Постанова Дніпровський апеляційний суд № 185/6765/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8049/20 Справа № 185/6765/19 Суддя у 1-й інстанції - Гаврилов В. А. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 листопада 2020 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - Куценко Т.Р., суддів: Макарова М.О., Ткаченко І.Ю., за участю секретаря - Синенко Є.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, на ухвалу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 березня 2020 року про закриття провадження у справі за позовом Департаменту патрульної поліції Національної поліції України до ОСОБА_1 про відшкодування заборгованості за надмірно використану частину відпустки, - ВСТАНОВИЛА: У липні 2019 року Департамент патрульної поліції Національної поліції України звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування заборгованості за надмірно використану частину відпустки (а.с. 3-4). Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 березня 2020 року закрито провадження у справі за позовом Департаменту патрульної поліції Національної поліції України до ОСОБА_1 про відшкодування заборгованості за надмірно використану частину відпустки (а.с. 73-75). Не погодившись з вказаною ухвалою суду, Департамент патрульної поліції Національної поліції України подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, в обгрунтування якої зазначає, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми процесуального закону та безпідставно закрито провадження (а.с. 81-84). ОСОБА_1 своїм правом на подання відзиву не скористалась. Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Закриваючи провадження по справі суд першої інстанції виходив з того, що спори щодо відшкодування надмірно використаної частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб`єкта владних повноважень підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства, оскільки пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема й питаннями відшкодування надмірно використаної частини чергової відпустки, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат відбувається після її звільнення з державної служби. Колегія суддів не погоджується з даним висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, згідно наказу № 9 о/с від 21.01.2016 року відповідача перебувала на службі на посаді інспектора роти № 6 батальйону № 4 Управління патрульної поліції в м. Дніпропетровську ДПП з 16.01.2016 року (а.с. 6). Згідно наказу № 229 від 11.03.2016 року відповідач перебувала у черговій оплачуваній відпустці за 2016 рік з 15 березня по 29 березня 2016 року (а.с. 7). Згідно наказу № 1080 від 27.05.2016 року відповідач перебувала у черговій оплачуваній відпустці за 2016 рік з 03 червня по 17 червня 2016 року (а.с. 8). На підставі наказу № 223 о/с від 08.09.2016 року відповідач з 15.09.2016 року була звільнена зі служби за власним бажанням. За час служби відповідач надмірно використала частину чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. Відповідно до положень частини першої та другої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, в рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. Відповідно до пункту другого частини першої статті 4 КАС України, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. Як вбачається з матеріалів позовної заяви, підставою звернення до суду з даним позовом є те, що відповідач має заборгованість перед позивачем в розмірі 650 грн. за надмірно використану частину відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року, оскільки нарахованого відповідачу грошового забезпечення при звільненні виявилось не достатньо для проведення повного взаєморозрахунку. Таким чином, у розумінні пункту другого частини першої статті 4 КАС України, даний спір не є публічно - правовим спором. У цьому контексті, суд звертає увагу, що згідно пункту другого частини другої статті 127 Кодексу законів про працю України, відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу зокрема при звільненні працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже одержав відпустку, за невідроблені дні відпустки. Відрахування за ці дні не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, зазначених в пунктах 3, 5 і 6 статті 36 і пунктах 1, 2 і 5 статті 40 цього Кодексу, а також при направленні на навчання та в зв`язку з переходом на пенсію. Окрім цього, в п. 24 Постанови пленуму ВСУ "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" № 13 від 24.12.1999 року також зазначено, що роботодавець може звернутися із вимогами щодо відрахувань із заробітної плати до суду відповідно до правил частини другої статті 233 КЗпП протягом одного року з дня виникнення права на відрахування відповідних сум. Відповідно до частини першої статті 1 Цивільного кодексу України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи) (ст. 2 Цивільного кодексу України). Згідно положень частин першої та другої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Аналіз норм ЦПК України та КАС України дає підстави для висновку, що в порядку адміністративного судочинства можуть розглядатися вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої виключно суб`єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. Крім того, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Натомість, спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Так, відповідно до частин першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою та третьою цієї статті (ч. 1 ст. 23 Цивільного процесуального кодексу України). Оскільки спори щодо відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди розглядаються у порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України, колегія суддів вважає, що позивач вірно звернувся до суду в порядку цивільного судочинства. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що дана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір між сторонами виник з приводу проходження відповідачем публічної служби, оскільки такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 804/285/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 810/2610/16. Колегія суддів вважає безпідставним застосування у даному випадку позицій викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 804/285/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 810/2610/16, оскільки правовідносини, що виникли між сторонами у вказаних вище справах та у даній справі не є тотожними. За вказаних обставин, а також враховуючи те, що спір між сторонами стосується відшкодування матеріальної шкоди, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції зробив передчасний та помилковий висновок про закриття провадження у справі, що, як наслідок, призвело до неправильного вирішення питання та постановлення ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі та доступу до суду. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з вимогами ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Враховуючи, що висновок суду про необхідність розгляду даної справи в порядку адміністративного судочинства не відповідає встановленим обставинам, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції Національної поліції України - задовольнити. Ухвалу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 березня 2020 року - скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий: Т.Р. Куценко Судді: М.О. Макаров І.Ю. Ткаченко