Постанова 4851 № 440/2298/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2020 р.Справа № 440/2298/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бартош Н.С., Суддів: Подобайло З.Г. , Григорова А.М. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції Удовіченко С.О., м. Полтава) від 05.06.2020 року по справі № 440/2298/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просив: визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо припинення нарахування та виплати ОСОБА_1 пенсійного забезпечення з 01 квітня 2020 року; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області поновити нарахування і виплату ОСОБА_1 пенсійного забезпечення відповідно до вимог Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" починаючи з 01 квітня 2020 року. Також просив стягнути понесені витрати на правничу допомогу. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідачем протиправно припинено виплату позивачу пенсії, оскільки останній був прийнятий на службу за контрактом до органів і підрозділів цивільного захисту в період знаходження України в особливому періоді. При цьому згідно частини третьої статті 2 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" виплата пенсії на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення не повинна припинятися. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 05.06.2020 року по справі № 440/2298/20 позовні вимоги задоволено: визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо припинення нарахування та виплати ОСОБА_1 пенсійного забезпечення з 01 квітня 2020 року. зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області поновити нарахування і виплату ОСОБА_1 пенсійного забезпечення відповідно до вимог Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" починаючи з 01 квітня 2020 року. стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 грн. стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 3500 грн. Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що наказом Управління ДСНС України у Полтавській області № 93ос від 22.04.2014 р. полковника служби цивільного захисту ОСОБА_1 , начальника оперативно-координаційного центру Управління ДСНС України у Полтавській області звільнено із служби у відставку за пунктом 176 підпунктом 3 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу (а.с. 20). Згідно протоколу № 851 Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 19.10.2017 р. ОСОБА_1 призначено з 03.11.2017 р. пенсію за вислугу років (а.с. 49). Також судом першої інстанції встановлено, що 19.10.2017 р. набув чинності контракт 51/17 про проходження служби цивільного захисту, який укладено між ОСОБА_1 та головою Державної служби України з надзвичайних ситуацій ОСОБА_2 (а.с. 21-22). Наказом Державної служби України з надзвичайних ситуацій № 580 від 19.10.2017 р. колишнього полковника служби цивільного захисту ОСОБА_1 , який уклав контракт про проходження служби цивільного захисту строком на 5 років, зараховано у кадри Державної служби України з надзвичайних ситуацій у спеціальному званні полковник служби цивільного захисту та за його згодою призначено начальником служби цивільного захисту Головного управління ДСНС України у Полтавській області (а.с. 23). Відповідно до протоколу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області ОСОБА_3 01.04.2020 р. здійснено перерахунок пенсії та припинено її нарахування та виплату. Не погодившись з такими діями відповідача, позивач звернувся до суду першої інстанції із вищевказаними позовними вимогами. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов до висновку, що оскільки позивач був прийнятий на службу за контрактом до органів і підрозділів цивільного захисту в період знаходження України в особливому періоді, то у відповідності до вимог частини третьої статті 2 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" виплата позивачу пенсії не повинна припинятися. В доводах апеляційної скарги відповідач по справі послався на те, що враховуючи факт поновлення позивача на службі, на підставі листа Міністерства соціальної політики України та на підставі ч. 2 ст. 2 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" позивачу правомірно припинено виплату пенсії з 01.04.2020 р. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та відхиляє доводи апелянта, з огляду на наступне. За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом визначені Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» № 2262-ХІІ (далі Закон України № 2262-ХІІ). Відповідно до ст. 2 Закону України № 2262-ХІІ (в редакції станом на дату підписання контракту про проходження служби цивільного захисту) військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, які мають право на пенсійне забезпечення, пенсії відповідно до цього Закону призначаються і виплачуються після звільнення їх зі служби. Пенсіонерам з числа військовослужбовців та осіб, які отримують пенсію за цим Законом, у разі повторного прийняття їх на військову службу до Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та Державної спеціальної служби транспорту, службу до органів внутрішніх справ, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, органів та підрозділів цивільного захисту, податкової міліції та Державної кримінально-виконавчої служби України виплата пенсій на час їх служби припиняється. При наступному звільненні із служби цих осіб виплата їм пенсій здійснюється з урахуванням загальної вислуги років на день останнього звільнення. Законом України № 1169-VII від 27.03.2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації» в Законі України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» статтю 2 після частини другої доповнено новою частиною такого змісту: "Пенсіонерам з числа військовослужбовців та осіб, які отримують пенсію за цим Законом, у разі призову їх на військову службу під час мобілізації, на особливий період до Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та Державної спеціальної служби транспорту, на службу до органів внутрішніх справ, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, органів та підрозділів цивільного захисту, податкової міліції та Державної кримінально-виконавчої служби України виплата пенсій на час такої служби не припиняється. Після звільнення із служби цих осіб виплата їм пенсій здійснюється з урахуванням додаткової вислуги років на день їх демобілізації. Якщо новий розмір пенсії у цих осіб буде нижчим за розмір, який вони отримували в мирний час, виплата їм пенсії здійснюється у розмірі, який вони отримували на день призову на службу у зв`язку з мобілізацією". Відповідно до статті 2 Закону України № 2262-ХІІ пенсіонерам з числа військовослужбовців та осіб, які отримують пенсію за цим Законом, у разі повторного прийняття їх на військову службу до Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України та Державної спеціальної служби транспорту, службу до Національної поліції, Служби судової охорони, органів та підрозділів цивільного захисту, податкової міліції та Державної кримінально-виконавчої служби України виплата пенсій на час їх служби припиняється. При наступному звільненні із служби цих осіб виплата їм пенсій здійснюється з урахуванням загальної вислуги років на день останнього звільнення. Пенсіонерам з числа військовослужбовців та осіб, які отримують пенсію за цим Законом, у разі призову їх на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийняття на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, до Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, органів та підрозділів цивільного захисту під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення виплата пенсій не припиняється. Після звільнення із служби цих осіб виплата їм пенсій здійснюється з урахуванням додаткової вислуги років від часу призову їх на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або повторного прийняття їх на службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, до дня фактичного звільнення. Якщо новий розмір пенсії цих осіб буде нижчим за розмір, який вони отримували до призову або повторного прийняття їх на службу, виплата їм пенсій здійснюється у розмірі, який вони отримували до призову або прийняття на службу в особливий період. Таким чином, з аналізу вищевикладеного вбачається, що виплата пенсії, яка призначена відповідно до Закону України № 2262-ХІІ припиняється у разі повторного прийняття особи на службу, зокрема, органів та підрозділів цивільного захисту. При цьому, пенсіонерам з числа військовослужбовців та осіб, які отримують пенсію за цим Законом, у разі призову їх на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийняття на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, зокрема, органів та підрозділів цивільного захисту, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення виплата пенсій не припиняється. Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-XII, особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Аналогічне визначення особливого періоду надано і в статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII), якою передбачено, що особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової). Крім того, статтею 1 Закону № 3543-XII визначено, що мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Згідно з абзацом четвертим статті 1 вищезазначеного Закону завданням мобілізації є, зокрема, здійснення комплексу заходів, спрямованих на переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, організацію і штати воєнного часу. Так, на підставі Указів Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014, від 06 травня 2014 року №454/2014, від 21 липня 2014 року №607/2014 та від 14 січня 2015 року №15/2015, на Україні діяла часткова мобілізація, отже, з 17 березня 2014 року в Україні діє особливий період, що є загальновідомим фактом. До того ж, слід звернути увагу й на те, що сама мобілізація не вичерпує завдань особливого періоду, а лише розпочинає його дію. Закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення такого стану. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі №813/1919/16, від 27 березня 2020 року у справі №806/1286/17, від 15 червня 2020 року у справі №638/662/17. Як вбачається із матеріалів справи пенсійний орган керувався листом Мінсоцполітики 14.01.2020 року №526/0/2-20/54, в якому зокрема зазначено, що на думку Мінсоцполітики, поширення норми, передбаченої частиною третьою статті 2 Закону України № 2262-ХІІ на інші періоди служби, крім військової служби, законодавством не передбачено. Разом з тим, колегія суддів не погоджується з правомірністю підстав, покладених в основу оскаржуваного рішення, та з цього приводу зазначає наступне. Так, за визначенням ч. 1 ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. У розумінні ж ч. 1 ст. 101 Кодексу цивільного захисту України служба цивільного захисту - це державна служба особливого характеру, покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період. Водночас, згідно положень Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України, затвердженої указом Президента України від 14 березня 2016 року № 92/2016, складовою сектору безпеки і оборони є зокрема Державна служба України з надзвичайних ситуацій. Як вже було зазначено, згідно вимог статті 2 Закону України № 2262-ХІІ пенсіонерам з числа військовослужбовців та осіб, які отримують пенсію за цим Законом, у разі призову їх на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийняття на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, до Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, органів та підрозділів цивільного захисту під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення виплата пенсій не припиняється. З системного аналізу зазначеної норми Закону України № 2262-ХІІ вбачається, що дія вказаної норми розповсюджується на декілька категорій суб`єктів, а саме на пенсіонерів з числа військовослужбовців та осіб, які отримують пенсію за цим Законом, у разі прийняття на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, до: - Збройних Сил України; - інших утворених відповідно до законів України військових формувань; - органів та підрозділів цивільного захисту. Таким чином, незважаючи на те, що дійсно служба цивільного захисту та військова служба є різними видами державної служби особливого характеру, а в чинному законодавстві прямо не вказано, що служба у органах та підрозділах цивільного захисту є військовою службою, колегія суддів вважає, що особам, які уклали контракт на проходження служби в органах та підрозділів цивільного захисту під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення виплата пенсій не припиняється, оскільки у контексті вимог ст. Закону України № 2262-ХІІ, служба в органах та підрозділах цивільного захисту на час дії особливого періоду фактично прирівнюється до військової служби. Крім того, суд апеляційної інстанції вважає що лист Мінсоцполітики 14.01.2020 року № 526/0/2-20/54 не є нормативно-правовим актом, що регулює спірні правовідносини, носить виключно рекомендаційний/інформаційний характер, та не є обов`язковим для виконання/застосування. При цьому, Мінсоцполітики взагалі позбавлене повноважень тлумачити норми чинного законодавства, тому висновки викладені у вказаному листі зроблені із перевищенням органом виконавчої влади своїх повноважень, та фактично містять суб`єктивне тлумачення норм матеріального права, яке судом до уваги не приймається. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку щодо наявності правових підстав для визнання протиправними дій відповідача щодо припинення нарахування та виплати позивачу пенсійного забезпечення з 01.04.2020 року, та як наслідок, з метою ефективного захисту порушених прав позивача, зобов`язання відповідача поновити нарахування та виплату пенсійного забезпечення відповідно до вимог Закону України № 2262-ХІІ, починаючи з 01.04.2020 року. Доводи апелянта вказаних вище висновків суду першої інстанції в цій частині не спростовують. Що стосується висновку суду про наявність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 3500,00 грн., колегія суддів зазначає наступне. В доводах апеляційної скарги в цій частині, відповідач по справі послався на те, що згідно п. 3.2 п. 3 Договору про надання правничої допомоги та п. 3 розрахунку витрат, адвокат зобов`язаний підготувати процесуальні документи, але з позовної заяви не вбачається, що цей процесуальний документ підготував саме адвокат, оскільки позов підписаний самим позивачем. Вказав, що приєднані додатки до адміністративного позову не завірені належним чином, оскільки всупереч вимогам пункту 5.27 наказу Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики Національний стандарт України Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації - вимоги до оформлення документів ДСТУ 4163-2003, не містять відмітки про засвідчення копії документа а також назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії. Також зазначив, що згідно договору клієнт зобов`язаний оплатити гонорар адвокату згідно умов додаткової угоди до цього договору. Така додаткова угода є невід`ємною частиною договору та підписується одночасно з підписанням цього договору (пп. 2.5, п. 2 Договору), але до позовної заяви додаткову угоду додано не було. Крім того зазначив, що до позовної заяви доданий розрахунок витрат позивача на правничу допомогу адвоката, який не є належним доказом здійснення позивачем оплати послуг останнього, оскільки не є розрахунковим документом в розумінні Положення про форму та зміст розрахункових документів, що затверджене наказом Мінфіну України від 21.01.2016 № 13, (затверджено форму і зміст). На підставі цього відповідач вважає, що відсутність належним та допустимих доказів надання правової допомоги та відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. З приводу наведених вище доводів апелянта колегія суддів зазначає наступне. Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч. 1 ст. 132 КАС України). Згідно з ч. 1 ст. 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч. 2 ст. 134 КАС України). Згідно п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підстав доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України). Згідно з пунктами 6, 7 статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Отже, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження). Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність, договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність). Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність). Відповідно до статті 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України,при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати, у тому числі, розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися в акті приймання-передачі послуг за договором. Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час, витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 01 жовтня 2018 року у справі № 569/17904/17. Судовим розглядом встановлено, що на підтвердження понесених позивачем витрат з правничої допомоги до матеріалів справи надано: Договір про надання правничої допомоги від 05.05.2020 р., акт приймання-передачі наданих послуг до договору про надання правничої допомоги, додаткову угоду до договору про надання правничої допомоги від 05.05.2020 р., ордер на надання правової допомоги, квитанцію № 7 від 06.05.2020 р. про сплату гонорару в розмірі 25000 грн. (а.с. 34-35, а.с. 81-86). Згідно Акта приймання-передачі наданих послуг до договору про надання правничої допомоги, адвокатом надано такі послуги: опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні правовідносини (4 години) - 4000 грн, формування правової позиції, консультування щодо необхідності отримання додаткових матеріалів (доказів) та їх отримання для справи (4 години) - 4000 грн, підготовка процесуальних документів (8 годин) - 8000 грн, судове представництво та підготовка до судових засідань, подання документів до суду, приїзд у приміщення (9 годин) - 9000 грн. Зменшуючи розмір витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції вказав, що Дослідивши надані документи на підтвердження обґрунтованості розміру понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, суд приходить до висновку, що розмір витрат сплачених адвокату ОСОБА_4 у заявленому розмірі 25000 грн не є співмірним із складністю справи та фактично витраченим часом на виконання адвокатом робіт (наданих послуг) за наведеним у додатковій угоді № 2 переліком. Що стосується посилання апелянта на те, що з позовної заяви не вбачається, що цей процесуальний документ підготував саме адвокат, оскільки позов підписаний самим позивачем, колегія суддів зазначає, що приписами ст. 55 КАС України позивачу, як стороні у справі, надано права обирати чи особисто буде він брати участь у справі чи через представника. При цьому, особиста участь не позбавляє права мати представника. Тобто, власне підписання та засвідчення документів у справі особистим підписом позивача жодним чином не свідчить про те, що процесуальні документи (копії таких документів, додатків, тощо) не підготовувалися представником позивача. Вказане вище твердження апелянта ґрунтується виключно на його припущеннях та належними доказами не підтверджено. Щодо посилання апелянта на те, що приєднані додатки до адміністративного позову не завірені належним чином, оскільки всупереч вимогам пункту 5.27 наказу Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики Національний стандарт України Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації - вимоги до оформлення документів ДСТУ 4163-2003, не містять відмітки про засвідчення копії документа а також назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії. Колегія суддів зазначає, що п. 1.1. ДСТУ 4163-2003 (Уніфікована система Організаційно-розпорядчої документації Вимоги до оформлювання документів) (далі - ДСТУ 4163-2003) передбачено, що цей стандарт поширюється на організаційно-розпорядчі документи постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності: органів державної влади України, органів місцевого самоврядування; підприємств, установ, організацій та їх об`єднань усіх форм власності (далі - організацій). З наведеного вбачається, що дія цього стандарту не поширюється на фізичних осіб, зокрема, при засвідченні копій документів, а тому цей довід апелянта є безпідставним. Крім того, надані до позовної заяви копії документів засвідчені позивачем шляхом проставлення відмітки «Згідно з оригіналом», містять підпис позивача, його прізвище та ініціали. Щодо посилання апелянта на те, що згідно договору клієнт зобов`язаний оплатити гонорар адвокату згідно умов додаткової угоди до цього договору. Така додаткова угода є невід`ємною частиною договору та підписується одночасно з підписанням цього договору (пп. 2.5, п. 2 Договору), але до позовної заяви додаткову угоду додано не було, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Зі змісту позовної заяви вбачається, що в ній зокрема заявлено вимогу про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 25000,00 грн. До позовної заяви було додано попередній (орієнтовний) розрахунок витрат позивача на правничу допомогу адвоката, а також засвідчену копію договору від 05.05.2020 р. Інші докази на підтвердження витрат на правничу допомогу, в тому числі і додаткову угоду від 05.05.2020 р., надано позивачем до суду першої інстанції до ухвалення рішення у справі 05.06.2020 р. (оскільки розгляд справи відбувався у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження, в якому судові дебати не проводяться), що не суперечить вимогам ч. 7 ст. 139 КАС України, атому доводи апелянта в цій частині також є безпідставними. Що стосується посилання апелянта на те, що до позовної заяви доданий розрахунок витрат позивача на правничу допомогу адвоката, який не є належним доказом здійснення позивачем оплати послуг останнього, оскільки не є розрахунковим документом в розумінні Положення про форму та зміст розрахункових документів, що затверджене наказом Мінфіну України від 21.01.2016 № 13, (затверджено форму і зміст),колегія суддів зазначає, що 05.06.2020 р. позивачем разом з іншими доказами на підтвердження факту понесення витрат на правничу допомогу надано також і квитанцію № 7 від 06.05.2020 р., яка підтверджує одержання адвокатом від Салогуба В.А. гонорару у розмірі 25000,00 грн. Таким чином, дослідивши надані документи, колегія суддів дійшла висновку, що витрати позивача на правничу допомогу у розмірі 3500,00 грн., є обґрунтованими та підтвердженими належними доказами. Позивачем рішення суду в частині відмови у стягненні витрат на правничу допомогу у повному обсязі не оскаржувалося, а колегією суддів не встановлено підстав для зменшення таких витрат. Доводи апелянта висновків суду першої інстанції в цій частині не спростовують. З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення. Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Положеннями ч. 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Положеннями ч. 2 ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують з наведених вище підстав. Відповідно до ч. 1-3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи те, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.06.2020 року по справі № 440/2298/20 прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не виявила підстав для його скасування. Відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.06.2020 року по справі № 440/2298/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло А.М. Григоров Повний текст постанови складено 26.11.2020 року