Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/1371/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 листопада 2020 р. Справа № 440/1371/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Перцової Т.С., Суддів: Жигилія С.П. , Русанової В.Б. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.05.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Н.Ю. Алєксєєва, м. Полтава, по справі № 440/1371/20 за позовом ОСОБА_1 до Управління державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі по тексту УДМС України в Полтавській області, відповідач), в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області № 37 від 20.02.2020 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області у відповідності з процедурою ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийняти рішення про оформлення документів ОСОБА_1 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідач приймаючи оскаржуване рішення №37 від 20.02.2020 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не навів достатніх та переконливих підстав такої відмови, не дослідив належним чином, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття вказаного рішення стосовно позивача та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця, анкеті, поданій позивачем та протоколі співбесіди. У зв`язку з чим, посилаючись на необґрунтованість та протиправність оскаржуваного рішення, просить його скасувати та зобов`язати УДМС України в Полтавській області прийняти рішення про оформлення документів ОСОБА_1 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 14.05.2020 по справі № 440/1371/20 відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (вул. Пушкіна, 63, м. Полтава, Полтавська область, 36039) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії. Позивач не погодився із рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.05.2020 по справі № 440/1371/20, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції не приділено достатньої уваги питанням, які потребують з`ясування, щоб дійти висновку про очевидну необґрунтованість заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пояснив, що докази, на які посилався відповідач при оформленні висновку щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оскаржуваного наказу датовані 2002 роком, тобто містять інформацію, яка була актуальна 18 років тому. Вказав, що посилання відповідача на положення Конституції Гани, відповідно до яких ніхто не може піддаватися дискримінації за ознакою етнічного походження, не можна вважати обґрунтованими, оскільки вказані норми не забезпечують ніякого захисту від актів заохочення расової дискримінації та переваги або підбурювання до них. Крім того зазначив, що заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. З огляду на викладене, враховуючи всі наведені в апеляційній скарзі аргументи, вважає, що його позовна заява підлягає задоволенню. Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що заявник не надав жодних документальних або інших доказів (крім особистих тверджень) щодо погроз з боку членів племені Фанті, факти наведені ним можуть розглядатися як традиційна племінна нетерпимість, яка склалася історично, і тому не може кваліфікуватися як особисте переслідування заявника. Зі слів заявника, його рідним, які проживають в Гані, на сьогоднішній день загрози життю, свободі чи безпеці не існує. Виходячи з вищевикладеного, ризик застосування шкоди, якої побоюється зазнати заявник у разі повернення до ОСОБА_2 , не пов`язаний з жодною із ознак, перерахованих для визнання біженцем. Твердження про його можливе переслідування в країні походження, не містить жодного об`єктивного та документального підтвердження з його боку, а розглядається тільки як можливість продовжити навчання в Україні, про що він також повідомив у своїй заяві. Тобто, немає жодних підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Таким чином відповідачем встановлено, що серед фактів, повідомлених заявником, немає підстав для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Гана, народився в м. Такоа, район Нсута, Республіка Гана . За національністю - ганієць. З його слів - не сповідує жодної релігії, неодружений. В армії Гани не служив, тому що обов`язкової військової повинності немає. З 2016 року навчався в Полтавському технічному університеті та у 2019 році відрахований з навчального закладу. Згідно наданих в анкеті та протоколі співбесіди даних заявник приїхав в Україну 01 січня 2016 року на навчання, з того часу до Республіки Гана не виїжджав. Гямфі ОСОБА_3 , громадянин Республіки ОСОБА_4 , 04.02.2020 звернувся до УДМС України в Полтавській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Свою заяву мотивував посиланням на побоювання повертатись у країну своєї громадянської належності, у зв`язку із загостренням міжплемінного конфлікту в регіоні проживання за право бути місцевим вождем племені Фанті. 20.02.2020 завідувачем сектору з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УДМС України в Полтавській області ОСОБА_5 погоджено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 96-97). 20.02.2020 УДМС України в Полтавській області видано наказ №37 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, громадянину Республіки ОСОБА_6 у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту"(а.с. 95). Повідомленням про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту УДМС України в Полтавській області (а.с. 98), Гямфі ОСОБА_3 доведено до відома відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись з вищевказаним наказом УДМС України в Полтавській області № 37 від 20.02.2000, позивач звернувся до суду з цим позовом. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з відсутності у справі безперечних доказів, які б підтверджували дійсність розповіді позивача щодо побоювань стати жертвою переслідувань при поверненні на батьківщину за конвенційними ознаками відповідно до пунктів 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту», окрім усних заяв позивача, які носять сумнівний та недостовірний характер. Також суд зазначив, що позивач не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту в контексті п.14 ч.1 ст.1 та ч.1 ст.18 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту», а тому, оскаржуване рішення відповідача є правомірним та прийняте з урахуванням всіх обставин справи, що впливають на можливість надання заявнику статусу біженця. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке. Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі по тексту - Закон № 3671-VI). Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Положеннями ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Частинами 1, 7 ст. 7 Закону № 3671-VI визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. То ж, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66). Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Колегія суддів зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Матеріалами справи підтверджено, що заявник прибув до України в 2016 році з метою навчання. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся лише 04.02.2020. На момент подання заяви до ГУ ДМС у Полтавській області позивач перебував на території України нелегально, було складено протокол про адміністративне правопорушення ПН МПТ000371 від 11.01.2020. У заяві-анкеті, а також під час проведення співбесіди в органі міграції позивач стверджував про наявність у нього побоювань повертатись у країну своєї громадянської належності з огляду на загострення міжплемінного конфлікту в регіоні проживання ОСОБА_1 за право бути місцевим вождем племені Фанті. Під час анкетування та проведення співбесіди в органі міграції конкретних фактів політичного переслідування позивач не навів; про зміну віросповідання не заявляв; про побоювання повертатись в країну своєї громадянської належності саме з підстав переслідування за ознаками політичної та/або релігійної приналежності не зазначав; про неможливість судового оскарження вироків у кримінальних справах за законодавством Республіки Гана не повідомляв, а посилався виключно на міжплемінні конфлікти в регіоні його проживання. Колегія суддів апеляційної інстанції зауважує, що між датою отримання копії рішення про скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні (30.11.2019) та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (04.02.2020), пройшов значний проміжок часу, що з урахуванням дати виїзду з країни громадянської належності, прибуттям в Україну з метою навчання (01.12.2016), закінченням навчання та відрахуванням (2019 рік) свідчить про те, що з заявою позивач звернувся з порушенням ч.5 ст.5 Закону № 3671-VI, тобто після закінчення строку законного перебування на території України, що в свою чергу ставить під сумнів наявність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та дозволяє припустити, що мотив звернення із даною заявою може бути іншим. При цьому, колегією враховано, що події, на які посилається позивач у своїй заяві, виникли не з кінця 2019 року, а значно передували даті виїзду з країни його походження, що з урахуванням легального виїзду позивача зі своєї країни не може свідчити про наявність переслідувань відносно ОСОБА_1 за ознаками належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, в заяві позивач не повідомляє, що на території Республіки Гана він зазнавав будь-яких переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Проте, в співбесіді від 17.02.2020 стверджує, що не може повернутися до ОСОБА_2 , тому що його будуть шукати люди, які вчинили заколот, оскільки будуть думати, що він приїхав зайняти посаду свого батька. Однак, в той же час, він заявив, що не хоче бути королем. При цьому звернув увагу на той факт, що на даний час є особа, яка виконує ці обов`язки. Отже, виходячи із зазначеного, враховуючи небажання заявника претендувати на посаду вождя, відсутні фактори ризику для нього в країні громадянської належності з причин, зазначених у заяві. Також у своїй заяві ОСОБА_1 вказує на те, що його батька не підтримувала інша етнічна група, а під час співбесіди повідомив, що група, яка його не підтримувала це «сім`я з групи Фанті», до якої він належить. Отже, позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, смертної кари та нелюдського поводження, надані позивачем відомості свідчать про те, що до міграційного органу позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно з метою легалізації свого статусу в Україні. Відтак, з матеріалів співбесіди та поданих позивачем під час розгляду заяви документів можна дійти висновку, що побоювання, про які зазначає позивач, є необґрунтованими, адже твердження щодо таких побоювань носять сумнівний та суто суб`єктивний характер і не підтверджені жодними документальними даними, позивач не навів обставин наявності погрози його життю в Гану. Враховуючи вищевикладене, слід дійти висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження. Відповідно до п. 45, п.66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Однак, слід зауважити, що ситуація у країні походження не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, пунктом 37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН визначено, що оскільки побоювання суб`єктивні, це вносить суб`єктивний елемент у стан особи, яка звертається з проханням визнати її біженцем. Тому для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні його походження. Разом з цим, колегія суддів зазначає, що інформація по країні походження не містить конкретних відомостей про утиски позивача, який, як зазначалось вище, не належить до певних політичної або соціальної групи. Посилання позивача на неврахування відповідачами інформації по країні походження, не спростовує вищевказаних обставин, не підтверджує загрози його життю в разі повернення на батьківщину, не свідчить про наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Крім того, як вбачається зі змісту протоколу співбесіди з позивачем від 17.02.2020, метою прибуття позивача в Україну було навчання, в той час, як у зверненні до ГУ ДМС в Полтавській області - отримання статусу біженця в зв`язку з проблемами в його країні походження. Отже, обставини, які вказані позивачем у заяві, з урахуванням виникнення їх у часі, та мотивів, якими при цьому керувався заявник, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому колегія суддів вважає, що ГУ ДМС України в Полтавській області зроблено обґрунтований висновок, що основною метою звернення позивача до Головного управління міграційної служби в Полтавській області є бажання легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець". Враховуючи, що позивач не надав ані свідчень, ані документів на підтвердження фактів загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, які є дискримінаційними, а відповідач не виявив таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що у Гямфі ОСОБА_3 не склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту". При цьому, відповідно до п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Згідно з частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджуючись із висновками суду першої інстанції, зазначає, що спірні висновок та наказ є обґрунтованими, оскільки аналіз матеріалів особової справи, з точки зору оцінки тверджень позивача, в контексті ситуації в країні його громадянської належності, дозволяє зробити висновок, що позивачем не доведено неможливість повернення до країни громадянської належності через об`єктивні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згідно частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, колегія суддів вважає, що відповідач, приймаючи рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв в межах повноважень, на підставі та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", з дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ч.4 ст. 241, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.05.2020 по справі № 440/1371/20 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Т.С. Перцова Судді С.П. Жигилій В.Б. Русанова