Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/1085/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2020 рокуЛьвівСправа № 380/1085/20 пров. № А/857/10661/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді - Мікули О. І., суддів - Гінди О. М., Ніколіна В. В., з участю секретаря судового засідання Ратушної М. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в залі суду в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року у справі №380/1085/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області про скасування наказу та поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,- суддя в 1-й інстанції Сакалош В. М., час ухвалення рішення 04.08.2020 року, місце ухвалення рішення м. Львів, дата складання повного тексту рішення 13.08.2020 року, в с т а н о в и в: Позивач ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідача Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області, в якому просила скасувати наказ №186-К від 24 грудня 2019 року про її звільнення з посади провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації; поновити її на посаді провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації; стягнути з Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року позов задоволено. Скасовано наказ начальника Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області №186-К від 24 грудня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_2 у зв`язку зі скороченням штату». Поновлено ОСОБА_1 на посаду рівнозначну посаді провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області. Стягнуто з управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню, покликаючись на те, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України №926 від 03 листопада 2019 року «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 19 червня 2019 року №746» було видано розпорядження голови Львівської ОДА від 21 грудня 2019 року №1366/0/5-19 "Про внесення змін до розпорядження голови облдержадміністрації від 30 жовтня 2019 року №1214/0/5-19" та розпорядження голови Золочівської РДА від 16 грудня 2019 року № 398 "Про внесення змін до розпорядження голови Золочівської районної державної адміністрації від 30 жовтня 2019 року № 338", яким було доведено остаточну чисельність працівників адміністрації, в тому числі і управління соціального захисту населення. Відповідно до вищезазначеного розпоряджнння голови Золочівської РДА було затверджено чисельність працівників управління в кількості 31 штатної одиниці та розроблено і затверджено штатний розпис на 2020 рік. Згідно із штатним розписом на 2020 рік в управлінні соціального захисту населення Золочівської РДА було скорочено посаду провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів управління соціального захисту населення, тому станом на час вивільнення позивача у зв`язку із скороченням не було рівнозначної вакантної посади. У зв`язку із цим відповідач не мав можливості запропонувати ОСОБА_1 іншу вакантну рівнозначну посаду. Щодо переважного права на залишення на роботі ОСОБА_1 , то апелянт зазначає, що в управлінні був проведений порівняльний аналіз продуктивності праці працівників, і позивач виявилася працівником з найменшим правом залишення на роботі, незважаючи на те, що у неї наявний стаж державної служби 17 років. Просить скасувати рішення суду першої інстанції повністю. Позивач скористалася правом подання відзиву на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що посилання відповідача на розпорядження голови Золочівської районної державної адміністрації від 30 жовтня 2019 року № 338 та розпорядження голови Золочівської РДА від 16 грудня 2019 року № 398 є безпідставним, оскільки такі скасовані рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21 травня 2020 року у справі №380/737/20, яке набрало законної сили. Щодо тверджень відповідача про те, що звільнення позивачки погоджувалось із членами профспілки, то таке погодження було отримано після звільнення позивачки, а тому не може братися судом до уваги. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Представник апелянта у судове засідання повторно не прибув, хоча про дату, час і місце апеляційного розгляду повідомлений належним чином, розгляд справи 18 листопада 2020 року за клопотанням позивача був призначений в режимі відеоконференції у Золочівському районному суді Львівської області, про що був повідомлений відповідач у спосіб визначений КАС України, останній подав клопотання про проведення судового засідання 18 листопада 2020 року в режимі відеоконференції у Золочівському районному суді Львівської області, разом з тим, на розгляд справи не з`явився, тому враховуючи наведене вище колегія суддів вважає можливим проведення розгляду справи у відсутності відповідача (апелянта) за наявними у справі матеріалами, та на основі наявних у ній доказів. Позивач- ОСОБА_1 та представник позивача- Бордяковський І. А. в судовому засіданні в режимі відеоконференції заперечили доводи, викладені в апеляційній скарзі, вважають висновки суду першої інстанції законними та обґрунтованими. Просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та її представника, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 була прийнята на посаду спеціаліста першої категорії Управління праці та соціального захисту населення Золочівської РДА Львівської області згідно зі штатним розписом з 16 квітня 2002 року відповідно до наказу №27к «Про прийом на роботу» від 16 квітня 2002 року. Загальний безперервний стаж роботи позивача у штаті Управління соцзахисту Золочівської РДА складає 17 років 08 місяців. 31 жовтня 2019 року ОСОБА_1 було ознайомлено з повідомленням про вивільнення з посади провідного спеціаліста прийняття заяв та документів Управління соцзахисту Золочівської РДА у зв`язку зі скороченням чисельності та штату державних службовців з 31 грудня 2019 року. Наказом начальника Управління соцзахисту Золочівської РДА від 24 грудня 2019 №186-К відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 червня 2019 року №746 «Про внесення змін у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2014 року №91», розпорядження голови ЛОДА від 30 жовтня 2019 року №1241/0/5-19 та розпорядження голови РДА від 16 грудня 2019 року №398, ОСОБА_1 31 грудня 2019 року звільнено з посади у зв`язку зі скороченням штату. Не погоджуючись із вищевказаним наказом, вважаючи своє звільнення незаконним, позивач звернулася в суд з цим позовом. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем порушено процедуру звільнення позивача з посади, не надано доказів, що державний службовець ОСОБА_3 не могла бути переведеною та іншу посаду відповідно до її кваліфікації чи вона відмовилась від такої посади. Суб`єктом владних повноважень не виконано належним чином обов`язок запропонувати працівникові, який підлягає звільненню, іншу посаду в цьому органі. При цьому, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач повинна бути поновлена на рівнозначній посаді провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області зі стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Даючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Згідно з ч.1 ст.3 Закону України Про державну службу (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Ч.2, 3 ст.5 цього Закону передбачають, що відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Відповідно до ст.43 Закону України Про державну службу підставою для зміни істотних умов державної служби, зокрема, є скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу. Згідно з п.1 ч.1, ч.3 статті 87 цього ж Закону підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Процедура вивільнення державних службовців на підставі п.1 ч.1 цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу (абз. 2 частини третьої статті 87 Закону України Про державну службу). Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України) підставами припинення трудового договору зокрема є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45). Згідно з частиною третьою статті 36 КЗпП України при зміні власника підприємства, а також при його реорганізації (злитті, приєднанні, поділу, виділу, перетворенні) дія трудового договору продовжується. Припинення трудового договору за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу можливе тільки у разі скорочення чисельності чи штату працівників. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Частина друга ст.40 КЗпП України передбачає, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Згідно зі статтею 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України. Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. При цьому, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення. Подібна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19 березня 2020 року у справі №804/1542/16 (адміністративне провадження № К/9901/21292/18). Колегія суддів зазначає, що у справі відсутні докази про те, що позивачка не могла бути переведеною на іншу посаду відповідно до її кваліфікації чи вона відмовилась від такої посади, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про порушення відповідачем процедури звільнення позивача. Щодо покликань апелянта на отриманий під час розгляду справи в суді висновок профспілкового комітету про згоду на звільнення позивачки, то колегія суддів такий оцінює критично та у сукупності з усіма встановленими фактичними обставинами справи не приймає до уваги. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що наказ про звільнення позивачки був винесений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 червня 2019 року № 746, що втратила чинність у зв`язку з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України №

926. Так, Кабінет Міністрів України 19 червня 2019 року прийняв постанову № 746 Про внесення змін у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2014 р. № 91, згідно додатку до якої встановив граничну чисельність працівників місцевих державних адміністрацій (Львівська область - 798 працівників). При цьому, у примітці до цієї постанови зазначено, що під час визначення граничної чисельності працівників місцевих адміністрацій чисельність працівників структурних підрозділів з питань соціального захисту населення не скорочувалася. 03 листопада 2019 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 926 Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 19 червня 2019 р. № 746, у додатку до якої визначено граничну чисельність працівників місцевих державних адміністрацій (Львівська область - 798 працівників). У примітці 2 до даної постанови зазначено, зокрема, що не скорочується чисельність працівників структурних підрозділів з питань соціального захисту населення місцевих держадміністрацій, крім районних держадміністрацій Вінницької (скорочення 59 одиниць), Дніпропетровської (скорочення 35 одиниць), Закарпатської (скорочення 88 одиниць), Запорізької (скорочення 207 одиниць), Київської (скорочення 55 одиниць), Кіровоградської (скорочення 97 одиниць), Миколаївської (скорочення 136 одиниць), Одеської (скорочення 32 одиниці), Сумської (скорочення 111 одиниць), Тернопільської (скорочення 51 одиниця), Харківської (скорочення 26 одиниць), Хмельницької (скорочення 147 одиниць) областей та вакантних посад. Таким чином, Постанова Кабінет Міністрів України 19 червня 2019 року № 746 Про внесення змін у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2014 р. № 91 та Постанова Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2019 року № 926 Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 19 червня 2019 р. № 746 не передбачали скорочення чисельності працівників структурних підрозділів з питань соціального захисту населення місцевих державних адміністрацій, крім районних держадміністрацій Вінницької, Дніпропетровської, Закарпатської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької областей та вакантних посад. Також зі змісту оскаржуваного наказу про звільнення позивачки вбачається, що такий прийнятий на підставі розпорядження голови Золочівської районної державної адміністрації від 30 жовтня 2019 року № 338 та розпорядження голови Золочівської РДА від 16 грудня 2019 року №

398. Разом з тим, вказані розпорядження у зв`язку з наведеними вище обставинами були скасовані рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21 травня 2020 року у справі №380/737/20, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року, як такі, що прийняті з порушенням наведених вище правових актів. Таким чином, з огляду на допущені порушення процедури звільнення ОСОБА_1 , а також на скасування розпоряджень, на які посилався відповідач при звільненні позивачки, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність скасування наказу начальника Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області № 186-к від 24 грудня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_2 у зв`язку зі скороченням штату». Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що з врахуванням положень частини першої статті 235 КЗпП України поновлення незаконно звільненого працівника має бути здійснено саме на тій посаді, з якої його було незаконно звільнено. Як вбачається з матеріалів справи, позивачка просила суд поновити її на посаді провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації. Водночас, суд першої інстанції поновив позивачку на посаду рівнозначну посаді провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації, вийшовши за межі позовних вимог, що не відповідає вимогам ст. 235 КЗпП України. Правова позиція щодо поновлення незаконно звільненого працівника саме на тій посаді, з якої його було незаконно звільнено, викладена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 14 березня 2018 року у справі №826/5133/16, у постанові від 06 березня 2019 року у справі №824/424/16-а, у постанові від 29 квітня 2020 року, у справі №815/4666/17, у постанові від 03 липня 2020 року у справі № 811/835/16. Враховуючи наведене вище, а також те, що позивачка просила поновити її на посаді, з якої її було звільнено, колегія суддів вважає, що саме такі позовні вимоги підлягають задоволенню, а тому рішення суду першої інстанції в частині поновлення позивачки на посаду рівнозначну посаді провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації підлягають скасуванню та задовольнити позовні вимоги, поновивши позивачку на посаді провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації з 02 січня 2020 року. Крім того, суд першої інстанції, стягуючи з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, не здійснив обчислення суми стягнення. Так, ч.1, 2 ст.235 КЗпП України передбачає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. З наведеного вбачається, що вищевказані норми законодавства передбачають право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, однак не встановлюють порядок розрахунку такого середнього заробітку. Обчислення середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження проводиться відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Відповідно до абзацу 1 пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками - почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді. П.5 Порядку №100 передбачає, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Згідно з п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Так, згідно з довідкою про заробітну плату та інші доходи ОСОБА_1 у жовтні отримала 7265,37 грн, у листопаді 6927,62 грн. Кількість робочих днів у вказаних місяцях становила 43 дні. Відтак, середньоденний заробіток позивача становить 330,07 грн (14192,99/43). Таким чином, час вимушеного прогулу ОСОБА_1 за період з 02 січня 2020 року по 04 серпня 2020 року- день винесення судом рішення складає 147 робочих днів, розрахований відповідно до листа Міністерства соціальної політики України про розрахунок норм тривалості робочого часу на 2020 рік, а тому на її користь підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 48520,29 грн (147 днів х 330,07 грн). Крім того, відповідно до правової позиції, що викладена у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі №2340/3023/18, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів. Разом з тим, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідно до положень ст.371 КАС України рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню. Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для скасування наказу про звільнення та поновлення позивачки на посаді не знайшли свого підтвердження та спростовуються наведеними вище мотивами. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при задоволенні позову в частині поновлення позивача на рівнозначній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу неправильно застосовано норми матеріального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення суду першої інстанції в цій частині скасувати з ухваленням нового рішення; в решті суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України рішення суду в цій частині необхідно залишити без змін. Керуючись ст. 242, 243, 250, 310, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області задовольнити частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року у справі №380/1085/20 в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати та прийняти в цій частині нову постанову, якою абзац 2 і 3 викласти у такій редакції: «Поновити ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста сектору прийняття заяв та документів Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації з 02 січня 2020 року. Стягнути з Управління соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Львівської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 02 січня 2020 року по 04 серпня 2020 року у сумі 48520 (сорок вісім тисяч п`ятсот двадцять) грн 29 коп. без врахування обов`язкових до сплати платежів». У решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року у справі №380/1085/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя О. І. Мікула судді О. М. Гінда В. В. Ніколін Повне судове рішення складено 20 листопада 2020 року.