Постанова 4824 № 359/3256/15-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 359/3256/15-ц Головуючий у суді І інстанції Борець Є.О. Провадження № 22-ц/824/9503/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 11 листопада 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 травня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Євробанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Бориспільського районного відділу управління Державної міграційної служби в Київській області про стягнення боргу за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, в с т а н о в и в: У лютому 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Євробанк» (далі - ПАТ КБ «Євробанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Бориспільського районного відділу управління Державної міграційної служби в Київській області (далі - Бориспільський РВ УДМС в Київській області), в якому, з урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог, просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 суму боргу за кредитним договором в розмірі 900 601,65 грн, звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», виселити відповідачів з вказаної квартири та зобов`язати Бориспільський РВ УДМС в Київській області зняти з реєстрації місце проживання відповідачів в цьому помешканні. На обґрунтування позову зазначено, що за умовами договору кредиту № С-291, укладеного 8 липня 2011 року між ПАТ КБ «Євробанк» та ОСОБА_2 остання отримала кредит в розмірі 328 000 грн зі сплатою 30 % річних за користування коштами та строком повернення до 7 липня 2012 року. У разі неналежного виконання цих грошових зобов`язань ОСОБА_2 зобов`язалась сплатити пеню в розмірі 1 % від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення та сплатити штраф в розмірі 1 % від суми кредиту. Виконання умов кредитного договору забезпечено договором поруки № С-291/П-1, укладеним 8 липня 2011 року між ПАТ КБ «Євробанк», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , за яким останній зобов`язався відповідати перед банком за невиконання кредитного договору. Крім того, банк уклав з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договір іпотеки, згідно з яким з метою забезпечення виконання кредитного договору відповідачі передали ПАТ КБ «Євробанк» в іпотеку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . Позичальник ОСОБА_2 не виконала взяті на себе зобов`язання, допустила утворення заборгованості, яку позивач просив стягнути в судовому порядку, звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити та зняти відповідачів з реєстраційного обліку в квартирі, яка є предметом іпотеки. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 травня 2016 року позов задоволено частково. У рахунок погашення боргу за договором кредиту № С-291 від 8 липня 2011 року в загальному розмірі 900 601,65 грн, яка складається із: 328 000 грн боргу по кредиту; 376 653,33 грн боргу по сплаті відсотків за користування кредитом; 192 668,32 грн пені та 3 280 грн штрафу, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу її на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки під час проведення виконавчої дії. Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «Євробанк» витрати на оплату судового збору по 1 073 грн з кожного. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач всупереч умовам договору не сплачує передбачені ним платежі, чим ухиляється від виконання своїх цивільно-правових обов`язків. Відповідач є іпотекодавцем, а банк у свою чергу має право захистити своє порушене право шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Вирішуючи спір в частині позовних вимог про виселення, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки позивач направив відповідачам вимоги про добровільне виселення з житлового приміщення, на яке проводиться звернення стягнення відповідно до статті 40 Закону України «Про іпотеку», і відповідачі зазначені вимоги отримали, однак не звільнили спірне приміщення в добровільному порядку, у в`язку з цим права іпотекодержателя порушені. Відмовляючи у стягненні боргу за кредитним договором, суд виходив із того, що правові підстави для одночасного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 боргу за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні. Відмовляючи у задоволенні вимоги про зобов`язання Бориспільський РВ УДМС в Київській області зняти з реєстрації місце проживання відповідачів, суд першої інстанції зазначив, що така вимога позивача є передчасною. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_4 просив скасувати зазначене рішення з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Як на підставу своїх вимог посилається на те, що матеріалами справи не підтверджено, що ОСОБА_2 отримала кошти на виконання умов договору, а заявка на видачу готівки не є належним доказом отримання коштів за кредитним договором. Задовольняючи позовні вимоги про виселення, судом не досліджено та не надано оцінки, що квартира АДРЕСА_1 , на яку звернуто стягнення, придбана не за кредитні кошти, оскільки цільове призначення кредиту згідно пункту 1.2. кредитного договору є придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , а тому висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців цього помешкання без надання їм іншого постійного житла є помилковим. Крім того, оскаржуване рішення не містить висновків щодо співмірності вартості предмета іпотеки, на який звернуто стягнення, із розміром заборгованості за кредитним договором. Постановою Апеляційного суду Київської області від 14 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 травня 2016 року в частині звернення стягнення на квартиру змінено, викладено резолютивну частину в наступній редакції. У рахунок погашення боргу за договором кредиту № С-291 від 8 липня 2011 року в загальному розмірі 900 601,65 грн, яка складається із: 328 000 грн боргу по кредиту; 376 653,33 грн боргу по сплаті відсотків за користування кредитом; 192 668,32 грн пені та 3 280 грн штрафу, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу її на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», за ціною 610 000 грн, встановленою в договорі іпотеки від 8 липня 2011 року. В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 травня 2016 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції не врахував положення частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Разом з тим, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про виселення відповідачів, оскільки за приписами частини другої статті 109 ЖК України, як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Київської області від 14 лютого 2018 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції вказав на те, що апеляційний суд не встановив фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення справи, а саме не перевірив правильність наданого позивачем розрахунку та не дослідив всіх її складових та період, за який вони нараховувались. Залишаючи рішення суду першої інстанції в частині виселення відповідачів без змін, апеляційний суд не встановив джерело походження коштів на придбання квартири, яка є предметом іпотеки та не зазначив, якими доказами підтверджено використання кредитних коштів на придбання спірної квартири. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі рішення не відповідає. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 8 липня 2011 року між ПАТ КБ «Євробанк» та ОСОБА_2 було укладено договір кредиту № С-291, відповідно до умов якого остання отримала кредит в розмірі 328 000 грн, які зобов`язалась щомісячно до 7 липня 2012 року повертати по частинам та сплачувати проценти за користування кредитом в розмірі 30 % річних. У випадку неналежного виконання цих грошових зобов`язань ОСОБА_2 зобов`язалась сплатити пеню в розмірі 1 % від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення та сплатити штраф в розмірі 1 % від суми кредиту. 8 липня 2011 року ПАТ КБ «Євробанк» уклав з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договір поруки № С-291/П-1, за яким ОСОБА_1 зобов`язався відповідати перед позивачем за невиконання ОСОБА_2 умов кредитного договору. Виконання умов кредитного договору також забезпечено нотаріально посвідченим договором іпотеки, укладеним 8 липня 2011 року між ПАТ КБ «Євробанк» з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , за яким останні передали позивачу в іпотеку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . За згодою сторін заставна вартість об`єкту нерухомості складала 610 000 грн. За правилом статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. У справі, яка переглядається, предметом позову є стягнення боргу за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку. При цьому в частині відмови у задоволенні позовних вимог про солідарне стягнення боргу за кредитним договором та зняття з реєстраційного обліку рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржувалось та в касаційному порядку не переглядалось, а тому і не підлягає новому розгляду судом апеляційної інстанції. Щодо розміру боргу за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки. За змістом статей 526, 530, 610, 611, 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. А відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Суд першої інстанції встановив, що на виконання умов кредитного договору банк видав позичальнику кредит на суму 328 000 грн, що підтверджується копією заяви на видачу готівки № 65487 від 8 липня 2011 року. Утім, ОСОБА_2 прийняті на себе зобов'язання належним чином не виконувала, обов`язкові платежі в рахунок погашення суми кредиту та процентів своєчасно не вносила, а тому станом на 15 квітня 2015 року за нею рахується борг за кредитним договором в загальному розмірі 900 601,65 грн, із яких: 328 000 грн - тіло кредиту, 376 653,33 грн - борг по сплаті відсотків за користування кредитом; 192 668,32 грн - пеня, 3 280 грн - штраф, що підтверджується письмовим розрахунком заборгованості та виписками по особовим рахункам позичальника. Підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені у статтях 589-591 ЦК України та у статтях 7, 12, 33 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до цих норм такими підставами є порушення іпотекодавцем умов іпотечного договору, невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов'язання. У пункті 2.2. договору іпотеки сторони погодили, що іпотекодержатель набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки (в тому числі шляхом позасудового врегулювання) у разі: якщо сума чи його частина не буде повернута у встановлені основним договором терміни; невиконання (несвоєчасного або неналежного виконання) іпотекодавцями та/або боржником будь-яких зобов'язань за основним договором та/або за цим договором. Відповідно до положень статті 575 ЦК України, статей 1, 2 Закону України «Про іпотеку» іпотека є окремим видом застави, яка полягає у забезпеченні виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час вирішення справи судом першої інстанції) передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, у тому числі початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», у розумінні норми статті 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. За змістом частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася. Велика Палата Верхового Суду у своїй постанові від 21 березня 2018 року № 14-11цс18 дійшла висновку про те, що у спорах цієї категорії лише незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. У зв`язку з цим, суд першої інстанції обґрунтовано вважав за можливе визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», визнавши початкову ціну продажу предмету іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Банк, звертаючись до суду з позовними вимогами до про звернення стягнення на предмет іпотеки, просив звернути стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором в загальному розмірі 900 601,65 грн, із яких: 328 000 грн - прострочене тіло кредиту, 376 653,33 грн - борг за поточними та простроченими процентами за користування кредитом; 192 668,32 грн - пеня за несвоєчасне погашення тіла кредиту та процентів (з 16 квітня 2014 року по 15 квітня 2015 року), 3 280 грн - штраф, нарахований відповідно до умов пункту 4.2. кредитного договору. Виходячи зі змісту статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема штрафом чи пенею, якіборжник повинен сплатити в разі порушення зобов`язання. Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та положення статті 549 ЦК України, штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договору свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003 цс

15. Однак, в заявлених позовних вимогах позивач вимагав звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок одночасного погашення заборгованості за пенею та штрафом, а суд першої інстанції, не встановивши фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення справи, не перевіривши належним чином правильність наданого позивачем розрахунку та не дослідивши всіх складових боргу, безпідставно задовольнив позов у повному обсязі в цій частині. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції в частині стягнення штрафу не узгоджується з нормами матеріального права, що є безумовною підставою для скасування рішення суду в цій частині та ухвалення нового судового рішення про зменшення розміру боргу за кредитним договором, з метою погашення якого звертається стягнення на нерухоме майно, з підстав, встановлених статтею 376 ЦПК України. Щодо виселення. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Згідно зі статтею 109 ЖК Української РСР, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. З копії довідки КП «ЖЕК №1» № 1197 від 30 червня 2011 року, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Позивач надіслав відповідачам письмові вимоги про добровільне виселення з цієї квартири протягом 30 днів з дня отримання даних вимог, які останні отримали 30 березня 2012 року, проте добровільно не виселились з обтяженого житлового приміщення. Так, усталена практика Верховного Суду України та Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України). Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі 753/12729/15-ц (провадження №14-317цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16). Зазначила, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Розглядаючи спір в частині виселення відповідачів із спірної квартири, яка є предметом іпотеки, суд першої інстанції не дав правової оцінки тій обставині, що предметом іпотеки є саме квартира АДРЕСА_1 , тоді як за умовами пункту 1.2. кредитного договору цільовим призначенням кредиту є придбання та проведення ремонтних робіт двокімнатної квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_3 . З матеріалів справи вбачається, що квартира АДРЕСА_1 на час передання її в іпотеку банку належала ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві власності на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 8 липня 2011 року, укладеного з продавцем ОСОБА_5 . За змістом цього договору, продаж квартири відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно № 30448035 від 29 червня 2011 року, виданим КП «Бориспільське БТІ», та за домовленістю сторін вчинено за 78 203 грн. В матеріалах справи також наявний нотаріально посвідчений попередній договіркупівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 27 травня 2010 року, на якому містяться записи з підписами ОСОБА_5 про отримання у період з 4 червня 2010 року по 9 березня 2011 року грошових коштів на загальну суму 9 430 дол. США. Задовольняючи позовні вимоги в частині виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з обтяженого іпотекою помешкання, суд першої інстанції зазначене не врахував, належним чином не перевірив доводів сторін, не встановив джерело походження коштів на придбання квартири, яка є предметом іпотеки, та не звернув увагу на відсутність в матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження використання позичальником кредитних коштів на придбання спірної квартири. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що іпотечне майно - квартира АДРЕСА_1 придбана не за рахунок кредитних коштів, адже кредит надавався позичальнику для придбання та проведення ремонтних робіт іншої квартири в цьому будинку, а тому висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для виселення відповідачів із спірного житлового приміщення є помилковим. Здійснене судом примусове виселення відповідачів із іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла не можливе без надання їм іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (11, 27, 31, 119 ЦПК України 2004 року). Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов, суд першої інстанції у повному обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та неправильно розтлумачив норми матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив усі наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. На підставі викладеного з відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені позивачем у межах даної справи, а саме по 1609,50 грн з кожного сплаченого судового збору за подання позовної заяви. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 травня 2016 року в задоволеній частині позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційного банку «Євробанк» про звернення стягнення на предмет іпотекита виселення скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. У рахунок погашення боргу за договором кредиту № С-291 від 8 липня 2011 року в загальному розмірі 897 321,65 грн, який складається із: 328 000 грн боргу по кредиту; 376 653,33 грн боргу по сплаті відсотків за користування кредитом; 192 668,32 грн пені, звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу її на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки під час проведення виконавчої дії. Стягнути ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства комерційного банку «Євробанк» по 1609,50 грн з кожного сплаченого судового збору. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційного банку «Євробанк» про виселення відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній