Постанова 4822 № 718/3001/19

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 травня 2020 року м. Чернівці справа № 718/3001/19 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Височанської Н.К., Кулянди М.І. секретар Вовкун Н.Ю. позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 10 лютого 2020 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Мізюк В.М. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В жовтні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТзОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом. Позивач просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з житлового будинку АДРЕСА_1 . Посилався на те, що рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 11 листопада 2013 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 . У вказаному будинку зареєстровані та проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 10 лютого 2020 року в позові відмовлено. Суд виходив з того, що житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 , та який відповідачкою ОСОБА_1 був переданий в іпотеку, не був придбаний за рахунок отриманих коштів за кредитним договором. Набуваючи спірне житлове приміщення у власність на підставі іпотечного договору від 8 грудня 2006 року, позивач був обізнаний про наявність осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні та ризики, пов`язані з набуттям у власність спірної нерухомості. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ТзОВ «Кредитні ініціативи» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що предмет іпотеки був придбаний 8 грудня 2006 року, тобто в день укладення кредитного та іпотечного договорів, що свідчить про його придбання за кредитні кошти. Судом першої інстанції не враховано, що відповідачами не надано доказів про те, що у них відсутнє будь-яке інше житлове приміщення на праві володіння або користування, та їх доходи не дозволяють їм винаймати інше житлове приміщення. ОСОБА_2 з сім`єю на час укладення іпотечного договору користувалися квартирою АДРЕСА_2 . Інші відповідачі на час укладення договору іпотеки не були зареєстровані в будинку, який був предметом іпотеки та згоди на їх реєстрацію іпотекодержатель не давав. Узагальнені доводи та заперечень інших учасників справи ОСОБА_10 подала відзив на апеляційну скаргу. Просила апеляційну скаргу ТзОВ «Кредитні ініціативи» залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Посилалася на те, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги є помилковими. Зазначала, що кошти за кредитним договором надавалися ОСОБА_11 для проведення ремонту та облаштування житла. Житловий будинок АДРЕСА_1 не придбавався за рахунок вказаних кредитних коштів. За таких обставин виселення відповідачів без надання іншого постійного житлового приміщення є незаконним.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 8 грудня 2006 року ОСОБА_11 та Акціонерний комерційний Промислово-Інвестиційний банк уклали кредитний договір. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_11 отримала кредит в сумі 55 000 доларів США з відсотковою ставкою 13 процентів річних з кінцевим терміном повернення коштів до 1 грудня 2026 року на ремонт та облаштування житла (а.с.5-7). 8 грудня 2006 року ОСОБА_1 та Акціонерний комерційний Промислово-Інвестиційний банк уклали іпотечний договір із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_1 в рахунок забезпечення зобов`язань за кредитним договором від 8 грудня 2006 року передала в іпотеку житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який розташований по АДРЕСА_1 (а.с.8-10). Заочним рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 11 листопада 2013 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 8 грудня 2006 року в сумі 486 476 гривень 4 копійки звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який розташований по АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів (а.с.14). 13 вересня 2014 року на підставі вказаного судового рішення був виданий виконавчий лист (а.с.12). Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Так, частиною 2 статті 109 ЖК УРСР встановлено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Згідно частини 1 статті 40 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року, № 898-IV звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Аргументи апеляційної скарги про наявність підстав для задоволення позову є помилковими. Судом першої інстанції правильно встановлено, що житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 не був придбаний за кредитні кошти, які надані банком та повернення яких було забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів». Таким законом є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Продовжуючи далі про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98. У цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 2 ЦПК України, згідно з якою завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України). Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині 1 статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11. Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина 2 статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Такий висновок узгоджується з правовим висновком, який Велика Палата Верховного Суду виклала в своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц. Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що житловий будинок який розташований по АДРЕСА_1 був придбаний за рахунок кредитних коштів. З пункту 2.5 кредитного договору №3051 від 8 грудня 2006 року вбачається, що кредит надавався ОСОБА_11 для ремонту та облаштування житла. Та обставина, що житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 був придбаний 8 грудня 2006 року, тобто в день укладення іпотечного договору не свідчить при придбання такого нерухомого майна за рахунок кредитних коштів. Інших доказів про придбання житлового будинку за кредитні кошти в матеріалах справи немає. Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що неподання відповідачами доказів про відсутність у них інших житлових приміщень на праві володіння або користування є підставою для задоволення позову. Згідно частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обов`язок доказування тієї обставини, що у відповідачів наявне інше житлове приміщення покладається у даному випадку на позивача. Посилаючись на наявність у відповідачів іншого житла ТзОВ «Кредитні ініціативи» не надало доказів, які б такий факт підтверджували на момент ухвалення судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що підставою для задоволення позову є та обставина, що відповідачі були зареєстровані в житловому будинку, який розташований по АДРЕСА_1 після укладення договору іпотеки без згоди іпотекодержателя. ТзОВ «Кредитні ініціативи», вважаючи, що його право було порушене внаслідок реєстрації відповідачів в спірному житловому будинку, до суду з вимогою про скасування такої реєстрації, як незаконної, не зверталося. Також в матеріалах справі відсутні докази про дату реєстрації відповідачів в спірному житловому будинку. Апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивач набув право власності на спірний житловий будинок на підставі іпотечного договору від 8 грудня 2006 року. В матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують факт набуття позивачем права власності на житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 . Однак, вказаний висновок суду першої інстанції не вплинув на правильність вирішення спору, а тому відсутні підстави для скасування або зміни судового рішення. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» залишити без задоволення. Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 10 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 7 травня 2020 року. Головуючий О.О. Одинак Судді Н.К. Височанська М.І. Кулянда