Постанова 4813 № 521/6921/15-ц

Номер провадження: 22-ц/813/6076/20 Номер справи місцевого суду: 521/6921/15-ц Головуючий у першій інстанції Кириченко П. Л. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16.11.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дрішлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., переглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Дмитра Миколайовича на ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 лютого 2020 року за поданням приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Дмитра Миколайовича про звернення стягнення на нерухоме майно боржника ОСОБА_1 , яке зареєстроване у встановленому порядку, - В С Т А Н О В И В: 16 вересня 2019 року приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. подав до суду подання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника ОСОБА_1 .. В обґрунтування подання зазначено, що 06 вересня 2018 року винесена постанова про відкриття виконавчого провадження ВП №57158503 на підставі виконавчого листа №521/6921/15-ц виданого Малиновським районним судом м. Одеси 14.03.2016р. про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», в особі Одеської обласної дирекції ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором №014/0043/74/47408 від 10.03.2006р., яка станом на 30 березня 2015 року складає 65 900,73 дол. США, що по курсу НБУ становить 1 544 886,10 грн., із них: заборгованість за кредитом 53 698,63 дол. США, що еквівалентно по курсу НБУ 1 258 836,85 грн., заборгованість за відсотками 5 873,38 дол. США, що еквівалентно по курсу НБУ 137 687,44 грн.; пені за прострочення кредиту та відсотків 6 328,72 дол. США, що еквівалентно по курсу НБУ 148 361,81 грн.. Приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. також зазначає, що станом на день звернення із поданням до суду, рішення суду не виконано, а ОСОБА_1 жодного разу не намагалась сплатити заборгованість за кредитом або вчинити інші дії спрямовані на добровільне виконання виконавчого документа. На підставі того, що виконавець просить вирішити питання щодо звернення стягнення на нерухоме майно боржника ОСОБА_1 , а саме садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами, за адресою: АДРЕСА_1 , який складається в цілому з садового ракушнякового будинку літ. «А-2,а,а-2 (1)», загальною площею 94 кв.м., №1-4- спорудження, що належить на прав приватної власності боржнику ОСОБА_1 , в якому крім того, зареєстрований малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 лютого 2020 року у задоволенні подання приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. про звернення стягнення на нерухоме майно боржниці ОСОБА_1 , яке зареєстроване в установленому законом порядку відмовлено. В апеляційній скарзі, приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. просить скасувати ухвалу суду першої інстанції, та прийняти нову постанову, якою задовольнити подання в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Розгляд справи призначено на 04 листопада 2020 року, однак відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного суду про посилення карантинних обмежень та продовження особливого режиму роботи Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року №12, у зв`язку з ускладненням епідеміологічної ситуації в м. Одесі та із підтвердженням у працівників Одеського апеляційного суду діагнозу COVID-19, з метою запобігання поширенню захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, серед співробітників та відвідувачів Одеського апеляційного суду та забезпечення безпечних умов праці працівникам суду тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки: помаранчевий або червоний, зупинено розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинити їх допуск до залів судових засідань. Боржнику ОСОБА_1 судові повістки надсилались на усі відомі суду адреси її проживання та реєстрації, що була надана відділом обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області, однак судова кореспонденція поверталась до суду із відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання». Відповідно до ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Згідно зі ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. При цьому, від апелянта приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М. надійшло клопотання про розгляд справи без його участі, крім того зазначив, що підтримує апеляційну скаргу та просить її задовольнити. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Тому враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, згідно правил ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважає можливим розглянути справу у відсутність належно сповіщених сторін. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 16 листопада 2020 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно із частини 1 та пункту 1 частини 2 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Частинами 1-3 статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник. Разом із житловим будинком стягнення звертається також на прилеглу земельну ділянку, що належить боржнику. У разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом. Судом першої інстанції встановлено, що 06 вересня 2018 року була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 57158503 на підставі виконавчого листа №521/6921/15-ц, виданого Малиновським районним судом м. Одеси 14 березня 2016 року про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», в особі Одеської обласної дирекції Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором №014/0043/74/47408 від 10 березня 2006 року, яка станом на 30 березня 2015 року складає 65 900, 73 дол. США, що еквівалентно по курсу НБУ становить 1 544 886,10 грн., із них: заборгованість за кредитом 53 698,63 дол. США, що еквівалентно по курсу НБУ 1 258 836,85 грн., заборгованість за відсотками 5 873,38 дол. США, що еквівалентно по курсу НБУ становить 137 687, 44 грн.; пені за прострочення кредиту та відсотків 6 328,72 дол. США, що еквівалентно по курсу НБУ становить 148 361,81 грн.. Боржниці ОСОБА_1 на праві власності належить садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами, за адресою: АДРЕСА_1 , який складається в цілому з садового ракушнякового будинку літ. «А-2,а,а-2 (1)», загальною площею 94 кв.м., № 1-4- спорудження, на підставі договору купівлі-продажу садового будинку серії ВСО №691999, посвідченого приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Рєкою Людмилою Анатоліївною, зареєстрованого в реєстрі за №916 від 10.03.2006р., в якому зареєстрований малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 березня 2016 року по справі №521/6921/15 набрало законної сили, на час розгляду клопотання заборгованість за кредитним договором не погашена. Відмовляючи у задоволенні подання приватного виконавця про звернення стягнення на нерухоме майно, належне боржнику, суд першої інстанції виходив з того, що в поданні приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечко Д.М. зазначено, що в садовому будинку зареєстрована малолітня дитина, при цьому не надав доказів місця реєстрації та проживання малолітньої дитини. З матеріалів справи видно, що боржниця ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . З урахуванням того, що майно боржника зареєстроване належним чином, суд вважає, що приватний виконавець звернувся до суду з поданням, яке не підлягає судовому захисту, а саме виконання рішення підлягає виконанню без судового втручання. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись в повному обсязі не можливо, виходячи з наступного. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина 5 статті 55 Конституції України). І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина 2 статті 22, стаття 64 Конституції України). Положення пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України визначає одну з основних засад судочинства обов`язковість рішень суду. Статтею 129-1 Конституції України проголошено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Згідно із положеннями статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.ХІ.50), яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей 3, 15 ЦК України, статей 1, 3, 4 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу слід дійти висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів, у тому числі шляхом виконання рішень суду. Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Конституційний Суд України в абзаці одинадцятому підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011, посилаючись на позицію Європейського суду з прав людини, зазначив, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежене державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права (абзац 2 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року №11-рп/2012, абзац 3 п.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012 року). У пункті 1 постанови №6 Пленуму «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначав, що відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Згідно із положеннями частини 1 статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Отже, судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на виконання рішення суду, що є складовою частиною здійснення правосуддя, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд. На теперішній час заборгованість ОСОБА_1 перед Банком не погашена, отже виконавчі документи підлягають подальшому примусовому виконанню. У пункті 28 розділу VІІІ Інструкції з організації примусового виконання, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5, в редакції чинної на час виконання судового рішення, зазначено, що, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 37 Закону. У абзаці 3 пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна від 29 вересня 2016 року № 2831/5, в редакції чинної на час виконання судового рішення, передбачено, що, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, копія дозволу органів опіки та піклування або відповідне рішення суду. Обґрунтовуючи подання про звернення стягнення на нерухоме майно, приватний виконавець Колечко Д.М. стверджував, що в садовому будинку, належному боржнику ОСОБА_1 , зареєстрований малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується відповіддю Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 20 вересня 2018 року №2025. Вказана обставина ускладнює виконання судового рішення, оскільки без дозволу органу опіки та піклування неможливо передати на реалізацію вказане нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. В зв`язку з чим приватний виконавець вимушений був звернутися з відповідним поданням до суду. Проте, суд першої інстанції не навів в ухвалі переконливих мотивів відмови приватному виконавцю у звернення стягнення на нерухоме майно. Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принципи «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді, а також принцип обґрунтованості судового рішення. Так, у п. 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «… суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, № 93, сс. 2425, п. 57)». Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, формально поставився до передбачених законом вимог, не дотримався принципів «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді та обґрунтованості судового рішення та передчасно вирішив питання про відмову у задоволенні подання державного виконавця, що призвело до постановлення помилкової ухвали й у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 367-371, 374, 379, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Дмитра Миколайовичазадовольнити, ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 лютого 2020 рокускасувати. Справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та подальшому оскарженню не підлягає. Повне судове рішення складено: 16 листопада 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк Р.Д. Громік