови Відповідач-2 визначив очевидну необґрунтованість заяви Позивача, а також відсутність у заяві умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Не погоджуючись із отриманим наказом ОСОБА_1 07.10.2019 подав скаргу до ДМС України на рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій просив скасувати наказ ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області №638 від 20.09.2019 (а.с. 68-70). Однак, 20.03.2020 ДМС України прийнято рішення №32-20 про відхилення скарги (а.с. 78-80). На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз приписів ряду норм міжнародного законодавства, ст. ст. 1, 5, 6, 7, 8, 10, 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон), надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам та проаналізувавши інформацію, зафіксовану, зокрема, у протоколі співбесіди з Позивачем, суд першої інстанції, наголосивши на тому, що останній перебував у третій безпечній країні, прийшов до висновку про обґрунтованість прийнятого наказу про відмову в оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на таке. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Згідно із визначенням, наведеним в п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Приписами статті 6 зазначеного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні. Статтею 8 Закону визначено порядок попереднього розгляду заяв. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов`язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Як було встановлено раніше та вбачається з матеріалів справи, Позивачу було відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону. Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, який підтверджено оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, з огляду на таке. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Суд апеляційної інстанції погоджується з доводами Окружного адміністративного суду міста Києва про те, що заява ОСОБА_1 зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення. Так, як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало те, що Позивач у ході співбесіди зазначив, що погроз на свою адресу особисто він не отримував, переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичними поглядами не зазнавав, фізичне насильство, пов`язане з расовою, національною, релігійною належністю чи політичними поглядами до нього не застосовувались. Крім того, ОСОБА_1 не навів жодної аргументації своїм побоюванням у разі повернення до країни громадянської належності, які б ґрунтувалися на подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими, тобто вони не відповідають вимогам п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону, а також те, що заявник до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третій безпечній країні. Із змісту протоколу співбесіди від 11.09.2019 вбачається, що, проживаючи та працюючи у Москві протягом 2016-2018 років, ОСОБА_1 повертався до Таджикистану і жодного разу, з його слів, не мав проблем при перетині кордону та не зазнавав переслідувань з боку органів державної влади. Водночас, як стверджував заявник, ситуація змінилася після публікації останнім відеозвернення, в якому він заперечує проти закону щодо носіння хіджабу, оскільки з цього часу у нього виникли побоювання, що представники влади Таджикистану затримають його у Російській Федерації, до родини почала приходити міліція з наказом примусити Позивача повернутися до країни громадянської належності, в якій відкрито кримінальну справу щодо ОСОБА_1 . Разом з тим, судова колегія звертає увагу, що, як вірно підкреслено у відзиві на апеляційну скаргу, Позивачем не підтверджено, що таке відеозвернення, яке у нього було наявне лише на флеш-носії, було взагалі опубліковано на інтернет-ресурсах. Не надано відповідних доказів ОСОБА_1 і до суду. Крім того, в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також протоколі співбесіди Позивач вказав, що протягом 2017-2019 років працював у місті Москва, Російська Федерація, водієм таксі. У розрізі наведеного судова колегія звертає увагу, що відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту. Згідно додатку до Конвенції про статус біженців 1951 року Російська Федерація ратифікувала Конвенцію та Протокол 02.02.1993. При цьому доказів невідповідності Російської Федерації умовам, визначених Законом для третьої безпечної країни, Апелянтом не наведено, зокрема, інформації з доповідей Генерального Секретаря Ради Безпеки ООН з приводу порушень прав біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, щодо Російської Федерації, тощо. У свою чергу, за правилами ч. 1 ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). З урахуванням наведеного, а також зважаючи на те, що належних і допустимих доказів побоювання того, що його буде депортовано з Російської Федерації до Республіки Таджикистан саме у зв`язку з політичним, на переконання заявника, переслідуванням ОСОБА_1 не надано, а така депортація, на думку судової колегії, могла бути пов`язана з тим, що Позивачем було порушено міграційне законодавство третьої безпечної країни внаслідок проставлення фальшивих печаток про в`їзд/виїзд у паспортному документі, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про обґрунтованість позиції міграційного органу, з якою погодився й суд першої інстанції, про те, що Позивач протягом тривалого часу перебував у третій безпечній країні, що в силу приписів ч. 1 ст. 6 Закону є перешкодою для визнання особи біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Посилання Апелянта на неврахування судом першої інстанції практики Європейського Суду з прав людини, згідно якої видача осіб до Республіки Таджикистан є порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, судовою колегією оцінюється критично, оскільки указані рішення не є релевантними до періоду 2017-2019 років. З приводу доводів апеляційної скарги про те, що згідно інформації з відкритих джерел влада Таджикистану продовжує переслідування жінок, які носять хіджаби, та чоловіків з бородами, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що, як вже було зазначено вище, протягом більше двох років Позивач проживав і працював на території третьої безпечної країни, що давало останньому змогу звернутися за захистом у ній. Відтак відомості про порушення прав громадян у країні громадянської належності ОСОБА_1 не є визначальними для отримання ним бажаного статусу в Україні. Колегія суддів також вважає за необхідне звернути увагу, що, зі слів Позивача, останній прибув на територію України 15.06.2019 легально автобусом через пропускний пункт «Бачівськ», а вперше за захистом звернувся лише 02.09.2019 тобто майже через три місяці після прибуття в Україну. При цьому причин зволікання за зверненням за захисту до компетентних органів в Україні не повідомив. Зазначене явно суперечить ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На переконання судової колегії, при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою. Верховний Суд у своїх постановах від 16.02.2018 у справі № 825/608/17, від 07.10.2019 у справі № 440/134/19, від 30.01.2020 у справі № 826/10336/18, від 01.07.2020 у справі № 420/3057/19, від 26.02.2021 у справі № 420/6116/19 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. У постанові від 24.01.2020 у справі № 420/2921/19 Верховний Суд підкреслив, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України. Викладене у своїй сукупності, на переконання суду апеляційної інстанції, дає підстави погодитися з висновками суду першої інстанції про те, що в силу вимог ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналіз матеріалів особової справи ОСОБА_1 не дає підстав стверджувати, що в нього наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Судовою колегією враховується, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом. Настановами із процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців надано загальний аналіз змісту поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона - це психічний стан, який пов`язаний із характеристикою особистості заявника, а тому зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб`єктивної оцінки ситуації, що склалася, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Висновки аналогічного змісту вже були викладені Верховним Судом у постанові від 27.01.2020 у справі №815/1563/17 та у постанові від 02.07.2020 у справі № 815/5665/17. Щодо посилання Апелянта на необхідність врахування позицій Верховного Суду у справах №820/2380/17, №826/13999/16, №820/1687/17 судова колегія зазначає, що обставини цих справ і справи №640/10813/20 є відмінними та стоються різних країн і різних ситуацій. Як вірно зазначено судом першої інстанції, ОСОБА_1 не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення. З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані у цій справі рішення і наказ є правомірними, обґрунтованими та такими, що прийняті уповноваженими органами в порядку та спосіб, визначені чинним законодавством України. Викладене, у свою чергу, свідчить про правильність позиції суду першої інстанції щодо необхідності відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання ДМС України в особі ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оскільки ця позовна вимога є похідною від вимог про визнання протиправними та скасування рішення і наказу, які, як було встановлено вище, задоволенню не підлягають. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 жовтня 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Суддя-доповідач А.Г. Степанюк Судді Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст постанови складено та підписано 02 лютого 2022 року.