Постанова Харківський апеляційний суд № 953/23116/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Справа № 953/23116/19 Головуючий суддя І інстанції Бородіна Н. М. Провадження № 22-ц/818/3279/20 Суддя доповідач Яцина В.Б. Категорія: Справи у спорах, що виникають з житлових відносин про виселення (вселення) П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 грудня 2020 року м. Харків. Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Яцини В.Б. суддів колегії Бурлака І.В., Котелевець А.В., за участю секретаря судового засідання Семикрас О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Чумака Романа Васильовича на рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 березня 2020 року, ухвалене у складі судді Бородіної Н.М., по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення, В С Т А Н О В И В : У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся у суд з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення, в якому просить суд усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом примусового вселення позивача до житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . В обґрунтування поданого позову зазначав, що він є власником 50/100 частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Іншим співвласником 50/100 частин вищевказаного житлового будинку є відповідач, а саме моя колишня дружина ОСОБА_1 . Відповідачем на тлі взаємних неприязних відносин здійснюються постійні перешкоджання позивачу у користуванні житловим будинком. Оскільки можливості придбати чи орендувати інше житло у позивача відсутні він змушений звернутись до суду за захистом свого права. В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили задовольнити. Відповідачі в судове засідання не з`явилась, повідомлялась належним чином. Відповідачем надано відзив на позовну заяву, у якому просила в задоволенні позову відмовити та зазначає, що відповідач жодним чином не вчиняє позивачу перешкоди у користуванні будинком, у позові не зазначено в чому саме полягають перешкоди та не наведено доказів на підтвердження позовних вимог. Також зазначає, що відповідач володіє зазначеним житловим будинком, проживає у ньому, несе витрати по утриманню будинку та проведенню ремонту, сплачує комунальні послуги, на підтвердження чого надає квитанції та виписку по банківському рахунку. Позивачем надано відповідь на відзив, в якому він надав докази підтвердження перешкод з боку відповідача щодо користування будинком. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 березня 2020 року задоволено позов ОСОБА_2 . Усунуто перешкоди у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_2 до житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 768,40 грн. В апеляційній скарзі представник відповідача просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування скарги зазначено, що судом не було встановлено право власності на будинок, що знаходиться за адресою, АДРЕСА_1 . Послався на те, що 19 жовтня 1990 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Договір було нотаріально засвідчено та зареєстровано в реєстрі за №1-8386 старшим державним нотаріусом восьмої Харківської Державної нотаріальної контори Васіковою Л.Є., від 19.10.1990. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09.01.2020 в Єдиному реєстрі у відповідності до номеру запису про право власності 34976798, власником об`єкту нерухомого майна житлового будинку загальною площею 64,1 кв.м., житлової площі 28 кв.м., є ОСОБА_1 . Також, технічний паспорт на будинок виданий на ім`я ОСОБА_1 інвентаризаційна справа №112000002273. ОСОБА_1 володіє своєю власністю житловим будинком, проживає в ньому, несе всі витрати по утриманню будинку і прибудинкової території та проведенню ремонту, оплачує комунальні послуги. Після розлучення поділу майна між ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , Дублікат свідоцтва про право власності посвідченим державним нотаріусом Харківського обласного державного нотаріального архіву Остапенко Ю.А., від 29.11.2018, зареєстровано в реєстрі за № 1-329, на основі якого суд прийняв рішення ніколи не був виданий та не отриманий ОСОБА_1 , як зазначено в свідоцтві про право власності посвідченим державним нотаріусом Харківського обласного державного нотаріального архіву Остапенко Ю.А., від 29.11.2018, зареєстровано в реєстрі за № 1-329. Вказане свідоцтво про право власності видане на ОСОБА_2 , суд не повинен був брати до уваги при прийнятті рішення як таке, що визначає право власності за ним. Так, згідно із вимогами статей 2, 3, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. З огляду на положення зазначеного Закону, особа вважається власником об`єкта нерухомості лише тоді, коли у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься відповідний запис про реєстрацію права власності особи на це майно. Вказав, що подані позивачем на підтвердження чинення йому перешкод не відповідають дійсності, не могли бути покладені в основу прийнятого рішення, адже вони стосуються лише заяв ОСОБА_2 , до органів поліції в рамках кримінального провадження. Вищевказані документи, що подані ОСОБА_2 , не є доказами в рамках цивільної справи. Крім того, не було заявлено жодного свідка, який би підтвердив факт вчинення перешкод зі сторони ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком ОСОБА_2 . Незважаючи на вищевказане, суд першої інстанції не здійснив належну оцінку доказів, поданих сторонами, що виявилось у безпідставному висновку у прийнятому рішення про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_2 до житлового будинок за адресою АДРЕСА_1 . Учасники справи не скористались своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, що не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи. Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у шлюбі, рішенням Київського районного суду м. Харкова від 24.09.2013 шлюб було розірвано. ОСОБА_2 є власником 50/100 частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення 1 сесії 7 скликання ХМР від 20.11.2015 № 12/15), б.

109. Право спільної часткової власності на даний об`єкт нерухомого майна, підтверджується дублікатом свідоцтва про право власності, посвідченим державним нотаріусом Харківського обласного державного нотаріального архіву Остапенко Ю.А. від 29.11.2018, зареєстровано в реєстрі за № 1-329. Свідоцво про право власності видано державним нотаріусом Восьмої Харківської державної нотаріальної контори Корнейчук Е.В. 26.06.1993, зареєстровано в реєстрі за № 4-7042. Іншим співвласником 50/100 частин вищевказаного житлового будинку є відповідач, ОСОБА_1 , що підтверджується вищевказаним свідоцтвом про право власності. Згідно довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні позивач та відповідач зареєстровані за адресою АДРЕСА_1 . На підтвердження здійснення відповідачем перешкод позивачу у користуванні житлом, надано наступні докази: відповідь ГУ НП в Харківській області, в якій зазначено, що 26.10.2019 до поліції надійшло повідомлення про те, що 26.10.2019 за адресою АДРЕСА_1 відбувається конфлікт між ОСОБА_2 та дружиною, яка не впускає його до будинку; копію заяви ОСОБА_2 щодо застосування заходів до ОСОБА_1 , яка 26.10.2019 позбавила позивача можливості користуватись спільним будинком за адресою АДРЕСА_1 ; копія пояснень ОСОБА_2 до Київського ВП ГУ НП, в яких він зазначає, що 26.10.2019 він повернувся до колишньої дружини ОСОБА_1 , яка мешкає за адресою АДРЕСА_1 , частка якого належить ОСОБА_2 , однак колишня дружина не надала можливості скористатись будинком; довідку Київського ВП ГУ НП в Харківській області, згідно якої 26.10.2019року до Київського ВП ГУ НП в Харківській області звернувся ОСОБА_2 , який просив вжити заходів до своєї колишньої дружини ОСОБА_1 , яка не впускає його до будинку за адресою АДРЕСА_1 , під час розгляду матеріалу здійснювався вихід за вказаною адресою та було встановлено факти, викладені в заяві ОСОБА_2 ; лист начальника Київського ВП ГУ НП в Харківській області, згідно якого була проведена перевірка за фактом неправомірних дій відповідачки та враховуючи, що між сторонами склались відносини, які носять цивільно-правовий характер, позивачу рекомендовано звернутись до суду з цивільним позовом. Також позивачем підтвердження досудового звернення до правоохоронних органів із заявою про скоєння відповідачем злочину з приводу порушення права позивача на користування згаданим житловим будинком та копію ухвали суду першої інстанції від 27.12.2019, якою зобов`язано слідчого внести до ЄРДР відомості за вказаною заявою ОСОБА_2 про вчинення кримінального правопорушення. Задовольняючи вимоги позову, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що позивач, як власник 50/100 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, зокрема проживати в будинку та вселитися в будинок. Суд враховав позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Нормами ч. 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. У статті 77 ЦПК України вказано про належність доказів:

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

2. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

3. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

4. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. У статті 78 ЦПК України зазначено про допустимість доказів:

1. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Про достатність доказів вказано у ст. 80 ЦПК України:

1. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

2. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Стаття 379 ЦК України вказує, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Зазначений правовий висновок відповідає постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року № 6-158цс14. Колегія суддів відхиляє доводи скарги про те, що у даній справі не було доведено наявності права власності на спірне житло у позивача. Так, з рішення Київського районного суду м. Харкова від 24.09.2013 про розірвання шлюбу вбачається, що учасник справи перебували у шлюбі з 29.09.1983 (а. с. 81). Між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 19 жовтня 1990 року був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 (а. с. 35). Вказане свідчить, що спірний будинок було придбано під час шлюбу. Відповідно до ст. 60 СК України діє презумпція, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Так, з огляду на відсутність рішення суду про визнання спірного будинку особистою приватною власністю відповідача, слід дійти висновку, що вказане майно є спільною сумісною власністю учасників справи. Цей факт відповідач в суді апеляційної інстанції не заперечувала. Вказане узгоджується з поданим позивачем дублікатом свідоцтва про право власності посвідченим державним нотаріусом Харківського обласного державного нотаріального архіву Остапенко Ю.А. від 29.11.2018, зареєстровано в реєстрі за № 1-329. Таким чином, позивач є учасником спільної сумісної власності на спірне майно, оскільки доказами у розумінні ст.ст. 77-80 ЦПК України вказана обставина не спростована. З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, сформованої судом, від 12.12.2019 за № 192984013 вбачається, що у реєстрі відсутні відомості щодо зареєстрованого права власності на спірне майно (а. с. 27) Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09.01.2020, на який посилається відповідач, в матеріалах справи немає. Відсутність у даному випадку запису про реєстрацію права спільної сумісної власності не нівелює наявності права позивача на частину у спірному майні за правилом ст. 60 СК України. Колегія суддів за безпідставністю відхиляє доводи скарги про недоведеність чинення відповідачем перешкод позивачу у користуванні житлом. Так, згадане звернення до правоохоронних органів та пояснення сторін щодо наявності між ними особистого конфлікту підтверджує наявність спору про право позивача на користування згаданим житлом, яке підлягає захисту. Доказів того, що позивача було визнано таким, що втратив право користування житлом, або виселлено матеріали справи не містять. З огляду на те, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скарги висновків суду не спростовують, колегія суддів на підставі ст. 375 ЦПК України залишає скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Підстави для перерозподілу судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України відсутні. Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення лише у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення виготовлений 09 грудня 2020 року. Головуючий В.Б. Яцина. Судді колегії І.В. Бурлака. А.В. Котелевець.