Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/1202/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2020 р.Справа № 440/1202/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Любчич Л.В., Суддів: П`янової Я.В. , Спаскіна О.А. , за участю секретаря судового засідання Медяник А.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Громадянина Бангладеша ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.01.2020, головуючий суддя І інстанції: О.В. Гіглава, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 23.01.2020 по справі № 440/1202/19 за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі за текстом також - відповідач), в якому просив суд: - скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області від 21.03.2019 №75 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Бангладеш ОСОБА_1 ; - зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 23.01.2020 в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись із прийнятим рішенням суду першої інстанції позивач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що ухвалюючи рішення, Полтавський окружний адміністративний суд не надав належної оцінки твердженням та доказам позивача щодо існування реальної загрози його життю та свободі, а також його побоюванням, що він може зазнати переслідування з боку органів державної влади Бангладеш. Вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає правовим засадам Конституції України та вимогам Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту». За результатами апеляційного розгляду позивач просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу просить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. В обґрунтування своїх заперечень на апеляційну скаргу відповідач наводить обставини справи та нормативно - правове обґрунтування, наведені у відзиві на позовну заяву. Вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та зводяться до незгоди із судовим рішенням без належного обґрунтування нормами права. Відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , громадянин Республіки Бангладеш, 28.02.2019 звернувся до УДМС України в Полтавській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту /т.1 а.с.110-112/. Заяву мотивував посиланнями на побоювання повертатись у країну своєї громадської належності, оскільки у листопаді 2017 року його було затримано та звинувачено у навмисному вбивстві, а в подальшому засуджено до довічного позбавлення волі. За твердженням позивача, йому вдалось втекти від поліції та нелегально потрапити до Індії, а потім - до Республіки Білорусь на підставі підробленого паспортного документа; у січні 2019 року позивач нелегально перетнув Державний кордон України. 20.03.2019 завідувачем сектору з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УДМС України в Полтавській області Харченко О.М. складено висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту /т.1 а.с.182-185/. За результатами співбесід із позивачем 21.03.2019 відповідачем видано наказ №75 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні з огляду на відсутність підстав, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" /т.1 а.с.181/. 28.03.2019 позивачу вручено повідомлення від 21.03.2019 за №9 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту /т.1 а.с.187/. Підставою для видання зазначеного наказу №75 від 21.03.2019 стала відсутність підстав, передбачених пунктом першим та пунктом тринадцятим частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту". Не погодившись із прийнятим Управлінням Державної міграційної служби України в Полтавській області рішенням про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач оскаржив його у судовому порядку. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами Державної міграційної служби України рішення про відмову у наданні відповідного статусу. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та зазначає таке. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 (далі - Закон № 3671-VI). Згідно із пунктом першим статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Таке ж саме визначення терміну "біженець" містить і підпункт 2 пункту "А" статті 1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951, до якої Україна приєдналася згідно із Законом від 10.01.2002 №2942-III. Отже, поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності, або за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) такі побоювання мають бути пов`язані з ознаками расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Згідно із визначенням, наведеним у пункту 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов`язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Приписами статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім`я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. Порядок попереднього розгляду заяви визначено статтею 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Так, відповідно до абзацу першого частини першої цієї статті центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Частиною третьої зазначеної статті передбачено, що під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов`язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника. Згідно із частиною четвертою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. А відповідно до частини шостої цієї статті, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Отже, під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають ураховуватися усі чотири підстави, наведені вище. Водночас, слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66). Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН). Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Отже, на заявника, покладається обов`язок надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Суд апеляційної інстанції зауважує, що приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Отже, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Хоча, безумовно, такі докази можуть не бути беззаперечними та достатніми для підтвердження реальності ризику існування загрози переслідування з урахуванням правової ситуації, яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни, та можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати щонайменше ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину (країну попереднього постійного проживання). Аналогічний висновок наведено у постановах Верховного Суду від 07.10.2019 у справі №440/134/19 та від 21.11.2019 у справі №816/2279/17, на які посилається суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні. Водночас, колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 80 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН, наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, що розділяються владою, само по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця, і шукач повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання: владі має бути відомо про політичні переконання особи і вони мають нести владі певну загрозу. З доповіді робочої групи по універсальному періодичному огляду Ради з прав людини Бангладеш на шістнадцятій сесії Генеральної Асамблеї ООН 22 квітня - 3 травня 2013 року слідує, що у Бангладеш діє Верховний Суд як вищий орган судової влади, рішення якого мають обов`язковий характер для всіх судів нижчих інстанцій, а також органів виконавчої та судової влади; однією із основних функцій Верховного Суду є перегляд судових рішень /а.с. 147/; в країні забезпечується доступ до правосуддя для всіх громадян, судова влада є незалежною від виконавчої. Конституція Бангладеш гарантує захист від незаконного арешту та тримання під вартою (стаття 33), а також заборону катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження або покарання (стаття 35). З доповіді робочої групи по універсальному періодичному огляду Ради з прав людини Бангладеш на тридцять дев`ятій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10-28 вересня 2018 року слідує, що Бангладеш на сьогоднішній день забезпечила дотримання всіх критеріїв, необхідних для виключення із категорії найменш розвинутих країн, а також досягла прогресу в різних сферах життя, в тому числі у сфері зміцнення прав людини. Загальна кількість християн у Народній Республіці Бангладеш складає 0,4 % від всього населення країни, що становить майже 700 тис. осіб, країна не є теократичною за своїм устроєм, Конституція Бангладеш гарантує право на свободу віросповідування (стаття 41). Як убачається з матеріалів справи позивач 20.01.2019 нелегально перетнув Державний кордон України та у період з 20.01.2019 по 28.02.2019 до компетентних органів із заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не звертався. Натомість, УДМС України в Полтавській області 18.02.2019 виявлено факт порушення правил перебування в Україні громадянина Бангладеш ОСОБА_1 , про що складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МПТ №064768 /т.1 а.с.120/. 18.02.2019 щодо позивача прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення за ч. 1 ст. 203 КУпАП та застосовано адміністративне стягнення - штраф у розмірі 1870,00 грн /т.1 а.с.121/. Штраф позивачем сплачений у повному розмірі, що підтверджено квитанцією від 18.02.2019 за №23030 /т.1 а.с.122/. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до УДМС України в Полтавській області 28.02.2019, тобто лише після виявлення відповідачем факту його незаконного перебування на території України. Матеріалами справи підтверджено, що УДМС України в Полтавській області під час отримання заяви позивача від 28.02.2019 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем дотримано вимоги Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" /т.1 а.с.110-145/. Під час проведення анкетування та співбесіди з позивачем останньому було забезпечено участь перекладача /т.1 а.с.127-138/. Наказ УДМС України в Полтавській області від 21.03.2019 за №75 з підстав невиконання відповідачем вимог частини дванадцятої статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивач не оспорює. Як встановлено судовим розглядом, у заяві від 28.02.2019, а також під час проведення співбесіди в органі міграції, позивач стверджував про наявність у нього побоювань повертатись у країну своєї громадянської належності з огляду на незаконне притягнення його до кримінальної відповідальності за навмисне вбивство, яке він не скоював. Водночас, у позовній заяві позивач стверджував про побоювання повертатись до Бангладеш з огляду на зміну віросповідання з ісламу на християнство, а також за політичною ознакою - участь у діяльності опозиційних сил. Також, за твердженням позивача, він зростав у політизованій родині, усі члени якої приймали участь у діяльності Націоналістичної партії Бангладеш, що займає друге місце в країні за кількістю прихильників, а сам позивач входив до складу формування "Ісламська студентська організація". Однак, як під час проведення співбесіди в УДМС України в Полтавській області, так і в ході розгляду справи в суді позивач не надав жодних доказів, а також не навів достатніх мотивів, що у своїй сукупності могли б свідчити про наявність визначених законом підстав для оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач не повідомив про жодні подібні факти проявів своєї політичної позиції, а також, не надав жодних документів, які б підтверджували його переслідування або загрозу переслідування за політичною ознакою в Народній Республіці Бангладеш. Разом з цим, під час анкетування та проведення співбесіди в органі міграції позивач зазначив, що він не є членом будь-яких організацій, сповідує іслам /т.1 а.с.133-138, 136 - зворот/; про прийняття християнства та участь у політичній діяльності позивач не заявляв, про побоювання повертатись в країну своєї громадянської належності саме з підстав переслідування за ознаками політичної та/або релігійної приналежності не зазначив. Наведене є підставою для висновку про нещирість доводів позивача щодо побоювання переслідування у Бангладеш за ознаками політичної та/або релігійної приналежності, а також намагання ініціатора звернення будь-що створити умови для залишення в Україні без визначених на те законних підстав. Так само, не підтверджені жодними доказами доводи позивача про безпідставне притягнення його до кримінальної відповідальності та ув`язнення. Водночас, незгода особи з судовим рішенням перш за все є підставою для оскарження такого рішення в апеляційному та касаційному порядку. Позивач у ході проведення співбесіди в органі міграції, а також під час розгляду справи у суді, не заявляв про відсутність визначених внутрішнім законом Бангладеш підстав для оскарження судових рішень, зокрема, вироків у кримінальних справах. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що заявляючи про побоювання стати жертвою переслідувань, позивач не надав жодних відомостей про намагання захистити свої інтереси або документальних доказів останнього, так само, як і не надав жодних належних та допустимих доказів ведення ним (не лише помітної, а взагалі будь-якої) політичної діяльності на території Батьківщини, окрім самих лише тверджень про участь у діяльності політичної партії. Повідомлені позивачем органу міграції обставини свідчать про те, що позивач безперешкодно здобув у Бангладеш вищу освіту, вільно володіє англійською мовою, був працевлаштованим, переслідувань з боку органів державної влади за релігійними та/або політичними ознаками не зазнавав. Також, відсутність підстав переслідувань позивача з політичних мотивів спростовуються матеріалами співбесіди 28.02.2019 у ході якої позивач зазначив, що ним заздалегідь було сплановано виїзд з Бангладеш через Індію та Білорусь до України. За твердженням позивача, після втечі від поліції з Бангладеш він нелегально перетнув кордон з Індією, а у подальшому на підставі підробленого паспорта як турист потрапив літаком до Білорусі. У Білорусі позивач чекав приблизно місяць поки його брат домовиться про перехід в Україну. Колегія суддів ураховує, що у заяві про визнання біженцем позивач стверджував, що перетнув Державний кордон України 20.01.2019 /т.1 а.с.113/, тоді як під час співбесіди він зазначив іншу дату - 22.07.2018 /т.1 а.с.136/. Водночас, позивач зазначив, що перетнув кордон нелегально, близько 5-6 місяців прожив в Києві, із заявою про надання статусу біженця до компетентних органів не звертався, оскільки не володів українською мовою. Щодо обставин притягнення до кримінальної відповідальності та втечі з під варти позивач у ході анкетування та проведення співбесіди надав суперечливі показання, зазначивши спочатку, що він втік від поліцейських після закінчення судового засідання та оголошення вироку суду на автомобілі (разом із цим зі слів самого позивача у нього відсутні навички керування автомобілем), а в подальшому змінив свої показання та зазначив, що йому вдалось втекти при перевезенні до в`язниці (т.1 а.с.137 - зворот). Із аналізу викладеного можна зробити висновок, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань не є обґрунтованими за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. В матеріалах справи відсутні докази наявності достатніх побоювань у позивача стати жертвою переслідувань за свої переконання з огляду на встановлені обставини. Водночас, про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань свідчить значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також непостійність тверджень позивача про підстави звернення з відповідною заявою з достатньою переконливістю свідчать про відсутність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в Бангладеш. Колегія суддів зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Тому колегія суддів вважає, що судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок, що основною метою звернення позивача до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області є бажання легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець". Водночас, відповідно до пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Зазначена позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 14.03.2018 у справі № 820/1502/17 та від 06.09.2019 у справі №826/15903/16. За такого правового врегулювання та обставин справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, встановлені обставини свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно. Наведене вище у своїй сукупності свідчить про відсутність визначених законом підстав для прийняття рішення щодо оформлення документів для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідачем під час прийняття спірного рішення належним чином перевірено повідомлені позивачем обставини, а також враховано інформацію щодо країни походження позивача, за результатами чого прийнято законне та обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно установив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Враховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для зміни розподілу судових витрат відсутні. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу громадянина Бангладеша ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23 січня 2020 року по справі № 440/1202/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Л.В. Любчич Судді Я.В. П`янова О.А. Спаскін Повний текст постанови складено 01.10.2020